«25 лет с конфискацией имущества...»

Завжди, коли мова заходить про ВВВ, влада та офіційні ЗМІ говорять тільки про ветеранів війни. Безперечно, про них потрібно говорити і дбати, але не слід забувати й інших борців за Україну. Тих, у котрих зброєю було діло і слово. Звичайні хлопці й дівчата, які не могли терпіти принижень та жорстокості з боку нової влади. Це добровольці, котрі об’єднувалися у союзи і спільними зусиллями виступали проти тогочасного репресивного антинародного режиму. Мало хто знає, чого НАША свобода коштувала ЇМ. Сьогодні я хочу подякувати одному з таких борців – своєму дідусю Василю Андрусю, яким гордиться вся наша родина. 

Здавалося б, найстрашніше залишилося позаду – рідне село дідуся Іванівці визволено радянськими військами. Але визволителі чомусь були більше схожі на загарбників. Почалися знущання, від селян відбирали хліб та молоко, від матерів – дітей, від дівчат – наречених. Залишали ні з чим: без худоби та землі, без їжі та знарядь праці. Дітей від­правляли на Донбас у ву­гільні шахти. Нічого, крім ненависті, в душах людей не залишалося. Саме така поведінка «визволителів» і наштовхувала на спротив. Так було створено молодіжну під­пільну організацію «Союз визволення Закарпатських земель» (СВЗЗ) у Мукачеві у 1949 році. Ініціаторами створення були учні вечірньої середньої школи, очолили її Михайло Плеша та Михайло Куруц. Мета цього союзу, як і майже всіх інших, була лише одна – визволити рідний край від радянських окупантів. Учасники розповсюджували антирадянські листівки, нищили портрети представників влади. Припинилася їх діяльність у квітні 1950 року при арешті агентами КДБ.

І ось Василя Андруся кинуто в підвал. Наступного дня – допит методом Федорова, аби політв’язень сам підписав собі вирок. У серпні цього ж року відбувся суд, котрий тривав два дні:

«[…] Андрусь Василия Васильевича […] лишить свободы на 25 лет ИТЛ, 5 лет с лишением всяких гражданских прав и 5 лет высылки с конфискацией всего принадлежащего ему имущества. […] Приговор окончательный. Не може быть обжалован».

Ще п’ятьох таких юнаків було засуджено до 25 років ув’язнення, а керівників союзу – до розстрілу. Дещо згодом їм дали право написати скаргу про помилування. Цілих три місяці вони сиділи в смертній камері і чекали свого вироку. Після довгого очікування їх помилували – 20 років ув’язнення…

Василя Андруся було відправлено у львівський пересильний пункт №1, котрий виявився справжньою душогубкою: переповнені камери, нестача повітря, камерні клопи та воші. І тільки в березні наступного року юнака відправили до Мордовії, де зарахували до бригади й дали нове «ім’я» – А-442. Отримували в’язні й пайок, якщо це можна так назвати, – 600 грамів чорного хліба, черпак баланди, 200 грамів каші, шматок гнилої риби. При такому харчуванні юнаки мусили виконувати норму, яку майже неможливо було виконати. Люди помирали від черевного тифу, туберкульозу, екземи, цинги. Василь протримався. Протримався півтора року.

Далі – Кемеровська область, бригада, що обслуговувала підприємство, котре видобувало кокс. І знову найгірша робота, найжахливіші умови праці, невиконання плану – і штрафний пайок. На щастя, ця каторга тривала менше, ніж попередня.

Омськ. Табори поблизу міста. Будівництво нафтопереробного заводу. І знову неприйнятні умови, нереально високі норми, колючі дротяні загорожі, вартові. Фрази, котрі різали вуха: «Шаг влево, шаг вправо – конвой будет стрелять без преду­преждения!»…

Невідомо, скільки б тривало це пекло, мо­жливо, й усі 25 років, якби не трагедія для когось, а щастя для в’язнів – смерть «вождя народів». Спочатку строк ув’язнення Василя скорочено наполовину, далі – дострокове звільнення, а в 1992 році – реабілітація.

… Нове вільне життя. Життя, в якому він не опустив руки після стількох років знущань та мук. Продовжив навчання, за­кін­чив школу, вступив до університету. А згодом і справжній подарунок долі – любляча дружина Магдалина та двоє діточок. Продовжував трудитися все життя, навіть після виходу на пенсію. Адже праця для нього – одна з найбільших насолод.

У липні цього року йому виповниться 80. Вісімдесят років праці, мужності та витримки. Вся наша родина з найщирішими та найтеплішими побажаннями вітає тебе з прекрасним ювілеєм!

Я невимовно горджуся тобою, дідусю! Горджуся всіма такими, як ти. Для мене досі залишається незрозумілим те, як ви витерпіли такі страшні роки ув’язнень, як ви не зламалися… Дякую тобі за боротьбу, за свободу, за моє майбутнє. Дякую тобі за приклад! Один з кращих прикладів того, як потрібно жити!

Еліна Андрусь, Мукачево

Теги: визволителі, радянський, окупант, реабілітація