Три століття самоти не підірвали національний дух переселенців з Горніци

Мої журналістські дороги  пролягали до українських громад Варшави, Перемишля, Праги, Братислави, Відня, Москви, Будапешта, Риму, Мадрида, Торонто, Вільнюса, Кошице, Свидника, ба навіть півсвіту літаком подолав до далекої  Куритиби, що у бразильському штаті Парана, але ніяк не вдавалося досягти сербської Воєводини, де вже майже три століття живе й трудиться найдавніша русинська діяспора, яка при­йшла сюди з території сучасного Закарпаття і Східної Словаччини. Однак зов­сім не випадково минулого року гостював у мене знаний закарпатський журналіст і письменник Олександр Гаврош, який подарував щойно видану книжку «Блукаючий народ». Тоді й домовилися, що за найменшої нагоди поїдемо до братів-русинів у Сербію. Від Ужгорода до Руського Керестура – заледве понад 500 кілометрів, у розмовах й дискусіях дорогу подолали без звичної у тривалих мандрах втоми.

Паннонську рівнину перетнули з півночі на південь Угорщини – стартували від Карпат і зупинились майже біля підніжжя Фрушкогори у Сербії. Кочові угорські племена тисячу літ тому клином розітнули давні слов’янські поселення й осіли тут назавжди. Війнами й спорадичними набігами «нарізали» собі шматки масної землі, допоки не зупинили їх могутніші сусіди.

Намотуючи на колеса сучасного джипа сотні кілометрів, ловив себе на думці: а як 260 літ тому долали цю немалу від­стань закарпатські русини? На запряжених волами возах, ночуючи серед безкраїх долин, без GPS-навігаторів йшли вони назустріч незнаній долі і не відали, що від великих злиднів прийдуть до ще більших. Через кілька століть видатний руснацький історик Янко Рамач напише: «У важкі часи, коли притискала бідність, багато переселенців думало про повернення до Горніци (себто Закарпаття. – Авт.). Багато разів руснак, опинившись на безмежному полі рівнинної Бачки, шукав на ови­ді Карпатські гори. Не раз, п’ючи тутешню смердючу воду, згадував бистру і студену – з гірських по­тічків. Але що довше тут був, тим життя дедалі міц­ніше в’язало його до цієї болотистої, чорної і масної землі. Більшість переселенців мала один шанс – вижити. Попри все».

І вони вижили! Викорчовували ліси, висушували мочари, будували хати, церкви й школи, прокладали дороги, і, ві­дірвані від материн­ської землі, витворили власну писем­ність, кодифікували руснацьку мову та граматику, почали видавати газети, журнали, книги. Нині 15-тисячна руснацька община пишається своїми вче­ними, митцями й письменниками (останніх – майже 100!), тут видано понад 400 книг, регулярно виходять часописи, ведуть мовлення радіостан­ції й телеканал. Від ясел  і школи – до гімна­зій і уні­верситету мо­же руснак на рідній мо­ві здобути по­чаткову, се­редню та ви­­щу освіти. Гордістю Бачки є академік НАН України, професор Юлі­­ян Тамаш, історик Янко Рамач, його брат – поет і публіцист Ми­хайло Рамач, письменники Микола Шан­та і Владо Кочіш, редактор часопису «Шве­т­лосц» Микола Цап, перекладач Яро­слав Ком­біль й сотні інших сподвижників та інтелектуалів.

Руснаки для задоволення власних духовних потреб мають устократ більше, ніж, приміром, українці Криму чи Донбасу – такий парадоксальний для нас, в Україні сущих, висновок вивіз я з далекої Воєводини.

Творчу ужгородсько-львівську бригаду («екіпу» – по-тутешньому) чекали з нетерпінням. Молода русначка Саманта Рац через Фейсбук знайшла Олександра Гавроша й мене і гостинно за­просила до себе. І от ми у шеститисячному валалі (селищі) Руському Керестурі, до слова, єдиному поселенні в Сербії, де абсолютну біль­шість складають руснаки. Знаходимо вулицю Іле Лоле Рібара і нарешті знайомимося з господарями ошат­но­го будинку під номером 93. 

Русначка Саманта та її чоловік серб Петер Стоїльковіч – молоде подружжя з двома донечками-близнятами. Петер – вільнонайманий вояк сербської армії, тож розмова мимоволі перетікає до недавньої війни. Слух напружується від поки що незрозумілої мішанини руснацької і серб­ської мов, однак кілька маленьких погарчиків паленки з персиків роблять свою справу, і вже на авансцену виходить молодий ужгородський режисер Максим Мельник (вчиться у Братиславі, добре знає словацьку) – є контакт! Згодом долучаються до милої гутірки-«бешеди» Саманти­ні батьки – Елемір та Ірина Раци з роду Криницьких, які кличуть нас на вечерю й пригощають паленкою власного розливу, оскільки мають невелику гуральню (продукують 10 тисяч літрів фруктової паленки на рік).

Руський Керестур і Коцур (два найбільші поселення руснаків), сусідні містечка  Вербас та Кула,  Новий Сад – столиця Воєводини і, звісно, Белград – столиця Сербії – повсюдно нас зустрічали гостинні руснаки й українці. Тривалі розмови й дискусії, презентації наших з Гаврошем книг і журналів, калейдоскоп яскравих вражень, нових облич  і знайомств – усе це зосталося в па­м’­я­ті знаковими файлами.

У Руському Керестурі нас щиро вітали й пригощали настоятель місцевого кафедрального храму отець Михайло Малацко, голова Національної ради руснаків Сербії Славко Рац та секретар місцевого самоврядування валалу Йоаким Надь (останній з гордістю показував новопосталий сучасний Палац спорту на кілька тисяч відвідувачів, на будівництво якого витратили 1,3 мільйона євро – і це у звичайному селі!); у Вербасі  (до речі, тільки  тут діє  спільне, а не розділене на два крила  українсько-руснацьке товариство «Карпати») – академік, президент Академії наук і мистецтв Воєводини, завідувач кафедри русинської мови та літератури Ново-Садського університету  професор Юліян Тамаш, перекладач Яро­слав Комбіль, фермер Владо Мекетишин. Презентація, за добрим звичаєм,  завершилася запальними піснями і танцями у супроводі гудаків та паленки. У Кулі нас вітали у видавництві «Рідне слово» директор Наташа П’єкні та журналіст Василь Дацишин (загалом у Сербії сумарно мешкає понад 20 тисяч вихідців з Горніци (Закарпаття) і великої України – 15 тисяч ідентифікують себе як «руснаки» і  5 тисяч  записані у паспортах як «українці»).

У Белграді ми мали слово на кафедрі україністики, яку організувала й очолила доктор, професор  Людмила Попович. Новий Сад подарував незабутні зустрічі з головою Союзу русинів-українців Сербії Богданом Віславським, істориком Янком Рамачем і поетом Михайлом Рамачем, владикою Юрієм (Джуджаром), активістами Союзу русинів-українців Євгеном Мудрим, заступником прокурора («прокуратора» – по-тутешньому) Йоакімом Грубеня та багатьма іншими знаковими постатями русинсько-української громади.

Осібно варто ще раз згадати фундаментальну книгу Олександра Гавроша «Блукаючий народ», презентація якої проходила в містах і селах Сербії у переповнених залах. Гавроша зустрічали як героя, оскільки він написав і видав направду цінну працю про історію руснаків-українців Сербії. Академік Юліян Тамаш високо оцінив книгу всього двома словами: «Правдиво і чесно». Я бачив, як полегшено видихнув автор після цих слів вченого зі світовим ім’ям – недаремною виявилася багатолітня дослідницька й письменницька праця Олександра Гавроша. Ще раз рекомендую усім закарпатцям (і не тільки) перечитати цю книгу, що достойно продовжила дослід­ницьку працю наших славетних вчених Володимира Гнатюка, Олекси Мишанича, Миколи Мушинки та інших науковців і письменників.

Майже триста літ самотності, певного ментального «консервування», непохитне згуртування виключно навколо греко-католицької церкви, вірність родинним традиціям дозволили руснакам-українцям Сербії вижити, вистояти, зберегти рідну мову й не розчинитися в асиміляційному котлі, зберегти національну ідентичність. Так, тут немало тих, хто спритно освоює щедрі московські, мадярські й сербські «гранти» й галасує про те, що сербські руснаки не мають нічого спільного з Україною, однак, на щастя, їх мало і серед них майже нема інтелектуалів та інтелігенції.

…Пізно ввечері, втомлені зустрічами й розмовами, поверталися ми з Нового Саду – це був шостий день нашого творчого відрядження. Їхали мовчки, аж раптом у вечоровій тиші залунала мелодійна українська пісня «Ніч яка місячна, зоряна, ясная…» – то Саманта Рац увімкнула плеєр й почала підспівувати своїм направду янгольським голосом. Над Паннонією ширяла українська пісня, за нею руснацька – хіба може бути щось цінніше для усіх нас, нащадків великого руського народу, хрещеного в дніпрових водах, розкиданого по світах, але дужого своєю родовою пам’яттю! Направду, українському роду – нема переводу – це найголовніший висновок з тижневого відрядження Сербією.

Олександр Масляник, Львів–Ужгород–Руський Керестур–Львів

Теги: руснак, Бачка, Воєводина, Масляник

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати