Півжиття тому…

Нещодавно мені минуло шістдесят. Такі події психологічно покликують до певної ностальгії споминів. Із пропозицією поділитися своїми споминами, на зібранні громадськості з нагоди мого ювілею, яке відбулося у приміщенні обласної організації Національної спілки письменників України (позаяк всеукраїнських просвітян, підратушняківські, «крайово-сепаратистські» т. зв. «просвітяни», яким належить Народний Дім «Просвіти», у нашу кімнатку, якою ми користувалися понад двадцять років, уже не пускають, тож глибока особиста подяка правлінню та голові обласної Спілки – Василю Густію, що надав можливість зібратися), виступив і Сашко Гаврош.

Тож, одним із таких ділюся.

А спонукало до цього ще й прочитання «авантюрного» роману одного із найвідоміших молодих українських письменників – Андрія Любки «Карбід». Як неодноразово говорив, зокрема написав у подарунковій посвяті цієї книги, відверто підтвердивши і на зазначеному зібранні, Андрій вважає мене своїм «учителем». Мені, як людині, це таки надзвичайно приємно, коли молоді люди, котрі досягли певної суспільної ваги та популярності, вважають, що я вплинув на їх формування. Дякую, Андрійку! (Йдеться про суспільно-політичну царину та уплив на становлення світогляду, а у час Помаранчевої революції та опісля, Андрійко – тоді дев’ятнадцятирічний студент УжНУ очолював «молодіжку» нашого Закарпатського Руху, вів молодіжну сторінку у газеті «Карпатський голос»).

Талант автора є беззаперечним, тож прочитав — із захопленням, хоча деякі аж занадто відверті нюанси, для мене, людини вже старшого покоління, є дещо незвичними.

Водночас приходило на гадку: щось дуже знайомий стиль, десь подібне я вже читав, аж поки не згадав: я не читав, а сам написав, правда, не роман, а оповідання.

Але було це півжиття тому – мені саме тоді виповнилося тридцять. Публікація оповідання у квітні 1988 р. у Херсонській (мешкав я тоді у Херсоні) обласній молодіжній газеті із підлюстраційною нині назвою «Ленінський прапор» викликала вже наступного дня після виходу справжній фурор як у колег по кафедрі, так і студентів Херсонського індустріального інституту, молодим викладачем (асистентом) якого я тоді  працював. Багато хто пробував перейти зі мною на спілкування українською мовою (адже українською вийшло і оповідання), один із доцентів (старший від мене за віком) прийшов знайомитися, аби отримати консультацію, бо теж прагнув зайнятися літературною творчістю, заступник завідувача кафедрою, етнічний росіянин – Сусоров Віктор Андрійович, перейшовши на українську, саме тоді «по-секрету» поділився своїм дитячим спогадом, і хоча він «не у тему», гадаю варто таки його навести.

Батько Сусорова наприкінці 40-х років минулого століття був направлений начальником райвідділу чи то НКВД, чи то міліції, вже не пригадую, у Західну Україну. Мешкала сім’я у найманій хаті, у сільській околиці райцентру. Малий Вітя буквально за кілька місяців оволодів українською, мати ж – ні.

І ось однієї ночі до будинку постукали «бандерівці» і наказали вийти та чимчикувати  разом із іншими людьми, що мешкали на вулиці, до початку лісу, де відбудеться привселюдна страта «зрадників України». Там, для освітлення, було розпалено кілька багать. «Зрадників» повісили. Люди сприймали кару схвально, що виявлялося у їх емоціях. І тут, раптом хтось із бандерівців звернув увагу на маму Віктора, бо ту трусило із переляку. А було ж чого лякатися. Бо серед бандерівців вона упізнала найближчого сусіда, з котрим щодня контактували, бо ще й купували у нього молоко.

Тож до неї звернулися із запитанням: «Хто ви така і чого труситеся?» та вивели із кола. 

Позаяк українською відповісти та не могла, російська ж спричинила б відповідну реакцію, замість неї відповів Вітя:

– Се моя мамка, вона німа, а труситься, бо таку має хоробу.

Люди, що стояли поруч, загомоніли: «Так-так, вона німа. Живе там то». Бандерівський керівник звернувся до їхнього сусіди: «Вона живе поруч із тобою. Дійсно німа та хора?».

Віктор Андрійович сказав, що «до сьогодні» (на час розповіді) відчуває весь жах миті. І так само на все життя запам’ятав погляд сусіди, який подивився їм у вічі. Адже той теж стояв перед жахливим вибором. Сказати, що жінка ніяка не німа, а справжня «совітка», та ще й дружина начальника райвідділу, означало смерть і їй, і, мабуть, малому Віктору. Не сказати ж, то вже завтра жінка розповість про сусіда-бандерівця чоловікові, тоді розстріляють його, а  родину – відправлять до Сибіру.

Дивлячись прямо у вічі мамі Віктора, повільно розтягуючи губи, сусіда підтвердив: «Так-так, вона німа та каліка».

Людей розпустили. Як повідомив В. Сусоров, мама своєму чоловікові не те що наступного дня, а впродовж всього життя так і не розповіла, що сталося тої ночі. Із сусідом продовжили контактувати, хоча молоко почали купувати у інших.

В. Сусоров повів мені, що ця ніч запам’яталася йому на все життя, водночас сформувала разюче позитивне враження про українців і, навіть, про український національно-визвольний рух.

…А особливо допікали мене студентки, чіпляючися запитаннями: «Ну Володимире Васильовичу, ну будь-ласочка, ну скажіть, ну чим закінчиться оповідання?» Річ у тому, що газета публікувала його з двох подач, тож вийшла лише половина оповідання, а дівчатам несила було чекати ще тиждень, щоб довідатися закінчення.

Тепер, чому я вирішив був зайнятися літературною творчістю. Справа у тому, що на науковій діяльності в царині історії, чим прагнув тоді займатися, можна було намалювати товстезну крапку. Поклало її КДБ, викривши мою причетність до підпільної «антирадянської» молодіжної організації, що охоплювала низку міст України та ще й із звинуваченням що, мовляв, був її «ідеологом», що було явним перебільшенням.

Видав нас львів’янин Петро Лелік, що виявися провокатором. Свою «юдину» роботу продовжив і надалі, у 1990-1991 роках  пристав до «команди» В. Чорновола (у 1995 р., я розповів Вячеславу Максимовичу про провокаторську діяльність Леліка, той підтвердив, що той був агентом КДБ), а відтак працював у адміністрації президента Л. Кравчука.

Що ж до «ідеологій», то я щонайбільше був представником українсько-патріотичного крила, а окрім нього в «організації» були і інші – від космополітів до прихильників «соціалізму з людським обличчям».

Це вже був початок т. зв. «перебудови», тож нікого з нас не посадили. Найбільше постраждала низка студентів Київського державного університету, яких виключили з вузу, серед них і Олеся (Олександра) Петіка, недавнього заступника голови Закарпатської ОДА, про що він і повідомив тут, у публікації на цьому сайті (більшість із них через пару років відновилися у виші, наразі серед них є доктори та кандидати наук, громадські та політичні діячі).

Але сталася і жахлива річ! Один із виключених студентів, син високономенклатурників, покінчив життя самогубством, вистрибнувши із вікна багатоповерхівки. Після цього, вочевидь, була дана вказівка припинити переслідування, бо від нас відчепилися. Тим паче, що ми, у принципі, нічого не вчинили, чи просто не встигли, бо нас «зупинили» саме у той момент, коли від простого «балякання», критики тодішньої радянської дійсності та написання якихось «прожектів» (писав і я, у мене рукописи збереглися, тож, можливо, позаяк вони, приміром мій опус «Соціалістична бюрократія – а що воно таке?» (про компартійну та господарську номенклатуру, яка «розпоряджається», а значить і «володіє» начебто загальносуспільними «основними засобами виробництва», до речі, – у 90-і вона й «прихватизувала» їх, на пару з криміналітетом, мають, гадаю, певне історичне значення для дослідження передперебудовчої суспільної думки молоді, колись опублікую), наш київський «середок» вирішив знайти «контакти» на Заході. Саме їх обіцяв організувати згадуваний Лелік, котрий і здав нас КДБ.

Я постраждав менше. На те були причини. Я був трохи старшим від переважної більшості «дисидентів», не таким переляканим (уже мав досвід «профілактичних» розмов у КДБ за «вияви буржуазного націоналізму» зі студентських часів в Ужгороді), тож досвідченішим. На допиті, кадебістський полковник Юрій Гаврілов (успішно закінчив кар’єру вже в СБУ, працюючи на «благо» України, та пішов на достойну пенсію), звинувачував, що «там і тагда» я «сказал ето і ето». І цитував мою «антісовєтскую» фразу. Я ж заперечував, казав, що вона не «антісовєтская», бо «Міхаїл Сергеєвіч Горбачов гаворіт то же самоє» (із цитуванням). «Разніца только в том, што я ето сказал два года назад, а он об етом говоріт сєйчас. Відіте, насколько наш гєнєральний сєкрєтарь прогресівен, прозорлів, зазивая к «новому мишлению», он чотко понімаєт нєкоториє праблеми нашего общєства і нєобходімость апредєльонних пєрєстроєчних пєрємен». Від такого у кадебіста починали ворушитися вуха, чухатися ніс та переймало мову…

Друга причина, чого мене не «хапанули», була у тому, що я в Херсонському індустріальному інституті займав певну вагому суспільну нішу. Одне діло «хапати» простого студента, друге – викладача (асистента), й – секретаря комітету комсомолу (на громадських засадах) викладачів та співробітників вишу та ще секретаря профкому інституту. Останнє, чесно кажучи, мені нав’язали, але наразі я вдячний. Бо там на все життя навчився, як слід чітко, грамотно, системно, коротко писати протоколи зібрань, що мені відтак дуже згодилося під час головування в районному та обласному Народному Русі України (як слід грамотно писати протоколи там майже ніхто не умів).

Очільником ж викладацького комсомолу мене обрала вузівська молодь, без усякої «волохатої лапи». Справа у тому, що соціальні «ліфти» в радянські часи таки були полегшені, як наразі. Нікому не відомий закарпатський хлопець, із дивним на східноукраїнське вухо прізвищем та незвичною несхідноукраїнською зовнішністю, міг зробити «кар’єру», якщо потенційно виявляв якісь здібності, і, особливо, до   громадської роботи, мав певні лідерські задатки («нескромно», гадаю, що такі у мене були, адже відтак зробив «кар’єру» і в НРУ – від голови осередку до голови обласної організації).  Я ж погоджувався, бо «низовий», підкреслюю – саме низовий комсомол надавав певні можливості для молодіжного спілкування, був певною «віддушиною», «ковтком свіжого повітря» серед прогнилих офіційних організацій тощо. Тож «хапати», звинувачуючи у антирадянських висловлюваннях (але, які нині говорить Горбачов) очільника комсомольців (близько двохсот членів) інституту стало б величезним політичним скандалом (тим паче, враховуючи протистояння та ворожнечу КДБ з іншими державними структурами СРСР) для півмільйонного, але таки провінційного обласного центру. Тож обійшлося тим, що я, «на всяк випадок», завдяки «допомозі» КДБ, «пролетів» із аспірантурою, хоча у мене в Інституті історії України вже була затверджена тема кандидатської дисертації, а керівником визвався бути, знайшовши мене, вочевидь, ознайомившися з моїми науковими розвідками, заступник директора інституту, відомий і нині академік С. В. Кульчицький.

Тож, зрозумівши, що у науку мені «дорога закрита», а треба було чимось займатися, вирішив зайнятися літературною творчістю. Тема ж оповідання мала свою причину. Перед інститутом я працював, науковим співробітником Херсонського обласного краєзнавчого музею. І «знайшов» місце, де саме знаходилося давньоруське місто Олешшя.

Радянська історична наука вважала, що літописне місто Олешшя розташовувалося у районі урочища, яке мало назву Олешки (на початку ХVІІІ ст. там була Олешківська Січ, а у часи Російської імперії виникло і місто Олешки, у радянські – перейменоване на Цюрупинськ, наразі йому повернуто історичну назву). Однак жодних археологічних підтверджень, не зважаючи на багаторазові спроби, підтвердження на те отримати не вдалося.

А «знайшов» я як? Серед херсонців побутували розповіді, що дачники, які отримали ділянки на «Бальшом Патьомкінском острове», вигрібають із землі масу людських черепів, які чіпляють на тини, щоб так оригінально «прикрасити» свої обійстя (відомо було, що Олешшя було знищене монголо-татарами у першій половині ХІІІ ст.). Тож я, якось, у вихідний день, поплив «дачним» катером на цей острів. Черепів на тинах я не побачив, однак, демонструючи посвідчення працівника музею, почав розпитувати місцевих острів’ян. Ті мені розповіли, що черепи нанизували біля хвірток лише «маскалі» (цим терміном херсонські російськомовні старожили іменували недавніх прихідців із Росії, котрих недолюблювали загалом). Тож їх громадою змусили познімати (вірогідніше за все, йдеться про переданий «маскалям» через покоління синдром угро-фінських предків – згадайте їхні, себто угро-фінські казки про Кащєя Безсмертного, Бабу Ягу та черепи на тинах їх городищ). Водночас я випросив та привіз у музей дві повні сітки давньоруської кераміки.

Завідувач відділу археології, до сьогодні мій великий херсонський приятель – Микола Оленковський, тоді не занадто прагнув до ревізії історії про місцеперебування Олешшя. Це була не його тема, готував (і копав) на кандидатську дисертацію із палеоліту Херсонщини. Тим паче, що зміна могла мати і небезпечний політичний підтекст. Бо керівництво Цюрупинська гордо заявляло про багатостолітню історію міста, більше того – йшла широка підготовка до відзначення його 900-ліття.

Тож, із моїм «відкриттям» вийшов пшик, який затягнувся на роки. Саме тому, аби привернути увагу громадськості (а 900-ліття вже відсвяткували), я і обрав тему оповідання: події відбуваються у місті Олешшя, яке знаходиться на Великому Потьомкінському острові. Темі сюжету послужила невеличка фраза із «Повісті минулих літ», яка подана в епіграфі. Все решта – це, звичайно, з моєї «творчої» уяви. Також хочу додати, що супутньою метою був і показ чарівної природи дельти Дніпра-Славутича, найпівденнішої частини козацького Великого Лугу, в яку, за майже шість років проживання у Херсоні, а у вже покійної, наразі, тещі – ще й була «дача» на одному із острівців дельти, страшенно закохався. Від детального – «екранного» ж показу чарівності природи будь-який твір, гадаю, дуже виграє.

Як зазначав уже, оповідання викликало широке зацікавлення («пробив» публікацію в газеті, яка виходила небувалим для сучасних часописів, понад стотисячним накладом, тодішній очільник обласної письменницької організації Микола Братан, до якого я звернувся та якому першому воно сподобалося) і виконало свою функцію. Було зламано міф про місцезнаходження Олешшя в Олешках. Наразі офіційно вважається, що воно таки перебувало на Великому Потьомкінському острові.

Того ж 1988 року, я повернувся, разом із родиною, на постійне мешкання на Рахівщину. Окрім ностальгії за «малою батьківщиною» причиною стало те, що, хоча ми із дружиною спілкувалися українською мовою, якою вже оволоділа і вона (корінна херсонка з сім’ї зросійщених українців), однак у мого первістка – донечки Боженки, серед перших слів було не «тато», а «папа». Я зрозумів, що у будь-якому разі оточення домінуватиме (наразі мовна та суспільна ситуація у Херсоні – вже зовсім інша), тож якщо я не хочу бути «папою», треба «тікати» звідси.

На Закарпатті планував продовжити свої літературні спроби. Навіть накинув план «авантюрного» роману про Олексу Довбуша. Адже той прожив захоплююча життя, де були подї, які можна цікаво «літературно-розгорнути» (куди там Рібіну Гуду) – отримання хромоти в результаті бійки, походи, грабунки на користь бідних, меценатство (у Рахівській греко-католицькій церкві донині «грають» дзвони, куплені за гроші подаровані на це Олексою), таємні візити по різних містах та закладах, невловимість від переслідувачів, кохання до одруженої жінки, зрада та смерть від її чоловіка. У роман планував увести і нині міфологічних персонажів – Чугайстра, дівок-повітруль, які, як стверджував вже нині покійний мій дядько Юрій Піпаш, викладач УжНУ, йому в дитинстві в околицях рідного села Косівська Поляна ще стрічалися.

Пишу це і тому, що, гадаю, хтось із молодих літераторів міг би взятися за написання такого роману (до речі «накидав» і тему твору «Останній Чугайстер», що, начебто, і нині  «наводит порьидок» із знищувачами Зелених Карпат, яка теж може бути написана кимось із літераторів, більше того – стати навіть сценарієм для кінофільму у стилі «фентезі» – «Кін-конг» хай «сховається»!). 

Я це не зробив, бо незабаром після мого переїзду зароджується ідея створення Народного Руху України, розпочинається напружена боротьба за незалежність нашої Вітчизни, чим і зайнявся, присвятивши цьому наступні  роки життя.

Однак, моя перша і, мабуть, остання літературна спроба, гадаю, була вдалою, тож запрошую поринути світ ХІ століття. Буду радий, якщо оповідання вам сподобається. Інформую, що у ньому зроблені незначні стилістичні та лексичні правки та на самому початку введено ще одного персонажа  - «Матінку Сару». Причина вставки – сугубо сучасна політико-прагматична, бо вирішив таким чином висвітлити колорит багатогранного життя на той час візантійського (ромейського) міста Херсонеса, наразі нашого українського Севастополя, яке чогось нинішні його окупанти вважають «городом русскай слави», а також (але уже із сарказмом) ту запозичену звідти «візантійнщину», котра досі панує у політичній моралі нинішніх очільників України.

ЗІРВАНА АВАНТЮРА

 «В се же лето Давид зая Греки в Олешье і зая в них іменье»
(Іпатіївський літопис, рік 1084)

Уже добру годину, не доторкуючись до кухля з вином, сидів візантійський купець Фома у портовій таверні міста Херсонеса. Важкі думки розламували йому голову. Він навіть  не помітив, що його німий раб Болгарин, поївши свій хліб з козячим сиром, уже встиг подрімати, присівши в кутку для невільників.

***

Настав уже ранок, тож у таверні вже все втихомирилося після бурхливої ночі. Розійшлися відвідувачі, а за ними і дівчатка, які тут працювали щоночі. Залишила таверну і їхня покровителька – Матінка Сара. Матінка, зібравши «свій» відсоток із дівчаток та додавши його до заощаджених за десятиліття монет, пошкутильгала, спираючися на коштур та волочучи пошкоджену половецькою стрілою ногу, до палацу Херсонеського епарха - намісника Найсвітлішого імператора Східної Римської імперії Олексія Комніна.

Адже тому треба було дати хабаря. Може таки змилостивиться. Тим паче, що за походженням сам був євреєм, хоч і хрещеним. Справа у тім, що епарх, після останніх подій із розп’яттям Євстратія (дивись пояснення до тексту наприкінці оповідання – Авт.), яке збурило місто, пригрозив вигнати всіх євреїв із міста.

Матінка Сара була дуже стомленою. Адже ніч у таверні була аж занадто бурхливою. То почали бійку між собою венеційський моряк із генуезьким, поки їх не  розтягли руські купці із Києва. І чого ті венеціанці та генуезці так люто ненавидять один одного? Адже, забувши свою германсько-лангобардську мову, гомонять на одинаковій зіпсованій латині. Мабуть із-за того, хто вестиме бізнес — торгуватиме з Кримом, скуповуючи тут чінську порцеляну чи шовк та індський перець. Адже ті варвари більше ніде такого не куплять, після того як генерал сельджуцьких найманців-рекетирів Насир ад-Даула захопив Єгипет, перекривши Левантський напрямок Шовкового шляху з Чіни та Інду.

Далі якийсь п’яний гот почав волати, що господар таверни Ашот недоплатив йому за привезені з Мангупа овочі та вино, тож почав чіплятися до однієї із дівчат – білявої франки Мадлени, аби та пішла з ним безкоштовно – як компенсація. Франка, котру той почав тягти силою, почала пручатися, верещати по-франкськи та кусатися. Зчинився такий рейвах, що мусіли знов утрутитися русини – вирвали з його рук Мадленку, надавали стусанів та викинули із таверни.

Але за це русинам таки довелося віддячувати – заплативши за хоч і не дуже велику, але таки амфорку коринфського («Вай-вай, які додаткові витрати!). Тим паче, що із київськими русинами бідним євреям, навіть на всяк випадок, мусай таки рахуватися – ті у Криму все міцнішають, навіть захопили його східну частину, вигнавши звідти хозарів та утворивши своє князівство, яке звуть Тмутараканським. Вже й Херсонес ці кияни перейменували на Корсунь та все більше осідають тут.

Далі почав буянити, блискаючи своїми вузькими чінськими очима (знаю, бо пару раз бачила і купців із Чінської імперії, котрі чомусь звуть її «Піднебесною», з жовтими обличчями та щілинистими очима, так само, як бачила з чорною, ви неповірите, але то є правда, як вугілля шкірою християнських паломників із Абісінії, втім всіх людей Бог зробив рівними, хоч і не одинаковими), якийсь мадяр.

Що робить із людьми вино? А наче вівся цей мадяр на початку, як поважний чоловік, бо казав, що має шляхетну місію знайти десь коло Уралу своїх родичів та віддати їм гроші, які його предки позичили двісті років тому, перед тим як печеніги прогнали їх з Півдня Русі. Тоді мадяри розділилися – одні втекли на Тису та Дунай, убили руського володаря тої землі Лабарця, осіли там, наводячи пострах своїми грабунками на гоїв – жителів королівств всенької Європи, а інші вернулися на свою прабатьківщину – на Урал.

Мадяр гірко скаржився, що мусить оте зробити, бо щоночі сниться йому, що прилітає з Уралу якась дуже зла ворона на ім’я Турул та починає довбати жахливим дзьобом по тім’ячкові, сердито грозячи: «Отілло, відай борг предків!».

«Вай-вай! – як тяжко стало жити на світі, не те, що раніше, раніше було май добре. Куди котиться цей світ? Що за часи, що за звичаї? Стає все гірше та гірше!»…

Аж тут раптом скорботні думки Матінки Сари обірвав схарапуджений осел, який вискочив із-за рогу, волочачи за собою перевернутого двоколісного возика, яким його господар – Гаталанський Скіф, за плату підвозив тих зледащілих громадян Херсонеса та гостей, котрі не хотіли чимчикувати розпеченими вулицями пішки. За ними біг і сам Скіф, щось там кричачи чи по еспансько-латинськи, чи по аланськи. Бо насправді він був не скіфом, а аланом, а гаталонським його прозвали того, що був  нащадком тих скіфо-аланів, що багато років тому, разом із більшістю готів (лише частина лишилася на Мангупі, де мають своє князівство), покинули Крим та дійшли до Еспанії, прогнали ромеїв, запанували там так, що та земля стала зватися Готааланією, чи тепер уже кажуть, перекрутивши – Гатааланією, чи й Каталонією, аж поки їх самих не звоювали сарацини. А цей Скіф вирішив вернутися на батьківщину предків, пройшовши через всю Європу зі своїм диким ослом, котрого би варто добити, але Скіф його дуже любить.

Матінка Сара, аби не бути вдареною схарапудженим ослом, загубивши коштура, кинулася у бік, упала, зачепившись сандалею, пірвавши її об виступ на вапняковій бруківці, якою була мощена вулиця.

І ні накого не поскаржишся, бо мостив її, вигравши тендер, давши хабаря епархові, її рідний братик Соломон. Котрий обіцяв, що бруківка буде гладенькою: «Ой, Шльоймо, Шльоймо, а як же тепер мені встати?».

З протилежного боку вулиці реготали з Матінки Сари, сидячи на узбіччі та мало не зануривши ноги у каналізаційну канаву, у яку з кожного обійстя стікали як дощові води, так фекалії та інші нечистоти (Соломон, перед тендером обіцяв, що вкладе їх у керамічну трубу, але обдурив, а казала йому: і не думай, що після цього виграєш тендер на ремонт міського водогону, який востаннє ремонтували ще при імператорові Юстиніані, себто п’ятсот років тому, тож майже не працює – вода заледве цідиться із міських фонтанів, з яких містяни забезпечують себе водою) та текли до моря (і чого люди не хочуть берегти Природу? А чи з’являться колись її захисники?) сиділи два чорні від засмаги підлітки-обірванці. Сиділи у смороді, котрий не припиниться, аж поки не пройде гроза та потоки води не змиють з каналів ту гидоту до Понта Евксинського, яке вже зараз почали називати Руським морем.

– Попросити, аби помогли підвестися?

– Та ні, один караїм, тобто із тих хазарів, які ніби прийняли віру Ізраїля, але створили свою секту, а після того, як руський князь Святослав-Завойовник захопив Хазарію, втекли до Криму. Інші, що лишилися язичниками, пішли до фінської мокші та голяді, де на їхніх землях на річці Москві заснували своє поселення, котре так і назвали, що  фінською означає «болото».

– Караїм ніколи не допоможе правовірній раванітці-єврейці. Хіба що другий – той половчанин. Але тоді йому треба пообіцяти монету, інакше не захоче. Та ні, монети, хоч і дрібняка, шкода.

Матінка Сара, стогнучи, якось дотяглася до коштура, зіп’ялася  навкарачки, тяжко підвелася та крехчучи, стогнучи і відказуючи, «вай-вайкаючи», почалапала, без однієї сандалі та опираючися на коштур, до палацу Херсонеського епарха – намісника Його Найсвітлішої величності – імператора Східної Римської імперії Олексія Комніна, котрому мусай було дати хабаря…

***

А було над чим задуматися Фомі. Позавчора його галера атакувала судно. І треба ж було тому трапитися, щоб в останній момент, коли майже все було в його в руках, лише на кормі захищалося з десяток матросів, із туману виринув військовий корабель. Довелося кидати все і тікати. Спасибі Апостолові Фомі-покровителю, врятував туман.

Але біда не приходить одна. Вчора ввечері, допитавши полонених, з’ясував, що судно належало головному євнухові імператорського палацу Никифору. А той не простить. Це ж не напад на венеційців чи арабів, на що дивляться крізь пальці і навіть мовчки схвалюють. Тут суд буде короткий — петля на шию за піратство.

По спині у Фоми пройшов дриж. Він підвів голову, оглянув приміщення. Відвідувачів у цей ранковий час ще не було. Тільки біля дверей якийсь світловолосий чоловік, у моряцькому, розмовляв з господарем таверни вірменином Ашотом. Обличчя його видалося знайомим. Але ні, помилився.

Фома сьорбнув з кухля. Скривився – вино було кисле. Відсунув кухоль і знову замислився: «А може Никифор не дізнається, хто напав?  Може Феодор каже правду? Може дійсно виконав наказ, який я йому дав перед тим, як покинути судно і добив своїх же поранених, котрі самі не здатні були перейти на галеру? Але ні, бреше негідник. Точно, що з переляку не зробив цього. Тому Никифор, допитавши їх, знатиме, хто посягнув на його майно. Мине ще день-два і по всій імперії розішлють листи з вимогою мого арешту. Потрібно втікати. Та куди? В Картлію? Ні, туди не можна. Не раз викрадав дівчат, молодих жінок для продажу арабам та туркам-сельджукам… Через Боспор теж не пройти. Доведеться якнайшвидше збувати галеру і пробиватися до половців. Там у мене є друзі, а потім…».

Думки у Фоми перервалися, бо раптом відчув на собі чийсь пильний погляд. Оглянув таверну. Так і є. Моряк уже сидів у протилежному кутку та скоса дивився на нього. Од вікна на його лице падав промінь. «Стривай! – майнув здогад. – Так це ж Лука Норманин». На пам’ять прийшли слова, секретно мовлені одним константинопольським приятелем: «Остерігайся Норманина. Він – «око імператора». «І треба ж було – зразу не впізнав. Невже пізно?».

Намагаючись не привертати до себе увагу, Фома неспішно підвівся, кинув здалека монету Ашотові і різко пішов до дверей. Ідучи, поштовхом ноги підняв Болгарина.

Клямка довго не піддавалася. Він наліг на неї зі всієї сили. Нарешті. Але що це? За дверима півколом стояло з десяток озброєних солдатів з візантійського гарнізону. Фома повернув голову назад у таверну. У нього за спиною, схрестивши руки на грудях, стояв Лука.

– Може, підеш доп’єш вино, Фомо?— спитав він. – Не гаразд залишати недопите. – Це погана прикмета, – криво, на один бік, засміявся.

Фомі нічого не залишалося, як повернутися на своє місце. Лука сів навпроти і кивнув на Болгарина, котрий теж підійшов і став біля столу:

– Раб розуміє по-еллінськи?

– Він німий, – відповів Фома.

Підбіг Ашот, приніс ще кухоль. Коли корчмар відійшов, Лука знову заговорив:

– Хочу врятувати твою шию, Фомо. Слухай мене…

Через годину вони, як старі друзі, вийшли з таверни і пішли в бік гавані.

***

Галера готувалася до виходу в море. Весь день Болгарин, справжнє ім’я котрого було Богдан, разом з іншими невільниками і членами команди, яку поповнили солдати, вантажив на неї корчаги-амфори і лантухи. Тільки пізно ввечері, діставши свою пайку їжі, пішов на корму і, стомлений, звалився на палубу. Довго лежав із заплющеними очима, пригадував час, коли він, тоді ще молодий парубок, прилучився до повстання за визволення рідної Болгарії од візантійського ярма. Пропливали перед очима битви, обличчя рідних, обличчя коханої, якій обіцяв повернутися… Не повернувся. У вирішальному бою повстанське військо зазнало поразки. Хто залишився живий — потрапив у полон.  У тому числі і він. Послухав пораду старого воїна-односельця і прикинувся німим. Кожному десятому полоненому візантійці відрубували руки і випалювали очі. Калік відправили у Болгарію, щоб навіювати жах на непокірних, а решту полонених погнали в столицю імперії для продажу в рабство.

У порівнянні з іншими йому пощастило. Німого Болгарина купили міські власті Константинополя – потрібен був прибиральник для ринку. Богдан планував утечу.  Все вже було готове для цього, коли одного разу зустрів перевдягненого купцем свого сотника з повстанського  війська. Той розповів, що готується нове повстання і запропонував залишитися у Константинополі та передавати відомості на батьківщину через купців і прочан. «На царгородському ринку «німий» багато може почути важливого», – казав він.

Так спливав час. І ось, місяць тому, його, як річ, знову продали –цього разу купцеві-піратові, котрому потрібен був у слуги німий невільник.

Хоча Богдан за роки, прожиті серед візантійців, уже добре їх знав, почуте у таверні страшенно обурило його. «Ромеям не досить того, що поневолили Болгарію,— думав він,— а тепер з допомогою піратів вирішили захоплювати ще й руські міста. Не можна цього допустити».

…На світанку, коли ще не розвіявся туман, галера Фоми почала виходити із Херсонеської гавані. Услід їй ішла ще одна. Були підняті вітрила, раби гребли, по команді піднімаючи й опускаючи весла.

Богдан підійшов до корми, щоб вилити з тазом воду, якою помився господар. Розмахнувся. В цей момент судно, що здійснювало розворот, гойднулося на хвилі. Не втримавшись, він разом із тазом полетів за борт. Чути було, як його тіло перед тим, як упасти в море, вдарилось об весло.                                     

***

Займався світанок. Князь Давид Ігоревич прокинувся, піднявся з землі, струсив пурпуровий плащ-козно, на якому лежав, загорнувся і пішов перевіряти пости. Князь із охороною (невеличким загоном дружинників) повертався на Русь з Тмутаракані. Дорога була важка. Давила спека, хоча намагалися триматися лісів передгір’я. Робили гак, зате зменшувалася небезпека стріти половців.

Заночували біля старих руїн. Колись тут було місто – столиця могутньої держави. Ось і зараз почув Давид, як про це стиха вели розмову вартові. Раптом вона перервалася. Пролунав крик: «Хто іде?» Забряжчала зброя, яку витягували з піхов. Князь поклав руку на руків’я меча і прискорив кроки. За хвилину він побачив босу, із збитими по гірському камінню ногами і пораненою рукою, людину. «Ось, – доповів дружинник, чи то тримаючи, чи то підтримуючи незнайомця, який мав досить-таки знеможений вигляд, – підійшов, княже, до самого табору і покликав нас». Почувши слова «княже» поранений випрямився, пронизливо глянув на Давида, перепитав.

– Руський князь?

– Я князь Давид. А хто ти такий?

– Мене звуть Богдан. Я болгарин. Під час повстання потрапив у полон, був у рабах, а позавчора втік з Корсуня, щоб попередити руських братів  про небезпеку.

– Яку небезпеку?

– Ромеї замислили захопити ваше Олешшя. Дві доби тому з Корсуня вийшли дві галери з різним набродом і переодягненими солдатами. На чолі їх — мій колишній хазяїн Фома. Він – купець, однак, як це часто буває серед ромейських купців, суміщає торгівлю з піратством. Разом із ним довірена особа імператора Лука Норманин.

Давид Ігоревич підвів брови вгору:

– Лука Варяг? О, на Русі добре знають це «око імператора»! Він завжди буває там, де потім стає гаряче. Я починаю впевнюватися, що ти кажеш правду. Продовжуй!

– Під виглядом купців-гостей Норманин з моїм хазяїном хочуть потрапити в Олешшя, ввійти в довіру, розташуватися – і вночі раптово захопити місто. Поспішай, княже, попередь олешців, бо галери вже в морі, а, можливо, і в лимані…

Через чверть години місце біля руїн спустіло. Загін князя Давида рушив у пониззя Дніпра, де зрозташовувалося Олешшя.

***

Через три дні, в час, коли руський загін, минувши Перекопський вал, наближався до Камінного мосту на річці Каланчак, Фома стояв на носі головної галери, яка пробиралася плавнями Дніпра, і думав, що недаремно поставив найбільшу свічку у херсонському храмі своєму Ангелу охоронцю. Все йшло якнайкраще. Вітер був попутній. Позавчора прибули до Дціні — руського сторожового граду перед Олешшям, що на крутому мисі правого берега Данапру. Там, правда, довелося і похвилюватися. Невідомо було, чи дозволять олешківські власті прибути в саме місто. Туди пускали не всіх, а тільки добре знаних. Решта мусила торгувати в Олешках.

Та все закінчилося добре. Фортуна супроводжувала його. Сьогодні вранці прийшов дозвіл. Зразу ж вирушили в дорогу. До вечора будуть в Олешші. А зараз, за вказівками лоцмана, петляли вузькими протоками між очеретом та низесенькими острівцями, порослими густим лісом, просувались то вгору по річці, то вбік, а іноді повертаючи назад до лиману. Стіна буйної зелені то звужувалася так, що, здавалося, прямують у тупик, то раптово, в найнесподіваніший момент, розсувалася, і галери випливали на чимале плесо, здіймаючи хвилі доти лінивої води. На ній починали колисатися жовті та білі лілії, а обурене вторгненням у його володіння, багаточисленне, багатопорідне, багатоголосе птаство з галасом та лопотінням розліталося у боки…               

***

Фома піймав себе на думці, що він уже тривалий час милується природою й іронічно посміхнувся: «Так із «цивілізованим Константинополем, з його брудними, пропахлими рибою провулками, стічними каналами і смердючими смітниками не порівняти». Він розвернувся до Луки. Той з недовірою глянув на купця-пірата, бо розцінив його посмішку як глузування зі своєї недавно зчиненої дійсно дурнуватої помилки: стояв одягнений в одіж священика, а як вгледів, як в трьох десятках кроків від галери на острівці мирно розляглася дика свиня, а біля неї з півдюжини поросят, то заволав аж ніяк не святим голосом на слугу, щоб швидше приніс лук. А, отямившись, вчинив ще гірше — вилаяв слугу і наказав віднести зброю назад.

Фома, нічого не помічаючи, заговорив:

– Мені розповідали, що у русинів Олешшя спочатку було на лівому піщаному березі Данапру у гирлі невеликої протоки Лазнюки.

– Це, мабуть, у тому урочищі, яке теперз звуть Олешками? — спитав Лука. Задоволений, що купець не сміється з нього, він вирішив підтримати розмову.

– І куди нас хотіли спочатку направити?

– Так, це там, – погодився Фома, – тепер в Олешках тільки торг, де приймають більшість купецьких суден. Кілька десятиліть тому перше місто спалили печеніги, русини не стали його відновлювати, а заснували нове на острові серед плавнів, а од лісів, котрі оточують місце, воно й дістало назву Олешшя, тобто лісиста місцевість. Укріплень, якщо не враховувати невисокого полісаду з дубових паль, там немає, бо на низькому піщаному острові ні рову, ані валу не спорудиш. Однак Олешшя надійно захищає сама природа – не знаючи дороги, ніхто не зможе до нього потрапити. Русини ж найчастіше ведуть торг на Дціні,  або в Олешках. Тих же, кого допускають у місто, ведуть плутаними шляхами, протоками, щоб не змогли їх запам’ятати.

– А я думаю, чому ми так кружляємо цими нетрями, – покривив душею Лука. Бо, насправді, майже все, що розповів купець, йому було відомо.

– Закладаюся галерою,— гаряче заговорив Фома, – до Олешшя можна було б дібратися щонайменше втричі швидше, якби той, – він показав на лоцмана, – вів нас прямим шляхом.

– Невже так? – здивувався Норманин

– А як же! – проказав його співрозмовник.

– Це ж глузування над шляхетними купцями, – продовжував під’юджувати хитрий ромей.

– Ще й яке,— набундючився Фома, гордий, що його

віднесли до шляхетних.

– А право на ведення безмитної торгівлі в Олешші мені дадуть? – загорівся.

– На це вже, гадаю, тобі випише свідоцтво новопризначений епарх Візантійської імперії в Олешші, – дещо охолодив його Лука.

А через хвильку, поміркувавши, додав:

– Сьогодні, Фомо, необхідно зробити все, щоб нас поселили за палісадом, у самому місті. Так буде легше ним заволодіти. Хоча людей у нас достатньо, – лжесвященик смиренно підвів очі на розп’яття на стіні надпалубної надбудови, і перехрестився, – береженого Бог береже. Тому краще напасти раптово.

Запала мовчанка. Фома у думках смакував переваги, які отримає. Норманин теж мовчав. Він знав, що місто – попередник Олешшя – було спалене печенігами за візантійські гроші, і думав, що тепер треба було не просто знищити руський форпост при виході з Данапру у море, а й оволодіти ним. Настав час закрити шлях русинам у Понт. А то дехто вже називає його Руським морем. Оволодіння ж пониззям Данапру буде для імперії реваншем за поразку при Малазикирті тринадцять років тому.

Раптово закрався сумнів: «А якщо план не вдасться й олешці відіб’ють напад? Тоді допомоги від Візантії нема чого чекати. Там зроблять вигляд, що не мають жодного стосунку до події».

Однак Лука швидко заспокоївся: «У тому разі вся вина впаде на Фому – звичайнісінький набіг пірата, злочинця і перед імперією. Мені ж нічого не зроблять, навіть якщо захоплять галери. Я звичайний священик, пасажир, який, за дорученням патріарха, пливе до Києва на попутному судні».

Микула – олешківський посадник, весь день був занятий клопотами і геть стомившись, увечері довго не міг заснути. Перевертався з боку на бік, а неспокійні думки все линули і линули. Він згадував про те, що вже чимало води спливло вниз Славутичем з того часу, як він, Микула, почав виконувати обов’язки посадника. З кожним роком справлятися з ними ставало все важче й важче. І справа не стільки в літах, як у тому, що становище Олешшя – кінцевого руського порту на Шляху із варягів у греки – все гіршало. Колись могутня Київська Русь після смерті Ярослава Мудрого ослаблюється міжусобицями його нащадків. Через це зовсім знахабніли половці. Дедалі частіше нападають на міста і села, вбивають, грабують, захоплюють у полон. Населення південних окраїн змушене покидати рідні місця та йти на північ. Спустіли села і біля Олешшя. Правда, останнім часом сюди почали прибувати біглі закупи, бобилі та інші ізгої. Серед них бувають ще й язичники. Доводиться приймати цих бродників, хоча він, Микула, усім серцем ненавидів голодранців. Так і чекай від них бунту. Та що поробиш? Як без них обійтися купцям-гостям, боярам та іншим значним олешківським людям? Якщо не прийняти, то хто буде ловити рибу, добувати сіль, сіяти жито, захищати місто, давати данину? Довелося навіть дозволити їм, цим бродникам, не тільки жити в Олешші, а й заселяти спустілі селища — особливо багато їх біля Тамані. І все це турботи, клопоти. До того ж, і торгівля через набіги занепадає. А хтивим оком на південні руські землі поглядають уже і візантійці. Сьогодні прибув із Корсуня гість, господар двох галер Фома. Щось не дуже він подобається Микулі. Вже бував тут не раз. Спочатку його приймали в олешківському торзі, а три роки тому впустили й до самого міста. Лоцман Мал розповідав потому, що той усе намагався запам’ятати проходи у плавнях. Та даремно тратив сили. Мал – хитрий лис, причому відданий, не зважаючи на те, що язичник. Так повозив Фому протоками, що у того в голові запаморочилося.

Не хотів Микула впускати Фому в Олешшя. Однак той привіз рекомендаційного листа з Корсуня, пообіцяв заплатити подвійне мито. Товар привіз добрий. Коли ж на міській раді гонець з Дцині про це розповів, то в олешківських гостей та бояр очі аж загорілися. Зразу ж загаласували, щоб дав дозвіл. Довелося погодитися. А коли прибули галери, пошкодував: щось занадто велика і підозріла у Фоми команда. Ще й попросив поселити всіх у місті. Сьогодні не встигли, бо був уже вечір, як приїхали. Завтра ж доведеться, бо у гостинному дворі, що за мурами, всі не помістяться, а давньоруські звичаї велять приймати мандрівників і гостей-купців якнайкраще.

Непомітно прийшов сон. У приміщенні лише чулося дихання сплячої стомленої людини. Микула жив у найбільшому будинку міста, одному з небагатьох, споруджених із каменю-вопняку та критих привізною грецькою черепицею. Переважна ж більшість жител, в яких мешкав простий люд, були саманними або взагалі сплетені з лози та обмащені глиною, з очеретяними дахами. Напівземлянок, характерних для інших сіл і міст Київської Русі, було небагато. В них проживала тільки найбідніша частина містян. Адже, хоча острів, на якому розташовувалося Олешшя, вище здіймався над Дніпром-Славутичем, ніж у через кілька століть потому, через нижчий тоді рівень наймогутнішої руської ріки, в напівземлянки, особливо навесні, проникала вода з піском.

Недовго довелося спати Микулі цієї ночі. Незабаром його, торкнувши за плече, розбудив слуга-отрок. Він повідомив, що під воротами Олешшя стоїть подорожній, котрий вимагає негайної і таємної зустрічі з посадником.

Не відійшовши ще від сну, Микола сів на постелі і, з роздратуванням, спитав:

– Так ти що, розбудив мене через якогось волоцюгу-бродника?! Передай, щоб гнали його в шию.

– Той подорожній заявляє, що він є князь Давид Ігоревич. Хоча, – додав, – сторожовий воротар каже, що не виглядає на князя.

Микула, вже остаточно прокинувшись, спитав:

– Князь? А він сам чи з дружиною?

– Окрім нього воротар бачив ще одного чоловіка з перев’язаним плечем. Посадник поміркував ще хвильку і велів:

– Передай йому, щоб пропустив обох. А ти розбуди сторожу будинку, хай візьмуть зброю. Коли ті подорожники прийдуть, веди їх до трапезної і не забудь запалити там якнайбільше свічок.

Вклонившись, отрок вийшов. Микула, вдягнувши, про всяк випадок, під верхню сорочку кольчугу, підійшов до дверей, які відділяли покої від трапезної. Глянув у щілину. Коли навпроти відчинились двері і ввійшли двоє, він ще більше здивувався: Давид Ігоревич – його Микула впізнав зразу, бо бачив неодноразово раніше, – був в одязі простого рибалки. Такі ж сорочку і штани мав на собі супутник. Посадник відчинив двері і не встиг привітатися з Давидом, як той випередив його:

– Нема часу на вітання, Микуло, дорога кожна хвилина. Хутчій кажи мені: гречин Фома вже прибув в Олешшя?

У Микули стисло серце від недоброго передчуття і він заледве видавив із себе:

– Сьогодні прибув. Тобто, – виправився, –  вже вчора. Але звідки ти знаєш про нього?

Давид, не відповідаючи, продовжив допитуватися:

– Де він розташувався? У місті?

– Ні, Фома ночує в гостинному дворі.

– А його люди де?

– Більшість там же, частина залишилася на галерах: завтра ми збираємося всіх їх поселити в місті. Поки що тільки грецький священик, котрий приплив із Фомою, ночує в хаті нашого священика.

Давид глянув на супутника:

– Що то за піп? Ти не розповідав про нього?

Богдан, а це був саме він, здвигнув непораненим плечем і невпевнено мовив:

– Не знаю. Може, це Норманин перевдягся.

Микула, вже дещо прийшовши до тями, не витримав і перебив його:

– Княже, ти, може, все таки поясниш, у чому суть справи?

– Ну що ж, – уже спокійніше промовив Давид Ігоревич, сів на лаву і показав на Богдана. – Трохи часу ми маємо, і цей чоловік тобі зараз все розповість. Але спочатку накажи підняти всіх своїх людей, зі зброєю. Але тихенько. Хай збираються біля єрика.

***

Минуло ледве більше півгодини. Нічна тиша ще продовжувала вкривати плавні, містян своїм тьохканням у передранковий час навіть ще не турбували солов’ї. Здавалося, що все спить. Тільки іноді було чути перегукування вартових на вежах  полісаду та біля воріт: попереджаюче-протяжні – «О-леш-шя!». І відкликаюче-короткі – «Вартуй!».

Проте тиша була примарною. У дальньому кутку острова з човнів уже висаджувалися Давидові дружинники. Сюди ж підходили вої нечисленної олешівської залоги, підняті по тривозі ремісники, рибалки та інші містяни. Тут же їх негайно об’єднували у загони, роз’яснювали план дій і давали зброю тим, у кого її не було.

Ще не зійшло сонце, а гостинний двір було оточено з усіх боків. Уперед поповзла четвірка добровольців із завданням безшумно зняти сторожу, якщо така була.

Спливло кілька напружених хвилин і от нарешті від табору греків почувся крик пугача: це був знак, що завдання виконане.

Давидова дружинники й олешівські вої, намагаючись не створювати галасу, рушили на піратів.

Більшість їх не встигли навіть очунятися від сну, як невідомо хто затискав їм рот, навалювався, хапав і зв’язував. Усе чинилося у тиші, котра продовжувала панувати над островом. Лише через деякий час хтось із русинів допустив необережність і табір був розбуджений чиїмось воланням: тиша мов вибухнула, забриніла зброя, залунали накази, крики, стогін поранених.

Про якийсь організований опір візантійцям нічого було і думати. Тільки Фомі з купкою найдосвідченіших піратських ветеранів вдалося дістатися до однієї з галер та відплисти від берега. Але недалеко.

У будинку олешського священика захопили Луку Норманина. На жаль, той вранці, зрозумівши, що його викрито, зумів прийняти приховану отруту.

Галеру ж знайшли після полудня. Судно заплуталося серед проток і застрягло в очереті. На  абордаж пішли олешівські рибалки, їм допомогли невільники-веслярі, які повстали на заклик Богдана. Сп’янілих від гніву та здобутої волі колишніх рабів не вдалося зупинити, і майже всі пірати, в тому числі Фома, були вирізані.

Наступного дня мешканці Олешшя святкували перемогу. Героями були Давид, його дружинники, інші учасники бою. Особлива шана надавалася Богданові. Адже, якби не його попередження, хто-зна, як би закінчився набіг піратів. Він отримав запрошення залишитись у місті. Однак, незабаром, олешці все ж таки проводжали свого рятівника: Богдан вирішив повернутися на батьківщину і продовжити боротьбу за свободу Болгарії.

Більшість трофеїв дісталася Давидові та його дружині. Посаднику Микулі перепали галери. Князь пробув в Олешші досить довго. Тільки отримавши звістку, що, в нагороду за врятування найпівденнішого руського міста-порту,  київський князь Всеволод дав йому у володіння волинське місто Дорогобуж, вирушив туди. Незадовго до його від’їзду в Олешшя прибув посол з листом від стратига Херсонської феми, в якому висловлювалася глибока подяка візантійського уряду «за знищення запеклого пірата Фоми».

Пояснення до тексту

Херсонес — давньогрецьке, потім візантійське місто в Криму. Розташовувалося в районі сучасного Севастополя. У Київській Русі його називали Корсунем.

Розп’яття Євстратія Печерського – реальний історичний факт, зафіксований у «Київському Патерику». Сталося це навесні 1097 р. (автор допустив незначне хронологічне зміщення події, що дозволено у художніх творах). Як повідається, під час набігу на Київ восени 1096 р. половці полонили низку киян, у тому числі ченця Києво-Печерської лаври Євстратія, та продали їх купцеві-євреєві з Херсонесу. Той змушував їх прийняти юдаїзм, морячи голодом. Духовно підтримував супротив бранців Євстратій. Після того, як більшість рабів померли, розлючений купець розіп’яв Євстратія, бо втратив ґешефт, про що нижче. Подія набула розголосу та збурила херсонеське громадянство. Змушена була відреагувати влада: купця стратили. Стратили і херсонеського епарха-вихреста, котрий намагався зам’яти справу. Всіх інших євреїв вигнали з Херсонеса, перед тим конфіскувавши майно. Євстратій Печерський був визнаним Святим, його мощі перебувають у Києво-Печерській лаврі. 

Силування до нав’язування купцем юдаїзму бранцям має своє пояснення. Справа у тому, що у Візантійській імперії було заборонено єврейським купцям торгувати бранцями-християнами, але не заборонено торгувати нехристиянами. Тож, аби отримати на це законне, легальне право, ті силою та знущаннями змушували куплених бранців прийняти юдаїзм. Адже одновірцями можна було торгувати вільно.

Галера, або інакше – каторга – старовинне судно, яке пересувалося з допомогою весел, за кожним було прикуто п’ять – шість рабів-веслярів.

Картлія – Грузія.

Ромеями  називали візантійців.

Руїни міста, де ночував Давид з дружиною. На околиці сучасного м. Сімферополя розташовані залишки столиці Скіфської держави (II ст. до н. е. – III ст.. н . е.) Неаполя Скіфського.

Варягами на Русі називали норманів.

Понт – візантійська назва Чорного моря.

У битві під Малазикиртом візантійське військо зазнало важкої поразки від полчищ турків-сельжуків.

Закупи, бобилі – категорії експлуатованих селян в Київській Русі, ізгої – в даному випадку, – втікачі, початкове значення –  люди, які втратили зв’язки зі своїм родом.

Тамань – старовинна переправа через Дніпро у районі сучасного міста Борислава.

Єрик (з тюркської) – вузенька протока.

Болгарія здобула незалежність від Візантії в результаті переможного повстання, яке почалося в 1185 р. – через 101 рік після описуваних подій.

Стратиги – візантійські воєводи, котрим належала військова влада у фемі – військово-адміністративній окрузі.

Теги: Олешшя, Херсонес, Візантія

16 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати