Здобуття Незалежності. Закарпаття

Дорогі співвітчизники!

Щиро вітаю із тридцятиріччям проголошення (відновлення) Незалежності України! Особливе вітання – борцям за Незалежність  у вісімдесятих – на початку дев’яностих років ХХ ст., нинішнім її захисникам на фронтах російсько-української війни!

Відновлення Незалежності стало закономірним результатом багатьох поколінь борців за Волю України, мрій мільйонів українців, а реалізоване завдяки самовідданій боротьбі патріотів, об’єднаних у масовій організації – Народному Русі України.

Певну роль зіграв і збіг сприятливих обставин внутрішньополітичного і економічного характеру та міжнародна ситуація (яких не було за інших подібних спроб впродовж ХVІІ – ХХ ст.). Зокрема «посприяли» і поразка вкрай авантюрної спроби державного перевороту в СССР (т. зв. ГКЧП), яка мала за мету відновити режим сталінського ґатунку, тваринний переляк комуністичної номенклатури, котра мала більшість у Верховній Раді УРСР, що вона зазнає переслідувань за явну підтримку путчу, тож враз забула за свої комуністичні ідеали та проголосувала за Незалежність.

«Мирне» здобуття Незалежності та залишення при владі перефарбованої номенклатури, яка взяла собі в союзники кримінальні кола з метою грабунку багатств країни, мало і негативні наслідки – отой «совковий» характер її «розбудови» на відміну від посткомуністичних кран Європи та Балтії, де її зразу ж усунули від влади. Із-за цього ми відстали від них на десятиліття.

Зазначене, на жаль, ще раз підтвердило і тезу, що «здобуття Свободи без крові не буває». Підтверджують це і події на Майдані та війна з Росією, її найманцями, яка триває вже восьмий рік. Водночас, всередині країни йде і інша війна – з корупцією, за Правову Державу, реформи  тощо…

Абсолютно впевнений – наш український народ   у цих війнах здобуде перемогу Просто необхідно, щоб чим більше громадян займало, вибачте за тавтологію, - громадянську позицію, а не міркували на кшталт «моя хата скраю»!

Підтверджують це і події тридцятирічної давнини. Про деякі я вже писав у цьому блозі, зокрема: https://zakarpattya.net.ua/Blogs/85912-Do-dvadtsiatyrichchia-nezalezhnosti-Ukrainy.-Ch.-2-Orhanizatsiia-shcho-zminyla-svit ,

https://zakarpattya.net.ua/Blogs/85717-Do-20-richchia-Nezalezhnosti-Ukrainy.-IAk-tse-bulo.-Ch.1 ,

https://zakarpattya.net.ua/Blogs/187713-Viziia-maibutnoho-Ukrainy , https://zakarpattya.net.ua/Blogs/87564-Politychne-protystoiannia-na-Zakarpatti-voseny-1991-r.,

Значний внесок у здобуття Незалежності вклали і закарпатці. Перелічувати всі прізвища є просто не є можливим. Значної частини їх уже немає з нами. Тож, відзначаючи ювілей не забудьте згадати їх Тихою Молитвою…

Стосується це і подій супротиву ГКЧП. Днями на Радіо Свобода з’явилася цікава стаття про події в Ужгороді у ці дні безпосереднього їх учасника п. Ю Юрія Ключівського - https://www.radiosvoboda.org/a/uzhhorod-i-hkchp-1991-roku/31413331.html . У мене на цю ж тему - https://zakarpattya.net.ua/Blogs/86362-Narodnyi-sprotyv-serpnevomu-putchu-na-Zakarpatti .

Однак супротив сталіністам готові були патріоти і в інших місцях. Зокрема подаю наступний витяг із своєї книги «Народний Рух України як форма національно-визвольної боротьби українців на зламі 80–90-х років ХХ століття: закарпатський регіональний аспект Ужгород: Гражда, 2008.:

«…19 – 21 серпня структури Руху та інших демократичних організацій планують проведення акцій протесту. 19 серпня активісти крайового Руху та інших організацій зібралися у приміщенні Ужгородської міської Ради та засудили путч. Тут же був утворений штаб із організації протиборства ГКЧП у наступному складі: В. Бедь, П. Федака, І. Станіслав [44, 3-зв.].

 Деякими місцевими організаціями були віддруковані і розповсюджені листівки з оцінкою ГКЧП як путчу та закликом до супротиву, проведення загального страйку тощо. Зокрема, у ніч на 21 серпня на Рахівщині був розклеєний «Маніфест Рахівської районної організації НРУ», де стверджувалося: «Громадяни! Наша Вітчизна – Україна у небезпеці! Державний переворот, здійснений групою політичних злочинців, є спробою відновити сталінський режим… Капітулянтську позицію займає в цілому Голова Верховної Ради Л. Кравчук. Він навіть не насмілився осудити ДКНС, виступити на захист президента СРСР М. Горбачова, який ще недавно був його кумиром, виявити солідарність з президентом Російської Федерації Б. Єльциним». Маніфест закликав до організації страйкових комітетів та проведення 22 – 23 серпня попереджувальних страйків, а також «готуватися до загальної громадянської непокори» [41, 1; 297]. У організаціях НРУ розроблялися також заходи до боротьби з диктатурою в умовах надзвичайного стану. Водночас частина документів, зокрема списки членів Руху, були заховані і, навіть, знищені. Дуже цікавий факт відбувся у селищі В. Бичків. У ніч на 20 серпня  невідомими особами тут був облитий мазутом пам’ятник Леніну, а на його «голову» було «одягнено» покришку від автомобіля та підпалено. Без сумніву, це був сміливий вияв протесту проти ГКЧП. 20 серпня пам’ятник чистили-мили міліціонери разом із комунальниками, а вже через кілька днів (після провалу путчу) він був знятий за ухвалою мітингу та рішенням селищної Ради.

Вже на 21, 22 та наступні дні серпня осередками НРУ, спільно з осередками, інших демократичних організацій були заплановані мітинги. Влада, керуючись вказівками ГКЧП, як це мало місце у м. Рахові та В. Бичкові, їх не дозволяла, а, у випадку проведення таких, погрожувала притягати до судової відповідальності [427]. Учасників несанкціонованих мітингів планували розганяти. Це підтверджують події навколо мітингу, який відбувся у В. Бичкові 21 серпня у парку ім. І. Франка, який проводив В. Піпаш. У супроводі міліції сюди ж з‘явилася група підпилих осіб ромської національності (праобраз «тітушок» - сучасна прим. Авт.), котра, вочевидь, отримала вказівку вчиняти провокації та почати бійку, що дало б «підстави» заарештувати організаторів і учасників мітингу. Однак, на момент початку мітингу із повідомлень по радіо стало відомо про провал путчу, тож провокаторам було дано «відбій» (вийшла кумедна ситуація, бо підпилі особи не зорієнтувалися, що міліціонери просять їх утриматися від провокацій всерйоз, а не для «галочки», із-за чого і стало зрозумілим, хто був справжнім замовником інциденту).

Цікаво, що навіть через тиждень після перевороту (27 серпня), організаторів мітингів 21, 22, та 25 серпня у В. Бичкові та Рахові  В. Піпаша, В. Волічека, Ю. Гайовича викликали у Рахівський райвідділ міліції та вимагали написати пояснення, як вони «насмілилися» на порушення надзвичайного стану організовувати мітинги та інформували, що проти них за це порушено судові справи. До суду не дійшло лише тому, що «з Києва зателефонували у райвідділ міліції і наказали припинити справи, аби їх дії не розцінювалися б як пряма підтримка злочинної хунти» [427]».

…Те, що існує впевнена надія, що Україна таки йде повільним, але таки шляхом повернення до європейського цивілізаційного устрою, що відбулася Революція гідності, відбулися декомунізація, українська мова зміцнює свої позиції у всіх сферах життя, стали результатом і боротьби свідомих українців об’єднаних у Народному Русі, інших національно-демократичних та націоналістичних партіях 90-х ХХ ст. та початку ХХІ ст. з постсовецькою владою та відповідною дійсністю. Зокрема, у 1994 – 2006 рр. я очолював Закарпатську крайову організацію НРУ, був редактором газети «Карпатський голос». Організація була достатньо потужною, хоча у березні 1999 р. ми зазнали жахливої втрати: було вбито нашого лідера В. Чорновола.

Чорновіл надзвичайно часто навідувався до нас. В останнє був на Закарпатті – за десять днів до загибелі. Окрім нього, на наше прохання приїздили і інші депутати із фракції НРУ,  особливо – М. Косів, Г. Удовенко, інші (навіть член фракції – один із лідерів кримськотатарського народу Р. Чубаров).

Організація провела незліченну кількість акцій, котрі таки дійсно впливали на потрібні на той час позитивні зміни (передусім необхідно відзначити – усунення загрози сепаратизму). Важлива роль належала і тижневику, у вище зазначеній газеті «Карпатський голос», яка серед націонал-демократів користувалася значною підтримкою, а на її резонансні публікації змушена була реагувати і влада. Таким чином, іноді, навіть, дрібними кроками, ми таки добивалися повільного, але просування вперед. Як історик, аналізуючи публікації газети, навіть із здивуванням констатую, що вона є надзвичайно цінним джерелом боротьби за демократизацію України, захист її державних інтересів, здобуття нею української ідентичності. За матеріалами публікацій газети мною видано вже дві книги: «Плекаймо слово рідне» та «Ви не вмрете єпископе Іване…». А наразі, пропоную тим, хто ще не втомився від читання, два її матеріали за 2000-й та 2003 р., котрі доводять, як «вигризалося» те, що нині таки є вже і здобутком:

В УЖГОРОДІ ІСНУЄ СЛУЖБА БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ ЧИ РЕЗИДЕНТУРА КГБ СССР?
 

Володимир ПІПАШ, голова Закарпатської крайової організації Народного Руху України

Що ж це за держава, в котрій борці за її волю реабілітовуються надзвичайно важко, а їхніх катів продовжують вшановувати?!

Віднайшов у телефонному довіднику номер управління СБУ по Закарпатській області й телефоную. (Чому вирішив зателефонувати туди — трішки згодом.) Піднімає трубку, мабуть, черговий, і я чую: «Слушаю». Я подумав, що не туди потрапив і перепитую: «Вибачте, я телефоную В СБУ. Це…?». А тут відповідь: «Да, ето Служба безпєкі Украіни. Што вам нада?».

     Я попрохав, щоб мене з’єднали з начальником управління чи його заступником, додавши: «А чому ви, представник ТАКОЇ установи, відповідаєте мені не на державній, а на іноземній мові?». Відповідь була шокуючою: « А ви што, уже разучілісь панімать рускій язик? Начальнік і замістітєль заняти. Што вам нада?».

     Отож, я вже почав «заводитися». Відрекомендувавшись, попросив, щоб він назвав своє прізвище. Співрозмовник, після досить тривалої заминки, пихтіння в трубку, відповів: «Майор Капуста», додавши, що «він нічєво нє імєєт протів украінскава язика і панімаєт етот язик». Однак «перепалка» продовжилася, бо я пояснив, що теж не маю нічого проти будь-якої іноземної мови — чи то англійської, чи то російської, тим не менше здивований, як працівник державної установи, завданням якої є СТОЯТИ НА СТОРОЖІ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ (!), на 9-му році її незалежності, не володіє мовою країни, безпеку котрої  теж має оберігати! На такій ноті наша розмова закінчилася. Я ще попросив, щоб після звільнення від справ, хтось із керівників мені зателефонував.

      Невдовзі дійсно в управу РУХу зателефонували, і після моєї розповіді, вибачалися за «співробітника». Я, правда, ще «не охолов» і кинув репліку, що не думаю, що подібні «капусти» дійсно можуть стояти на сторожі безпеки України.

      А зараз поясню, ЧОМУ я зателефонував у СБУ. Причиною послужила невеличка замітка в газеті «Ужгород», № 46 від 11.12.99 р. Передруковуємо її повністю:

«КУБОК СБУ — В ПОДАТКОВІЙ МІЛІЦІЇ»

     Минулого тижня в Ужгородському спорткомплексі «Юність» відбувся фінальний турнір із волейболу на Кубок СБУ пам’яті співробітника органів держбезпеки А. Гриценка, який загинув при виконанні службових обов’язків у Рахівському районі (виділення наше – В.П.). Участь у турнірі взяли волейбольні команди СБУ, Карпатської регіональної митниці, прикордонників та податкової міліції області. Перемогу святкували податківці, перемігши у фіналі прикордонників. Третіми були есбісти.

     Команду-переможця нагороджено Почесною грамотою і перехідним Кубком пам’яті А. Гриценка».

     Передусім, хочу відмітити, що не маю жодних претензій до редакції газети «Ужгород». Там, звичайно, не відали, хто такий А. Гриценко. Тим більше, що з назви його посади цілком напрошується висновок, що це «співробітник органів держбезпеки» України, який загинув, захищаючи незалежність, безпеку України чи її громадян. Однак, ХТО ТАКИЙ Гриценко, має бути добре відомо в управлінні СБУ (на це наводить, до речі, обтічність характеристики його посади). Якщо ж там не знають, хто такий А. Гриценко, то гріш  ціна всій роботі цього обласного відомства.

     А КИМ був цей «співробітник», знають не тільки мешканці Рахівщини. Це не співробітник СБУ, а СТАРШИЙ ЛЕЙТЕНАНТ НКВД, потім МГБ СССР. Кат і вбивця, котрий у кінці 40-их — на початку 50-их рр. брав участь у репресіях невинних людей, насильницькій колективізації, жорстоко боровся з ворогами більшовицької імперії, себто борцями за волю України, патріотами. Брав участь у їхньому катуванні, розстрілах. Зокрема, розстрілі А. Грицака, М. Молдована, М. Шведюка.

     Цей кат українців був застрелений восени 1952 р. діячкою ОУН-УПА із Великого Бичкова (Рахівщина), вчителькою ОЛЕНОЮ КОПЕРЛЬОС. Підрозділ МГБ, під керівництвом А. Грицака, оточив хату, де пані Олена переховувалася. Відбулася перестрілка. Неймовірно, однак відважній жінці вдалося влучити саме в цього ката, тобто А. Грицака, і втекти. Про ці події неодноразово писала наша газета. (Остання стаття була видрукувана у № 22, 12-19.06.99 р.).

     Ще раз повторюю, що ніколи не повірю, що в управлінні СБУ не знали, ХТО ТАКИЙ А. Гриценко. Отож, якщо вони ворога України, ката патріотів України, ката закарпатоукраїнців вважають за «свого», то ЯКІЙ державі вони служать, ЧИЮ безпеку захищають? Виходить так: із одного боку, СБУ зараз сприяє начебто процесу реабілітації жертв каральної системи СССР, а з іншого — займається вшануванням катів цих жертв? Отак можна відродити і кубок ще одного «співробітника органів безпеки» Лаврєнтія Берії…

     Вважаю, що таке шанобливе ставлення СБУ до своїх «співробітників» зачепило не лише мене, не говорячи вже про ігноруючи-зневажливе ставлення до державної мови з боку «співробітника» Капусти. Запрошуємо читачів висловити свою думку щодо наведений фактів.

( Газета «Карпатський Голос», № 1 (192), 6-14 січня 2000 р.)

ПУБЛІКАЦІЯ, ЯКА СТАЛА УРОКОМ…

 Резонанс

Володимир ПІПАШ, голова Закарпатської крайової організації Народного Руху України
 

     Публікація у нашій газеті статті «В Ужгороді існує Служба безпеки України чи резидентура КГБ СССР?» викликала широкий резонанс. Стаття стала відомою у столиці, обговорювалася (як нам стало відомо) у низці обласних управлінь СБУ та ін. правоохоронних відомств України, серед депутатів Верховної Ради. З’явились публікації (з різними позиціями) у закарпатських газетах «Орбіта-логос», «Срібна Земля», «Ужгород» та київській «Україна молода». Автори їх, як і в нашій газеті, обурювалися викладеним фактом, у деяких виправдовували чи віднаходили «стрілочника». Наша редакція отримала і чимало відгуків читачів. Затримували їхнє опублікування з тієї причини, що чекали відповіді на офіційний лист, направлений Закарпатською крайовою організацією НРУ з запитанням по змісту статті до Закарпатського управління Служби безпеки (згідно з законодавством, відповідь повинна бути надана впродовж місяця). Оскільки вона вже надійшла, публікуємо її та деякі витяги із листів читачів і газет. Коментарів не робимо, з упевненістю покладаючись на розуміння читачів.
 

«СЛУЖБА БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ

№ 1- П 31 січня 200 р.

     Шановний Володимире Васильовичу!

     Ваше звернення № 2 від 17.01.2000 р. розглянуте керівництвом управління. Повідомляємо, що в добу СРСР обласним товариством «Динамо» проводився волейбольний турнір на кубок імені А. Гриценка. Нещодавно Закарпатська обласна організація ФСТ «Динамо» знову організувала змагання з цього виду спорту серед команд правоохоронних структур області, у яких взяли участь і спортсмени управління. Напередодні цього турніру 16.11.99 р. на засіданні президії обласного ФСТ «Динамо» за ініціативою УСБУ було прийнято рішення (протокол № 4) започаткувати змагання з волейболу на кубок ФСТ «Динамо» «Пам’яті співробітників правоохоронних органів, які загинули при виконанні службових обов’язків». Назва турніру, наведена в тижневику «Ужгород» від 11.12.99 р.: «Кубок СБУ пам’яті співробітника органів держбезпеки А. Гриценка», не відповідає дійсності, оскільки зазначена особа в Службі безпеки України не працювала.

     Служба безпеки України як один із органів виконавчої влади у своїй повсякденній діяльності користується державною мовою згідно законодавства.

Начальник управління

В. Підболячний»

СПОРТИВНІ ІГРИ В ПОЛІТИКУ

     …Оскільки першою замітка про турнір з’явилася саме в «Ужгороді», ми й спробували з’ясувати деякі нюанси цією справи.

     Як повідомив керівник прес-служби УСБУ Олександр Рішко, дійсно, в добу СРСР за ініціативою Закарпатського управління КДБ обласним товариством «Динамо» щорічно проводився волейбольний турнір на кубок імені Гриценка. 1991-го року ці змагання припинили своє існування.

     Нещодавно обласна організація ФСТ «Динамо» організувала змагання з цього виду спорту  за участю команд правоохоронних структур області, зокрема й команди УСБУ. Що ж до назви турніру, то це питання не до СБУ, а скоріше до керівників динамівського товариства — безпосередніх організаторів цього турніру.

     Коментар заступника обласної організації ФСТ «Динамо» Валентина Коструба:

     У листопаді минулого року відбулося засідання президії обласного ФСТ «Динамо», на якому було вирішено (цитую за протоколом № 4 від 16.11.99 р.) «(започаткувати змагання з волейболу на кубок обласної організації ФСТ «Динамо» «Пам’яті співробітників правоохоронних органів, які загинули при виконанні службових обов’язків». Колись ці змагання дійсно присвячувались пам’яті А Гриценка. А оскільки текст Почесних грамот друкувався за старим и взірцями, це ім’я, по інерції, випадково потрапило в пресу…

(Газ. «Ужгород», 22.01.2000, № 2).

СИМПТОМИ БЕРІЇВЩИНИ?

     Справді, цілком слушно автор робить закид управлінню СБУ з приводу «Кубка СБУ пам’яті співробітника органів держбезпеки А. Гриценка». Список своїх співробітників, пам’ять яких вшановується, управління СБУ треба неодмінно переглянути відповідно до нинішніх умов…

Орест ХМАРА,

(Газ. «Орбіта-логос», 13.01.2000, № 2)

СБУ — ЦЕ ВАРТОВІ ДЕРЖАВИ!

Зіновій МИХАНІВ, член НРУ, Мукачево

     Вартові держави повинні стояти на сторожі її безпеки і недоторканності від зазіхань внутрішніх і зовнішніх ворогів. Вартові, яких плекає і годує Держава. І там повинні працювати люди з чистою совістю, патріоти і професіонали. Так є у всіх цивілізованих державах. І так мусить бути в нашій  Українській державі, але, на жаль, не всюди є поки що порядок у цьому питанні.

     Я маю на увазі статтю голови ЗКО НРУ п. В. Піпаша за 6-14 січня ц.р.: «В Ужгороді існує Служба безпеки України чи резидентура КГБ СССР?», яка мене й моїх однодумців засмутила. Нема слів, щоб висловити наше обурення з цього приводу.

     А для того, щоб такі «капусти» не «плодились» у наших державних установах, потрібен Закон, який забороняв би займати будь-яку урядову посаду працівникам, які не володіють і не поважають Державну мову. Але такого Закону не буде до тих пір, поки у Верховній Раді «законодавцями» будуть різних мастей яничари. Повністю згоден зі словами п. Піпаша, що не маємо нічого проти інших мов. Однак у державних установах повинна панувати Державна мова, як і скрізь у світі.

     А з приводу цього, так званого кубка СБУ в честь пам’яті А. Гриценка, треба не тільки обурюватися, а й діяти…

А НАМ ВСЕ ОДНО?

     Петро СОБАТЮК,м. Хуст
 

    …Невже в СБУ ніхто не додумався, що давно вже минув час, коли треба було переглянути свої відзнаки? Тим більше, що ця робота багато часу не займає. Невже «а нам всьо равно…»?

     Будучи на місці податкової інспекції, яку нагородили кубком ім.. Гриценка — ката українських патріотів, я би відмовився від кубка, бо, гадаю, що вони вже знають, ким був цей сотруднік КГБ.

     Та й взагалі, цей випадок наштовхує на те, щоб усі керівники у своїх установах, закладах та підприємствах передивилися стенди, вивіски і поміркували, чим нагороджувати, може, щось треба й змінити, щоб «не плювати» в душі патріотам.

РОЗУМОВА  ЛІНЬ?

Роман КОЛОДІЙ,

Полковник запасу, Мукачево

     …А, може, в управлінні СБУ по Закарпатській області перестали читати обласні газети? Якби читали, то, можливо, щось і про Гриценка знали б? А чи, може, у них «по-прежнему идет ориентировка на издания «Известия», «Комсомолка»…?

     А тепер ставлю запитання: «Чому в СБУ служать люди, які не володіють державною мовою?». Відповідь може бути одна: ніхто цього не вимагає. Хоча навіть є рішення Конституційного Суду відносно ст.. 10 Конституції, за яким — «державною мовою в Україні є УКРАЇНСЬКА».

     Пане Володимире, Ви розмовляли з майором Капустою по телефону, а якби подивилися документацію (і не тільки в СБУ), то, мабуть, помітили б, що бланки видрукувані державною мовою, а заповнюють їх (тобто діловодство ведеться) на іноземній. І не дай, Бог, якщо хтось із начальників заставив би своїх підлеглих написати доповідну записку або диктант (для перевірки знань) хоча б із 4 речень державною мовою. Це був би для них номер із «вищого пілотажу»…

     І останнє. Чому так важко дається вивчення державної мови? Думаю, що це — окрім неповаги, розумова лінь.

ЧИ ДОПУСТИЛИ Б В ІЗРАЇЛІ ЗМАГАННЯ НА «КУБОК ЕЙХМАНА»?

Микола САВЧУК,

Ветеран війни і праці, В. Бичків Рахівського р-ну

     …Мені здається, що ми живемо вже 9-ий рік в якійсь Країні Чудес. Відповідальні працівники різних державних служб ще й досі ганьбляться чи просто не поважають як державу, так і свою рідну мову. Я переконаний, що майор Служби безпеки — корінний українець, бо в іншому разі він був би Капустін. Але на державній роботі можна було б і потрібно розмовляти на рідній, державній мові.

     Як приємно слухати, коли, наприклад, посли Швеції, США, Ізраїлю, Грузії, Японії та ін.. на прийомах і зустрічах в Україні розмовляють мовою, де вони працюють, тобто тієї держави. А ми вдома вважаємо свою мову якоюсь «неповноцінною».

       Приємно слухати, як наші співгромадяни — угорці, румуни в громадських місцях, транспорті гучно і гордо розмовляють своїми рідними мовами. О, це — патріоти. І хто нас буде поважати, коли ми самі себе не поважаємо…

     На мою думку, все виходить із «верхів». Адже, на будинку Верховної Ради — герб УРСР (лист надійшов до рішення ВР про зняття даної символіки.- Прим. ред.). Із кого вимагати чогось ліпшого? Та й депутати з лівої більшості не раз закликали до ліквідації незалежності України. Не поважають Гімн і символіку держави. А що роблять правоохоронні органи? Де Конституція, безпека держави?

     Коли так буде йти й далі, то скоро будуть установлені призи імені С. Шварцбарда — вбивці Симона Петлюри, імені Б. Сташинського — вбивці Л. Ребета та С. Бандери?..

ПІСЛЯМОВА

     Незважаючи на деяке зовнішнє намагання зробити винним «стрілочника» (до цього треба віднестися з певним розумінням: для таких відомств в усі часи і в усіх державах чи то США, чи то Росія, чи то Україна, «честь мундира» — понад усе, однак Капуста переведений на ін. роботу), «історія» із «Кубком ім. А. Гриценка» стала добрим уроком із відповідними наслідками. І не лише  для правоохоронних структур. Але і для них теж. І не лише в нашій області. Як поінформували нас із фракції НРУ у ВР, стаття, повторюю, була розглянута в столиці, ряді обласних управлінь, куди надійшли вказівки переглянути «кубки», символі и… святкування ювілеїв. Для прикладу, наша стаття, виявляється, зіграла роль у відміні рішення відзначати 60-річчя львівської міліції (адже що робила міліція в Галичині 60 років тому — питання неоднозначне).

     Згідно з листом Закарпатського облуправління СБУ, буде змінене ставлення й до застосування державної мови. Адже питання це не формальне. Бо, щоб вірно стояти на захисті Батьківщини (а не за зарплату), треба ставитись із великою любов’ю і до мови. Я не впевнений, що це може бути при зневажливому ставленні до мови народу, який є державотворчим. Отже, зроблено ще один крок, покладена ще одна цеглина в будівництво  Української Держави.

PS. Позавчора набираємо номер Закарпатського обласного управління СБУ. Піднімають трубку, і чуємо: «Черговий Управління Служби безпеки України. Слухаю!»…

( Газета «Карпатський Голос», № 7 (198), 19-25 лютого 2000 р.)

РУХІВЦІ ЗАКАРПАТТЯ ЗУСТРІЛИ УГОРСЬКУ ПАРЛАМЕНТСЬКУ ДЕЛЕГАЦІЮ, ВПЕВНЕНО СТОЯЧИ НА СВОЇЙ ЗЕМЛІ

Володимир ПІПАШ,

голова Закарпатської крайової організації Народного Руху України

Передумовою ведення будь-яких розмов про спорудження угорцями пам’ятника на Верецькому перевалі є, перш за все, перезахоронення страчених тут гортістами карпатських січовиків та встановлення їм Меморіалу Слави.

У період т. зв. "великого переселення народів" та пізніше Східні Карпати та Закарпаття були "прохідним двором" для різних етносів. Через них чимчикували готи, бастарни, лангобарди, гепіди, гунни, алани, авари, угри та ін. племена. Швендяли тут і татари, і турки. Однак, хто би тут не швендяв, але  саме предки українців — східні слов’яни — є тут автохтонами.

Теоретично чимало сучасних європейських народів, серед яких розчинилися вищеназвані племена (для прикладу, іспанці - нащадки, зокрема готів, аланів; італійці - лангобардів, готів і т. ін.) чомусь не воліють ставити пам’ятні знаки там, де вешталися їхні предки. І лише угорці, як відомо, надзвичайно прагнуть таке збудувати на Верецькому перевалі, де межує Закарпатська і Львівська області.

Дивує, ЧОМУ САМЕ ТУТ? Адже, відшуковуючи «нову батьківщину», через які тільки місця вони не проходили! Тож пам’ятники можна ставити і на Уралі, і Волзі, і на Дону, і на Дніпрі. Хоча більш логічнішим було б це зробити на історичній батьківщині угрів — НА ЗАУРАЛЛІ, де і тепер мешкають їхні найближчі родичі — ханти і мансі.

Але чомусь вони настирливо бажають спорудити пам’ятник саме у нас? Може, тому, що у 1896 р. на честь 1000-ліття переходу тут був споруджений пам’ятник  з написом: "ТУТ ПОЧИНАЄТЬСЯ ВЕЛИКА УГОРЩИНА"?  І саме там, де у березні 1939 р. угорські та польські солдати спільно, всупереч Женевській конвенції, ПО-ЗВІРЯЧОМУ РОЗСТРІЛЯЛИ СОТНІ ВІЙСЬКОВОПОЛОНЕНИХ КАРПАТСЬКИХ СІЧОВИКІВ? За що, до речі, ні Угорщина, ані Польща до сих пір не вибачились! (Польські солдати допомагали гортистам розстрілювати карпатських січовиків.)

Саме там, де вищеназваний напис на каменях "кимось" був відновлений на початку 90-их років минулого століття.

Спроба спорудити "пам’ятний знак" у 1996 р. була зупинена після протестів громадськості, організованих Народним Рухом України та іншими патріотичними організаціями області.

І МОВА НЕ МОЖЕ ЙТИ ПРО БУДЬ-ЯКІ УГОРСЬКІ ПАМ’ЯТНИКИ, у будь-якій формі, ДО ПЕРЕЗАХОРОНЕННЯ КАРПАТСЬКИХ СІЧОВИКІВ, ЩО ЛЕЖАТЬ ТУТ, та спорудження їм Меморіалу, а також здійснення офіційного вибачення Угорщиною та Польщею за скоєне звірство у 1939 р.

Втім, Верецький перевал нині є місцем паломництва угорських туристів. Можна лише пошанувати високий рівень національної самосвідомості угорців, які цікавляться будь-якими місцями, пов’язаними з історією їхньго народу.  Окрім неорганізованих туристів, сюди приїжджають й автобусні екскурсії, у т. ч. з дітьми, котрі, як розповідають, розчулено тут моляться. Думаю, що, мабуть, моляться за свою батьківщину чи за щось інше. Однак невідомо, чи моляться за душі страчених тут карпатських січовиків?.

Думається, саме у такому ракурсі забажало побувати на Верецькому перевалі  і високоповажна парламентська делегація дружньої Угорщини, на чолі з колегою нашого В. Литвина — головою Державних зборів Угорщини пані Каталін Сілі.

Закарпатській крайовій рганізації НРУ про таку подію із конфіденційних джерел стало відомо за день до неї. Отже, група рухівців з Ужгорода 21 травня виїхала на перевал. Уздовж шосе аж до Нижніх Воріт мало не через кожен кілометр (!) стояли працівники ДАІ у парадній формі, а стара дорога через перевал була залатана чи, принаймні, підсипана. На вершині, чекаючи делегацію, ми дружньо поспілкувалися з працівниками СБУ, МВС, іншими керівними особами, котрі готували зустріч делегації, яка, до речі, затрималась. І лише десь за півгодини до її прибуття до нас нежданно-негадано підійшли кілька молодих людей у цивільному і запропонували: "Приберіть прапори (звичайно, у нас були наші, українські!), а то ми вас заберемо!". Отетерівши від такого нахабства — явних порушень конституційних прав громадян України, я спитався: "Ми що, заарештовані, чи затримані? Чи може, поки ми були у дорозі – заборонили державний прапор?", і попросив цих людей відрекомендуватися, показати нам документи. Після цього вони швиденько втекли у мікроавтобус (держ. номер: 076-02 РЕ). Довелося гнатися за ними, щоб дізнатися, хто все ж таки вони, та хто дав розпорядження, щоб ми заховали державні прапори? Бідні хлопці послалися на якогось начальника, який незабаром наче повинен був прийти. Здається, хтось із правоохоронного начальства, зробивши з підлеглих "цапів-відбувайлів", спробував "погнати дурницю": а, може, рухівці напудяться? До речі, як повідомили потім члени НРУ з найближчого села Верб’яж, їх таки НЕЗАКОННО не пропустили на перевал.

Коли прибула високоповажна делегація, ми зустріли її, ставши обабіч залишків недобудованого в 1996 р. "пам’ятного знака", розгорнувши наш державний прапор із жалобною чорною стрічкою та партійний прапор Народного Руху України. До нас близько притулилися, "захищаючі"(мабуть, боячись, що раптом хтось із делегації нам завдасть якоїсь шкоди), два міліціонери і ще кілька осіб у цивільному. Прапори гордо розвіювалися вітром. Видовище було ефектне. Більше ніяких прапорів не було. Лише чорна стрічка нагадувала про ті страшні події 1939-го...

Чесно кажучи,ми отримали величезне моральне задоволення.

Угорці, поклавши до недобудованого і поруйнованого "знаку" малюсінький віночок, оглянули пречудовий краєвид, який відкривається звідусіль. Чомусь найбільш ніяково відчував себе посол України в Угорщині п. В. Дурдинець. Бо був аж червоний. А абсолютній більшості з українських посадовців ситуація, здається, сподобалась. Народний депутат О. Климпуш підійшов до нас, привітавшись з кожним за руку, подякував, зазначивши, що "абсолютно вірно зробили".

Ніхто нас нічого не питав (хоча кореспонденти на відеокамери знімали інтенсивно), навіть, те, чому на прапорі жалобна стрічка. Хоча саме завдяки їй, мабуть, угорцям пояснювали, ЩО ЦЕ за місце! Принаймні, Климпуш навіть рукою показував, де саме примірно лежать карпатські січовики.

...Після від’їзду делегації всі, хто залишився,включно із правоохоронцями, незалежно від рангу, неофіційно, але явно давали зрозуміти, що Народним Рухом України знову була зроблена добра і велика справа. Але дивує те, чому такими питаннями повинен займатися лише Народний Рух, а не влада?

(Сучасна примітка. На жаль, не можу знайти фото події. Взяли ж участь: Б. Борисов, М. Левчак, М. Вовк, П. Бабука та автор статті)

(Карпатський голос». – 24 – 30 травня 2003 р., № 18 (330).

Г. Удовенко серед делегатів конференції обласного Руху

Один раз під час приїзду випало так, що Г. Удовено побував на ювілеї Н. Піпаш

На моє прохання, у квітні 1997 р.відкрите  засідання Центрального Проводу НРУ відбулося в Ужгороді. Також зїздили на Пряшівщину щоб підтримати Українство. На фото: прийом у мерії Пряшева

В. Чорновіл у президії конференції Закарпатського Руху

Зліва праворуч: В. Угрин, Ф. Вовканич, В. Піпаш, В. Чорновіл, Е. Ландовський. Ужгород, осінь 1998 р.

Одне з останніх фото В. Чорновола.- за 11 днів до загибелі: Красне поле, 14 березня 1999 р.

Р. Чубаров в Ужгороді

Теги: незалежність, Чорновіл, Удовенко, Чубаров

2 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати