Буна дзіва, Румуніє!

Без цигарок —  Румунія відкрита!

На прикордонному мосту через ріку Тиса було людно. Як мурашки, вервечками прямували люди звідти і туди. Наші прикордонники легко пропустили нас. Румуни ж обмацували всіх «пришель­ців» перед пропуском на свою територію, щоб не занесли, бува, зайвих цигаретликів. Це основний товар, яким приторговують у ближньому зарубіжжі наші румуни, які мали в паспорті від­мітки про спрощений перехід державного кордону. Жінок, казали, у вагончику деколи роздягали тамтешні митники мало не до спіднього. Але ми, не обтяжені сумками і стурбованістю на обличчях, очевидно, відразу виділилися з маси. Шукати щось під нашими куртками митники відмовилися. Взяли паспорти і здивувалися, що ми хочемо відвідати їх країну з Шенгенськими візами не через Угорщину, а напряму. Михайло Юрик бентежною екстрасенсорною посмішкою зреагував на їхнє вагання і промовив твердою верховинською мовою: «Не пускаєте –  то ми повертаємося».

Цей хід так вразив румунів, що вони кудись зателефонували, поспішно поставили штампи в паспорти і лагідно вказали нам рукою на Сигет, який починався відразу за переїздом.

Наче з кінематографу минулих років, прийшов перед наші очі переїзд, шлагбауми якого стрілочник відкривав із допомогою ручної лебідки. Замість світлофорів над коліями височіли літерою «Г» семафори, які в нас були тільки в першій половині минулого століття. Але далі ми побачили чистеньке, як Мукачево перед приїздом Президента, місто. Я думав, що  Сигет – звичайнісінь­ке село. Боже, як я помилявся!

Уже й Румунія — Європа

Вказівник із вулиці, що вела до центру, показував у бік Сату-Маре і Орадеї, де ми колись за розвалу Со­юзу шпарко торгували всім, що могли нашкребти в спорожнілих радянських крамницях і по блату на складах, від­даних для пограбунку національно сві­домим елементам. 

Перше враження – розлитий до самих небес абсолютний спо­кій, у якому найменше простежу­ється щось урбані­стичне. Мирне бла­городне начало під­креслюють своїм рівномірним баламканням дзвони різних церков. Пер­шою впадала у вічі своєю величчю реформатська. На неї ми й узяли курс. На шляху до неї зробили висновок, що про занепад культури в Сигеті не йдеться. Адже поряд із храмом стояли великі муніципальна бібліотека і палац культури «Астра».

Греко-католицька церква

Та Юрику, гемонській душі, хотілось хоч у чомусь розвінчати братів, аби довести всьому світу, що ліпшого за Міжгір’я в цьому світі нема. «Йдемо в магазини», – підганяв він мене, мов коня на мінне поле. Та сумніви відпали, коли побачили цілком самодостатні закордонні крамниці. Навальних наскоків веселих смаглявців, як за СРСР, не спостерігалося. Зовнішня культура була просто приємна для душі. В українських містах таке благочестя знайдеш не скрізь. Залишалося сподіватися на час, який виправить усе.

Перехожий

Наче згадка про Вічність, бовванів удалині над приязним містом засніжений схил закордонних Карпат. На ньому спочивали очі і душа, як, утім, і на ошатному старовинному музеї історії та археології. За весь час побачили дещо характерне і майже рідне – п’яного. Але тільки одного. І не тому, напевно, що мало в крамницях алкогольного трунку. Просто в Румунії вочевидь більше впевненості в завтрашньому дні.

І тут «секонд-хенд»

Як і у нас, повнісінько було між торговими точками магазинів «секонд-хенду» та банківських відділень. В останніх долар у середньому коштував 3 леї та 26 бані, а євро –  4,28. Ми поміняли форинти, з’їли по два смаковитих бублики. У центрі міста був невеликий продовольчий базар. На краю стояли громадяни України з цигарками в руках та  нехитрим товаром біля ніг на газетці, серед якого виділялися пляшка-дві олії нашого національного виробника –  «Чумак», «Олейна» тощо. Ніхто в них із рук нічого не рвав. Прибуток, сказали, з однієї сигаретної пачки в середньому п’ять гривень.

За містом, як і в Ужгороді, речовий ринок. Попитом українців там користувався чоловічий та жіночий верхній одяг, шкірянки. Туди ми не дійшли, хоч Михайло з дитинства мріяв про шкірянку й маузер, щоб у Міжгір’ї його ще більше поважали.

Кому що, а Юрику – бринза...

Ще про продукти, які першими впадають в око справжньому українцеві. Курячі яйця були по гривні 30 копійок за штуку, червоний свіжий перець по 17–18 гривень за кілограм, 8 гривень коштував кілограм мандаринів, а свиняча вирізка – по 40 гривень. Жінка із села Біла Церква на Тячівщині сказала, що бере тут для перепродажу мандарини, бо в них вони по 15 гривень.

– А чому сюди ви часто ходите? – запитую.

– Знаєте, просто так. Особливої вигоди нема. Дома просто нічого робити, можна з’їхати з розуму.

Мовби підтвердив своїм майорінням її слова державний румунський червоно-жовто-синій стяг, який тріпотів на флагштоку біля якоїсь офіційної споруди. Можливо, поліції. До речі, поліціянтів між людей за кілька годин ми не побачили. Поліція, очевидно, реально працює, а не просто блукає до кінця зміни.

Румунські жінки та дівчата – особлива стаття наших спостережень. Вони якісь просто занадто чесні в порівнянні з нашими. Румунки всі якісь урочисті, очі в них красиві й спокійні, сповнені почуття власної гідності. Цим вони притягують до себе. Турецькі хлопці, кажуть, просто шаленіють від румунок, так і шмигають за ними. Ми теж побачили в магазині телевізійної апаратури  продавщицю, спідниця якої була завширшки з немалий телевізор. Тому ми дивилися в неї, мов у екран. Гармонійно складене тіло згладжувало велич грандіозних частин цієї жінки-композиції. Так і хотілося натиснути на тужаве полотно її спідниці, щоб переконатися, що це насправді, наяву.

Звертало на себе увагу, що наші румуни часто-густо гірше розмовляють українською та російською, ніж корінні румуни. Останні з готовністю вступали з нами в простенькі діалоги, а наші протікали мимо, як вода.

До побачення,  Сигете!

Відвідали кафе швидкої їжі. Гарна румуночка там, як і подібні феї в наших місцях, довго лопоніла по мобільному телефону якомусь своєму фраєру. Та хот-дог за 3 леї і 50 бані виявився на диво смачним.

Ми знову йшли в напрямку кордону. Два хлопчики-школярі  забрали один в одного шапки, покидали через чужі ворота, а потім застигли, не знаючи, як їх звідти забрати. Так і ми в Україні закидаємо щось шапками, не подумавши, а потім чешемо ріпу.

Це напросився один із висновків. Їх ще з’явилося чимало, адже ми вчергове зустрілися з одвічними резидентами на прізвиська Пізнання та Істина.

…Наші прикордонники випускали повільніше за румунських. Це ми визнали їх мінусом. Наш митник напористо, з приязною агресією підганяв румунку із Сигета, котра їхала до нас, аби подавала до віконця документи. А вона тільки посміхалась і не поспішала робити те, до чого підштовхували так темпераментно.

Спокійнішими, добрішими нам, українцям, треба бути. А щоб вилікуватися від постійної нервовості, треба зробити маленький крок –  через шлагбаум до славного спокійного Сигета. «Буна дзіва, Румуніє!» – сказати там і полюбити всю землю Божу на віки, ніколи не зраджувати їй поганими устремліннями.

Василь Зубач

Теги: Румунія, Сигет

2 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати