Окрім традиційних коригувань уже існуючих програм, було прийнято ще кілька нових, зокрема Програму забезпечення розвитку освіти, культури, традицій національних меншин області на 2011–2015 роки, на яку виділено близько 4 млн. грн. (на поточний рік – 513 тисяч). Сума не надто велика, оскільки в нас діють 62 громадські організації національних спільнот, 118 шкіл і 74 дитсадки, 114 бібліотек, 94 клубні заклади, 455 колективів художньої самодіяльності. Усе це, звичайно, дотаційне, тому така сума там розчиниться практично непомітно.
Зазвичай політики згадують про національні потреби меншин у ході виборчої кампанії, обіцяють їм гори і доли, а потім дають не гори, а так – горбки. От і названа програма передбачає не так несення культури у маси, як нескінченні моніторинги, фундаментальні і прикладні дослідження, розробку методик, експертні оцінки, придбання квітів для різних урочистостей. Найбільш адекватний рядок у програмі – це виділення коштів на квитки для художніх колективів, аби ті могли їздити на міжнародні, всеукраїнські і обласні акції. Переважно ж гроші виділяються на утримання апарату і завантаження його паперовою роботою, користь від якої дуже умовна. Між тим проблем у наших нацменшин чимало, хоча коріняться вони не так в культурно-освітній царині, як в соціально-економічній. Через ці проблеми національне різноманіття Закарпаття звужується з кожним роком і через десятиліття від нього може нічого не залишитися. Принаймні кошиком квітів цьому аж ніяк не зарадиш.
Хоч закарпатська статистика оперує цифрою "понад 100 національностей і народностей", усі прекрасно розуміють, що це один із красивих міфів. Реально на Закарпатті є дві великі національні меншини – угорці і румуни. Одних близько 150 тисяч, інших близько 30 тисяч. Обидві спільноти мають як місця компактного проживання, так і представлені у райцентрах поза цими територіями. Чимало і угорців, і румунів Закарпаття живуть на дві країни – заробляють по той бік кордону, де робоча сила цінується вище, а витрачають гроші тут, де товари дешевші. Румунам трохи складніше, бо оформляти візи доводиться аж у Чернівцях, міст із Тячева через Тису не функціонує, а міст між Солотвином і Сиготом теж переважно закритий. У статистиці цих двох спільнот сам чорт ногу зламає, але судячи з кількості давно закинутих хат на Берегівщині чи у румунських селах Тячівщини і Рахівщини, їхня чисельність таки зменшується.
Що ж до росіян, то Закарпаття – єдина область України, де вони не друга за чисельністю національна група (як у більшості інших регіонів) і навіть не третя, а вже четверта. За переписом 2001 року їх було близько 30 тисяч, нині значно менше. Свого часу росіяни оселялися на Закарпатті як військовослужбовці та інженерно-господарські кадри. Проте армія невпинно скорочується, виробництво розвалюється, тож біль¬шість колись затребуваних кадрів ви¬їхала з області.
З тих же причин, що і в росіян, відбувається також форсований відтік словаків, чия присутність на Закарпатті стає все більш і більш символічною. Найактивніше виїжджає молодь, приваблювана у десятки разів вищими стипендіями і зарплатами, меншим рівнем злочинності, кращою екологією і вищою культурою побуту. Що ж до німців, то хоч перепис-2001 зафіксував їх аж 0,3% серед наших краян, нині їх вже кілька сотих процента. Дещо зростало останніми роками число уродженців Кавказу, але це в основному дрібні підпри¬ємці, а малий бізнес сьогодні масово згортається (за неофіційними даними, щодня в області закривають свою справу по 30 приватних підприємців), тож у них тепер два шляхи – або перехід у відверто кримінальні структури, або еміграція. Решта із тої міфічної сотні національностей реально давно вже асимільовані – русифіковані або українізовані. Відроджувати їхні традиції ні з чого, можна хіба що створювати заново їх з нуля.
Всередині України Закарпаття має чи не найбільшу "внутрішню діаспору" – нашого цвіту по всіх областях. Зазвичай це трактують як прояв особливої талановитості і мобільності краян, але більшою мірою це свідчить про неможливість реалізуватися вдома. Чергова епопея з паспортами для закордонних угорців особливо скандалізувала ситуацію. Тікають аж ніяк не через незадоволеність культурних потреб, а зі значно складніших причин. За цих умов відділу у справах національностей ОДА (де-факто – у справах угорців) належить особливо запекло доводити свою необхідність і плодити все нові і нові папери. Шкоди від них особливої немає. Реально ж збереження національного багатоманіття області залежить не так від моніторингів і експертиз, як від реалізації тут масштабних виробничих чи хоча б туристично-рекреаційних проектів, які створять нові робочі місця.
Сергій ФЕДАКА для "ФЕСТу", Ужгород.