Довіряти дружині можна, тільки переконавшись у її намірах

 

А все починалося із кохання. Василь та Марія – односельці, і знали одне одного відколи себе пам'ятали. Щоправда, жили вони у різних кінцях села: він – у нижньому, вона – у вишньому. Але що то за відстань у межах невеличкого села?

 

Тож поряд проходили їхнє дитинство, шкільні роки, а потім і юність. Так непомітно із дитячої дружби їхні стосунки переросли у закоханість. А потім – і в справжнє кохання. Щоправда, був у їхньому житті випадок, який міг перекреслити їхні стосунки – Марія, влаштувавшись на роботу у Перечин, нагуляла там дитинку. Так і народила дівчинку без батька. Василь спочатку бачити не хотів свою колишню кохану, але дуже скоро його гнів змінився на жалість. Одним словом – любов не пройшла стороною.

 

Одружилися вони зовсім юними – йому було 20, а їй – 18. Свадьбували всім селом. І привселюдно та перед Богом давали обітницю вірності. Життя складалося нібито й непогано: любилися й честувалися обоє. Та й дівчинку чоловік полюбив, хоч і не його кровинка. Одне дошкуляло – жити довелося у матері чоловіка, а там ще й сестра незаміжня. Тож часом бували і сварки, і взаємні образи – як і водиться, коли багато челяді мешкає разом. Але й це все ж не заважало їм любити одне одного та свою родину.

 

Найбільшим випробуванням у їхньому подружньому житті стала матеріальна скрута. Василь не міг влаштуватися на роботу і від власного безсилля став замкнутим та похмурим. Марію також скоротили, і вона перебивалася тимчасовими заробітками – то у райцентрі комусь прибере хату, то йде до людей на городні роботи, а часом понесе на базар свіжі яйця, молоко, картоплю чи квасолю. Проте цього, звичайно ж, не вистачало. Бо й дитина росла, і їй потрібні були і одяг і харчі, і підручники. Та й їм, молодим, хотілося жити не так.

 

Так вони бідували-бідували та й врешті-решт вирішили, що треба Василеві збиратися на заробітки. Односельчани саме збиралися у Москву, то й Василя погодилися взяти, бо знали, що хлопець роботящий і непитущий. А ще всякі будівельні роботи може робити.

 

У Москві, чи, точніше, біля столиці, роботи не бракувало. І хоч важкувато доводилося, та й жили у жахливих умовах, а що вже говорити про харчування та нападки російських міліціонерів, проте заробити вдалося непогано. Через півроку Василь привіз додому 4 тисячі зелених. Раділо подружжя і мріяло про те, що нарешті заживуть як люди.

 

І Василь аж ніби іншою людиною повернувся – а як же, він справжній чоловік, який може утримувати свою родину. Та тільки одне зронило у його душу неспокій – у сільському кафе односелець не то пожартував, не то всерйоз зронив: а ти спитай у Марії, як вона тебе чекала. Проте всі сумніви розвіялися, коли прийшов додому – жінка лагідна, привітна, любить його – це точно.

 

Та хоч і багато грошей привіз Василь із заробітків, через якийсь час їх не стало – прикупили меблі, побутову техніку, одяг, телевізор, а ще – золоті прикраси для коханої дружини.

Через півроку знову зібрався чоловік до Москви. І знову тяжко гарував, бо ж треба заробити ще більше. Аж тут телефонний дзвінок від Марії: терміново приїжджай і привозь усі зароблені гроші, бо твоя сестра заміж виходить, тож треба допомогти і подарунок купити треба, як годиться. Нічого робити – поїхав.

 

Удома на нього чекала кохана дружина і майбутнє весілля сестри. Усе нібито добре. Тільки дружина почала наполягати, що хоче виїхати жити до обласного центру, вже й квартиру там підшукала (поки що винайматимуть, а згодом і куплять), і доньку влаштувала у школу. Показала навіть документи. Аргументувала тим, що сестра, як вийде заміж, залишиться у батьків, а їм усім тут буде тісно.

 

Заперечувати Василь не став – погодився. А наступного дня Марія почала пакувати речі, чоловік їй допомагав. Усе цінне акуратно спакували, а меблі та побутову техніку завантажили у вантажівку, яку Марія заздалегідь найняла. Не забула прихопити із собою і 1800 доларів, зароблені чоловіком. Поїхала жінка у нову квартиру разом із донькою, а чоловікові наказала приїхати наступного дня, аби ще навів лад у залишеному приміщенні в батьківській хаті та допоміг по господарству. Чоловік послухав.

 

Та коли наступного дня вирушив до автобусної зупинки, аби поїхати у місто, всезнаючі односельці йому нашіптували, що бачили, як вантажівка, якою поїхала Марія, звернула на Сваляву, а не в напрямку Ужгорода. Та знову не повірив почутому Василь. Коли ж приїхав за написаною адресою – ані жінки, ані дитини там не знайшов. Чужі люди здивувалися, хто дав йому цю адресу і що він тут шукає.

 

Чоловік не вірив своїм очам. І не міг зрозуміти, що сталося. Повернувшись додому, став видзвонювати кохану, та де там – у відповідь: "абонент недоступний". Так пройшов тиждень, два, півроку. Ніякої звістки від дружини так і не було. Не знали про неї і її рідні. Тільки односелець Іван, який працює водієм у начальника в райцентрі, сказав: поїхала твоя Марія із коханцем...

Ошелешений почутим, Василь довго не міг прийти до тями. Згодом почалися розмови та пересуди. Односельці радили йому заявити у міліцію, та чоловік не схотів. Каже: один Бог їй суддя.