Наздоганяючи минуле: розповідь батька, розказана сином

БІЛЕЦЬКИЙ РИНОК – ЦЕ БУВ СПРАВЖНІЙ СОРОЧИНСЬКИЙ ЯРМАРОК ІЗ ЗАКАРПАТСЬКИМИ ТИПАЖАМИ

Спочатку Володимир Кришеник вважав, що ця історія буде видрукувана в часописі «Екзиль». Але видавець Іван Ребрик взявся розкручувати його на більший твір. Коли автор почав писати книжку, відчував з боку людей велику радість. Це взагалі була низка якихось дивних випадковостей, яка вела його впродовж всього часу написання. Якось, пригадує, у Білках бабуся на велосипеді їде. Вручає фотографію, яку ніхто ніколи не бачив. Це було фото духового оркестру, як виявилося потім, «Просвіти», котрий створив Іван Романченко. А бувало, якось раптом підхопили люди, які не знали про книжку, і розказували про історію майбутніх героїв. Тож розповідь цілком документальна. А як багато важить документ від 4 січня 1935 року, який передує розставанню діда Володимира Кришеника із землею в славній колективізації він “...при свідках власноручно підписується передати свою землю: 1) Мочарки (600 сягів), 2) Чорний дуб (600 с.), до власності т. зн. права інтабуляції своїй дружині Марії Кришениковій, рож. Попдякуник“!

Правда, авторові довелося вживатися в життя героїв. А ще залишалася проблема, як писати. «Можливо, це не мій стиль розмови, думання, – каже автор. – Я хотів так розповісти ці історії, як зробив би батько. І отак спонтанно, вже з перших рядків усе почалося».

Власне, ця книжка народилася завдяки батькові автора – Михайлу Кришенику. Розповідь батька, розказана сином – такий дивний жанр цієї збірки. За два роки до смерті Михайло Кришеник просить сина записати історію його життя.

90-річний сільський учитель дуже прозоро відтворив події, які виявилися цікавими не тільки йому. Причому, йшлося про факти, які в родинах обходили мовчанкою десятиліттями. Про розстріл січовиків батько вперше розповів напередодні смерті. Дуже коротко, зі слів учасника, який вижив. Це був засновник «Просвіти» Фірцак, у 42-му році він помер від сухот. Навколо цієї історії постали свої легенди. Але Володимир Кришеник у творі вирішив нічого не додавати, крім, звичайно, емоцій.

Якщо мати – феєрверк відкритості, то батько здавався закритою людиною. Була спроба місцевих журналістів взяти в нього інтерв’ю, але марно. Те, що він наважився розповісти бодай синові, – вже була неабияка подія.

Мама Володимира Кришеника родом із с.Довге, теж Іршавського району. Треба було бачити її щасливий вираз обличчя, коли йшлося про це село. Володимир Кришеник ще й досі пам’ятає ранок після дощу, запахи, які йшли з вулиці, шерехатість турнацу.

А автор книги родом із с.Білки Іршавського району. Каже, що встиг ще побачити ті Білки, які мали причетність до 30-х років. Із залишками ще тієї архітектури, а найважливіше — людьми, які жили в той період. І тоді вони ще не були старими.

Біля його хати щочетверга вирував знаменитий білецький ринок. Це був справжній сорочинський ярмарок, тільки у білецькому виконанні. Там можна було зустріти всі закарпатські типажі — від ковдошів до продавців коней. А як колоритно виглядали всі ці токми між людьми! Там малим Володимир пас гусей. І після ярмарку несподівано знаходив якісь копієчки, якісь особливі коробки від сірників. Ці життєві дрібнички тішили дитину, це було щось таке нетипове для буднів.

НА ОБІЙСТІ ПЕТРА “КОРЧМАРЯ” ГОСТЮВАЛИ ПАНЬКЕВИЧ, САМЧУК, ОЛЬЖИЧ…

Тодішні Білки цікаві йому ще й тим, що тоді люди були якісь живі. Не тому, що тепер гірші. А саме от готові до спілкування, відкриті. Це була прикмета часу. Білки мали такий присілок – Телятинець – центр українського життя. Звідти пішла «Просвіта».

Дитячі спогади Кришеника – це і сусідське обійстя Петра “Корчмаря”-Білинця. Стіл, лавки, вважає автор, ще зазнають найвищої слави, адже різні часи тут пересиджуватимуть гості – Іван Панькевич, Улас Самчук, Олег Ольжич…

А от найбільше вразили емігранти з України. Завдячуючи вчителю Івану Корнуті та ще білківцю Петру Фірцаку село зорганізувало “Просвіту”: «Її початок виявився феєричним. Була субота. Спантеличені місцеві євреї спостерігали, як центром села суне лава по-недільному вбраних сельчан – усі на виставу новоствореного народного театру. Актори – прості селяни. Грають п’єсу Корнути про рідну мову. Декорації – не гірші за професійні. Майстрували лаштунки в присілку Новоселиця, де в початковій школі навчала дітей писана красуня, бездітна дружина Корнути. Там – столярські верстати, від них днями не відходять сам пан-учитель Корнута та найближчий помічник – тільки-но прибулий з Будапешта майстер і художник Ференц Ґóґола. Цей угорець найбільше приклався до створення декорацій сільського українського театру. Він же вибудував у центрі села в лозоплетільному цеху (в майбутньому це будинок сільського споживчого товариства) справжню театральну сцену».

Ще одна дорога Михайлу Кришенику постать – Івана Ігнатка: «В Білках великі передвиборні збори, де агітують за кандидата в Сойм від Іршавщини – Івана Ігнатка. Він мав що сказати, збори схвально вітали його. Слово поважному гостю – Авґустину Штефану. Промовляє тихо, перепиняє мову довгими паузами. Під вечір Білки виставили білий стяг – знак того, що за УНО набралось більше ніж 98% від тих, що голосували на виборах»

СМЕРТЬ ПРИЙНЯЛИ НЕ ТІ, ХТО ХОДИВ ПАРАДНОЮ ХОДОЮ НА ВУЛИЦЯХ РАХОВА ЧИ ПРАГИ В 37-му

А ось і події Карпатської України: «Смерть на полях жертовного геройства прийняли ні­як не ті, хто красувалися парадною ходою на вулицях Рахова чи Праги десь там у 37-му. Поміж загиблих лише малість зрілого воїнства, які раніше спізнали справжню ціну смерті. Здебільшого в протидії загарб­икам полягли ті найкращі, хто пройнявся щи­росердним молодечим запалом захисту своєї землі та народу. Їх тогочасний вибір – ніяк не спонтанний, бо задався попередніми роками свідомого життя».

Черешня, Галас, знаменитий Пітра… Багато персонажів, головних та другорядних. Часом наступає така напруга, що затамовуєш подих, щоб врятувати когось із них. Забуваєш, що це інша реальність. Що все це відбулося, раз і назавжди: «Фірцак назавжди запам’ятав жахливу буденність насильницької смерті. У напруженому спогляданні він немовби й не почув звуку першого пострілу. З дірки на грудях Микитюка вихлюпнулась, булькнувши, крапля крові й зачервоніла, неначе вишивка, полем тканини. Друга куля вцілила ближче до шиї. Вона дісталася вже мертвому тілу, що впало на покручене коріння вікового дерева. Трохи пізніше швидкі постріли звалили донизу Бровдія. Настала черга Галаса. Офіцер наказує бігти. Галас стоїть непорушно, уперся поглядом в очі ворогу. Мадяр приставив револьвер впритул до Василевої голови. Той хоч раніше говорив захриплим голосом, зараз розбірливо випалив супротивнику: “Слава Україні!”. Спробував ще щось додати, однак постріл обірвав його мову. Білий світ перевернувся, й притягла обважніле Василеве тіло холодна земля».

От коли б усі ці моменти переказала ще й кінокамера. Книжка здається готовим кіносценарієм, варто тільки ввімкнути звук.

Мар’яна Нейметі

Теги: Кришеник, Білки, оркестр

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати