"Попівська трійця" Берегівщини

Гетенська дзвіниця

В XIV ст. літописи згадують Чонкапопі як квітуче село. В 1646 р. сільська громада перейшла в реформатство, в 1661-му в селі було проведено єпископське засідання. Згодом тут почала діяти церковна школа, яка припинила існування у середині 40-х років минулого століття. В радянський час (1972 рік) була збудована інша, сучасна, з якої восени минулого року я з товаришами й почав знайомство з селом, адже наперед знали — зусиллями директора, вчителів та учнів тут влаштовано невеличкий краєзнавчий музей. До школи треба перейти через вантовий міст (споруда доволі незвична для села) через потічок, який зветься Міц. Він тягнеться вздовж Попова наче неглибокий рів і повністю висихає в бездощову пору. На подвір’ї перед навчальним закладом зберігся барельєф на честь радянських воїнів, частково пошкоджений — від того він набув ознак картин у дусі авангардизму. Сама школа типова ззовні, зсередини вона може похвалитись музеєм, де зібрано непогану колекцію меблів, посуду, книг, одягу та тканин тощо.

Окрасою села є мурована реформатська церква, збудована в 1795—1800 рр. Вона вирізняється незвичним гранчастим шпилем, який у 1907 році був покритий оловом. Великий церковний дзвін був конфіскований під час Першої світової війни, заміну йому знайшли лише в 1992 році. Нині церкву ремонтують, тож риштування навколо шпилю дещо зіпсували можливість зробити гарний кадр…
Розташоване неподалік Мале Попово й справді мале – тут мешкає всього 200 селян. Воно засноване в 1456 році як хуторі (угорською – «таньа»), про що свідчить його нинішня угорська назва «Papitanya». В історії фігурувало під такими іменами, як Мале Попово (1920—1938 рр.), Гашпаров Двор (Gašparov Dvor) у короткий період між 1944—1945, Сонячне — в радянський час. Похвалитись якимись пам’ятками село не може, хіба що невеличкою реформатською церквою, збудованою в наш час.

Зате третє село «попівської трійці» — Гетен – багате на справжній архітектурний шедевр. Зазвичай, дерев’яна сакральна архітектура асоціюється із гірським Закарпаттям – Хустщиною, Рахівщиною, Березнянщиною. Але й рівнинна частина краю не позбавлена цих пам’яток. Кілька століть тому церкви та дзвіниці будували з дерева, бо не кожне село могло дозволити собі мурований храм. Вони часто горіли, тож церковні громади охоче міняли дерево на камінь за першої нагоди. Відтак до нас дійшло небагато таких споруд, які нині викликають захоплення. Більшість їх знаходяться нині на угорській частині історичного регіону Берег, і всього декілька – на українській. Одна з них — в селі Гетен, це дерев’яна дзвіниця, побудована в 1793 році поряд із кам’яним реформатським храмом, з притаманною цій конфесії простотою форм, без вежі та архітектурного декору. На тлі простої кам’яної церкви дерев’яна дзвіниця виглядає особливо вишукано і по праву вважається однією з найкращих пам’яток дерев’яної архітектури краю. Реформатська церква із дзвіницею внесені до переліку Пам’яток архітектури місцевого значення, хоча, на мій погляд, заслуговують і вищого статусу – національного, і кращої презентації як в Україні, так і за її межами.

Щодо самого Гетена (нині в ньому близько 760 жителів), то, за однією з версій, назва його походить від угорського слова, що означає цифру «сім», за іншою, це похідна від назв однієї з давньоугорських етнічних груп. Село вперше згадується в 1270 році в описах власності феодала Лоняї як прикордонна місцевість у володінні родини Ангелус.

У період чехословацького правління краєм тут, на межі з Угорщиною, була прикордонна застава та митниця першої Чехословацької республіки. Після Другої світової війни в ній працював інтернат для дітей з вадами розвитку, потім будівля була занедбана. В теперішній час за ініціативи місцевої реформатської церкви створюється новий заклад для хворих дітей, будівля вже викуплена та реконструйована.

Сьогодні ж в планах облаштування нових пунктів пропуску на чотирьох закарпатських ділянках Державного кордону України один запланований як «Гетен—Тисокеречень».

Перспектива його відкриття з одного кінця «трійці» та розвитку Косонського термального комплексу на її початку дає надії на краще майбутнє, наразі ж села живуть вельми скромним сьогоденням.

Олег Супруненко