Наші творчі шляхи з Миколою Дем’яном вперше перетнулися наприкінці 1992 року. Саме тоді почала виходити у світ «Срібна Земля», обсяг якої подвоювався, і гостро постала потреба у фаховому художникові-дизайнері.
Оскільки Микола не належить до людей, швидких на підйом, а любить усе разів із сімнадцять відміряти, то рішення пристати до гурту газетних шибайголів, які руйнували стереотипи закостенілості радянської журналістики, уже визнаному на той час художнику-графіку далося не відразу. Річ у тім, що він звик працювати в усталених традиціях книжкової графіки, а тут вимагалося продумати і оформити макет кожної газетної шпальти (логотип, рубрики, плашки, заголовкові та текстові шрифти, дизайн реклами і т.ін.). Більше того, газетна специфіка, всупереч волі Миколи, відкрила у ньому ще й доти не задіяний талант карикатуриста – чи не щономера він мусив малювати карикатури для першої шпальти на актуальну суспільно-політичну тематику. А ще було кілька сотень фотоколажів та десятки малюнків-карикатур на перших сторінках й до окремих статей (одну з них ви бачите). І відбулося це у 150 номерах «Срібної Землі» та в 513 номерах «ФЕСТу».
Такий темп і ритм газетної «кухні» йшов урозріз з його неквапливою натурою, провокував наші постійні творчі сутички. Він чи не щоразу сприймав у штики мою тему-пропозицію, після короткої перепалки, невдоволено бурчачи, йшов малювати, а відтак боязко показував карикатуру, з якої за мить ми разом до сліз сміялися і по-дитячому тішилися, уявляючи реакцію читачів, а ще більше – зображених на ній персонажів. Цей кайф від кінцевого результату стирав усі протиріччя, і щоразу прискіпливий огляд щойно віддрукованого номера приносив невимовне обопільне задоволення та давав наснагу на нові теми та... конфлікти.
То були справді непрості, але воістину романтичні часи, сповнені віри не лише у Незалежність України, а й у Незалежність власну. Ми не бажали сприймати того, що все вирішує продажність політиків, а думка простого громадянина у цій країні нічого не важить. Ми не лукавили, ми робили свою роботу щиро, правдиво і без компромісів із власним сумлінням, тому й нині не соромимося жодного зробленого у ті часи кроку, жодного написаного матеріалу та намальованих карикатур і шаржів. Більше того – вироблений у ті часи імунітет до суспільної несправедливості та підлості людської натури і по сьогодні не дозволяє нам байдуже сприймати навколишній світ, мовчати, коли бачимо нечесність, брехню та цинізм.
Наше спілкування не обмежувалося лише роботою. Микола у творчому сенсі – особа багатогранна. Він не лише класно малює, але й файно грає на гармошці, тож редакційні свята та життєві урочистості у нашому колективі не раз відбувалися під його музичний супровід. А як чудово ми колядували під Миколову гармошку! Ці незабутні миті запам’яталися на все життя...
Згодом наші життєві шляхи розійшлися – спочатку з редакції «ФЕСТу» у видавничу сферу пішов я, а по моєму поверненні в газету туди подався Микола. Однак творча співпраця у нас продовжилася у новій якості – М. Дем’ян став автором художнього оформлення і художнім редактором двох моїх книжкових проектів – власної публіцистичної збірки «Штрихи нашого часу» (2000 р.) та спільних із С. Федакою «Перших осіб краю» (2011 р.). Відомо, що Бог любить трійцю, тож всерйоз подумую над тим, аби невдовзі завантажити Миколу роботою й над третьою книгою... Дай, Боже, йому кріпості ще многії літа міцно тримати в руках олівця і пензля!
Василь Ільницький
Миколу Дем’яна я знаю давно, ще з часів його роботи у видавництві «Карпати». З ним у відділі художньо-технічного оформлення книг трудилася моя мама Михайлина Черкашина. Але потоваришували ближче, уже працюючи в газеті «Срібна Земля». Моя перекваліфікація з літературного редактора на верстальника-дизайнера відбулася завдяки йому. Микола з дивовижною щедрістю ділився своїми фаховими знаннями і досвідом. Терпляче пояснював і делікатно аналізував помилки. Пригадую, як ми разом вчилися працювати на комп’ютері, просто-таки зачаровані можливостями чудо-машини!
Завжди з великою відповідальністю і дуже прискіпливо ставився до будь-якого редакційного завдання. Хоча не раз казав, що в газету пішов працювати вимушено. Його справжня стихія – книжки! Він поринає у роботу повністю. Навіть коли наперед знає, що замовлення навряд чи оплатять.
На жаль, трапляються і такі роботодавці, а Микола не з тих, хто може грюкнути кулаком. Образи переживає мовчки, а до людей ставиться незмінно доброзичливо.
Тихий і скромний, Микола завжди був душею редакційної компанії. Щойно брав до рук гармонію, або, як сам каже, «гармошку», всі готові були підспівувати. Грає на ній будь-які мелодії, хоча нотною грамотою не володіє. Запам’ятовує на слух, якщо навіть почує один раз. Знає безліч пісень, до того ж понад сотню зазначено у невеличкому записнику ще зі студентських років. Так легше вибрати певну мелодію на замовлення. Досить було назвати цифру – і Микола, глянувши у записник, виголошував назву вибраної нами пісні. А ми вже дружно підспівували гармоністові. Радісному настрою не було меж...
Звичайно, додавало тепла й веселощів також смачнюще червоне вино, яке Микола робить сам. Неймовірного рубінового кольору, прозоре й ароматне. А визрівало воно у нього якраз напередодні Святого Миколая. Тоді Микола презентував колегам звабливий на смак і підступний на хміль трунок у чудернацьких пляшках з етикетками на боках. Тексти – не без гумору – писав сам, сам компонував і дизайн, сам роздруковував на принтері. Щороку пляшки і тексти на етикетках були іншими, незмінною залишалася брендова назва «Фестяцьке святкове» і кондиційний смак вишуканого напою. Миколиного вина чекала вся редакція!
Щирість і широта душі Миколи, його талант художника — то, певно, звідти, з Гуцульщини, з високих гір... Бо хто ж не знає, що Микола – з Богдана! Відпустка влітку – на сінокосі, якщо є можливість восени – то по гриби туди ж, кілька зимових вихідних – знову додому: батькам допомогти по ґаздівству та набратися свіжих сил і натхнення. Не раз казав, що повертається з рідних країв сповнений такої енергії, що жоден крутий курорт її не дав би. А скільки привозив знімків! Вид Богдана з ближньої гори, Богдан – з півдня, гори над селом. Фотографія – то також Миколине улюблене заняття, в якому він, як і в усьому, за що береться, досяг неабиякої майстерності. Тому й стали його кольорові світлини складовою частиною фотокниги «Іду Карпатами».
А згодом враження втілювалися на полотні або в улюбленій техніці пастелі. Уся невелика квартира Дем’янів прикрашена Миколиними роботами. А ще ж скільки з них було подаровано друзям і родичам!
Така вже у нього вдача – віддавати, обдаровувати, радіти людям. І така ж у нього дружина Настя. Завжди привітна, гостинна і усміхнена.
Тепер, коли ми вже кілька років працюємо нарізно, при зустрічі мені випадає щастя слухати його розповідь про роботу над черговою книгою. Коли обмірковує ідею, то складається враження, що не бачить і не чує нікого й нічого навкруги. Напевно, це найбільше відчуває Настя. Але не дивуйтеся, коли завжди привітний Микола може й не помітити вас на вулиці. Це він заглибився у свої творчі плани й роздуми. Потім настає час обробки матеріалу на комп’ютері.
«Я так захопився, що зробив 5 (6, 10…) варіантів!» – його звичайні слова, коли працює над оформленням книжки. Минають дні, і в результаті копіткої праці вихор ідей поступово вибудовується в чітку, до деталей продуману композицію.
І от тримаємо в руках книжку, створену майстром. Книжку, яку хочеться мати у власній бібліотеці, бо це не нашвидку зліплений на догоду комерції сурогат, а справжній витвір дизайнерського мистецтва. Правда, сам Микола і тут може знайти деталі, які хотів би змінити, бо живе в ньому непереможний, могутній, славний творчий дух! Тож дай йому, Боже, здоров’я і сили працювати натхненно людям на радість і заради великого мистецтва книги!
Оксана Юрковецька
«Приємне враження від праці художника М.М. Дем’яна. У книзі «Зачаровані казкою» він має свої заслуги, аби антологія вражала. Портрет П.В. Лінтура, створений Дем’яном, позначений м’якістю, я сказав би – глибинною проникливістю у світ фольклориста».
Іван ЧЕНДЕЙ,
«Закарпатська правда»,
3 березня 1985 р.
«Любовно виконані художником М.М. Дем’яном ілюстрації до книги «Чарівна торба» суттєво посилюють ідейно-образне звучання творів. На малюнках виразно зафіксовано деталі верховинського побуту і піднесену романтичність відповідних сюжетів».
Іван ХЛАНТА, кандидат філологічних наук, «Закарпатська правда», 28 жовтня 1988 р.
«Але був би я дуже необ’єктивним, коли б нічого не сказав про Миколу Дем’яна – справжнього співавтора «Книги любви» Людмили Кудрявської, художнє оформлення якої – та ж поезія, тільки в кольорах, лініях, графічних тонкощах».
Петро СКУНЦЬ,
«Срібна Земля», 20 квітня 2002 р.
«…До свого 40-річного ювілею закарпатські художники підготували виставку, що складалася з ретроспективної частини і творів, спеціально підготовлених для неї…
Імена В. Скакандія, Н. Кирилової, П. Гуліна, Н. Пономаренко, молодих М. Дем’яна, М. Фрідмана дають сподівання й надії на дальший прогрес закарпатської станкової графіки та книжкової ілюстрації».
Олександр ФЕДОРУК,
головний редактор журналу «Образотворче мистецтво», №4, 1987 р.
«Не залишилися обділеними і ті, хто дбає про художнє обличчя книжки, а тут особливо приємно, що кращим книжковим дизайнером визнано фестівського художника Миколу Дем’яна (книжка «Тернова ніч» Василя Басараба, видавництво «Мистецька лінія»).
Ірина КОЗОРІЗ,
«Срібна Земля-ФЕСТ»,
20–26 грудня 2001 р.
«Тривалий час у видавництві «Карпати» художнім редактором працював Микола Дем’ян. Серед сотні реалізованих проектів – дизайн закарпатських газет «Срібна Земля» та «Срібна Земля-ФЕСТ», оформлення та ілюстрування книг «Срібна пряжка» М. Яновського, «Обличчя» В. Густі, «Барвінок для майбутнього» В. Комендаря, «Чарівна торба» (упор. І. Сенько). Цікавим є дизайн книг міжвидавничої серії «Карпати»: «Правда і кривда», «Ходили опришки», «Зачаровані казкою» та ін.».
Одарка СОПКО (ДОЛГОШ),
член НСХУ, ст. викладач кафедри дизайну Закарпатського художнього інституту, Ужгород, «Поліграфіст», Львів, №9, 2007 р.