Поводирі на той світ

Стара худорлява жінка ледве досягає зростом до моїх плечей. Долоні худі й невеликі, важко повірити, що ці руки обмили та підготували до обряду поховання не одне неживе тіло. Але це дрібниці. Найголовніше, щоб у білий одяг була зодягнута душа померлого, каже пані Марія...

Парадокс її життя полягає в тому, що раніше жінка ніколи не готувала людей «туди», а навпаки — забирала «звідти». 30 років стажу медсестри, ще 15 років — соціального працівника. Рятувати життя Марія Хабаль вирішила, ще працюючи у виноградівській лікарні. Це була її ціль. Її мрія.

— Я на роботу йшла як на свято, — розповідає. — Але, звичайно, крім медичної допомоги, розуміла, що хворому треба допомогти і морально. Як кажуть, «з плачущими – поплач, з радующимися – порадуйся»...

УЖЕ І МІЙ ЧОЛОВІК КАЖЕ: «ТОБІ ТРЕБА ЙТИ НА НАЧАЛЬНИКА»

Нині вам понад 80, про­те вас майже неможливо застати вдома вдень...

— Я встаю о п’ятій годині й перше, що роблю, — молюся. Без молитви ніколи не починаю день. Далі роблю щось по хаті. Потім іду на утреню до церкви, щодня. Вдень я найчастіше у дочки, тут малі діти, сиджу з ними. Я кажу так: головне — не зневірятися, завжди трудитися, щось робити. Доки не хворий, доки можеш ходити – роби щось. У мене є поле, яке об­роб­ляю. А сидіти перед телевізором – то заживо себе хоронити. То все від зневіри... Але й від розпачу допомагає молитва. Отже, завжди молитися і трудитися – таким буде мій рецепт.

Пані Маріє, що вас найбільше сьогодні непокоїть?

— Подивіться, що коїться нині з нашими дітьми! Звідки всі ці пиятики, бійки, наркотики, убивства?.. Від неробства, від зневіри. Дітям нема куди іти, у них нема роботи. А скільки є такого, що підуть на заробітки і обдурять їх, обкрадуть, не заплатять... Хто б тут не спивався?!. А це при тому, що у нас стільки землі пустує – гектари... Потрібно цим людям допомогти. Хай би трудилися, мали гроші. А не валялися по барах чи вдома...

Не можу також іти спокійно вулицею і дивитися на бомжів. Невже наші начальники не можуть виділити хоч якийсь будинок, щоб ті люди не ночували на морозі? У Хусті стільки їх стоять порожніми. Невже наші люди не думають про те, що колись теж будуть старі? Я вже і розпитувала, знаю, що у Хусті є будинок для літніх людей. Там дуже гарно, охайно, я і сама туди з радістю піду, якщо буду немічна. Але туди не пускають безпритульних з міста. То більше для старших людей з району, а не з Хуста... Я вже й була просити, щоб виділили якийсь дім для бездомних. Уже і мій чоловік з мене сміється, каже: «Тобі на начальника треба йти».

Кажуть, що ви часто навідуєтеся до людей в останні дні їхнього життя…

— Бодай раз на тиждень мене обов’язково кличуть — дати уколи, надати медичну допомогу. Буває частіше, буває рідше... Як коли...

Ви робите це безкоштовно?

— Я йду до таких, яким нема чого мені дати. За якими нікому доглянути. І як медик допомагаю їм, намагаюся розвеселити, підбадьорити. Дуже добре, якщо останні дні свого життя людина проведе радісно.

Знаю, що ви готуєте померлих до поховань. Вам не страшно? Зазвичай смерть лякає людей, як гадаєте, чим зумовлений цей страх?

— У людей нема віри, нема Духа Святого. Бо якби віра була – вони б смерті не боялися. Це просто перехід, з одного світу до іншого, це не кінець, як ми звикли собі думати.

Я не боюся – самі розумієте, у мене багаторічний медсестринський стаж, та й роблю я це не за гроші, а добровільно. Іду переважно туди, до тих людей, поруч з якими нема рідних, яких нема кому обмити.

Напевно, при підго­ту­ван­ні померлого слід дотримуватися певних обрядів?

— Звичайно, тілу потрібно віддати останню шану, омити його. Але найголовніше, щоб душа була підготована до смерті. Ви не уявляєте, наскільки відрізняються обличчя померлих, які встигли висповідатися, прийняти причастя перед смертю, і тих, хто помер непідготований. Разюча різниця. На обличчях перших такий спокій, радість, мир... Я навіть на енергетичному рівні цю різницю відчуваю...

Яке дивне наше життя – проживеш атеїстом, а удостоїшся честі померти віруючим

Але чи всі, за ким ви доглядаєте, погоджуються пройти останні у своєму житті християнські обряди?

— Ні, звичайно. Але я дуже щаслива, коли люди погоджуються на це. Пам’ятаю, я доглядала за одним чоловіком, він був у передсмертному стані. Це був мій давній знайомий. І от я дала йому приписані уколи, а він каже мені: «Пані Маріє, який лиш хочете подарунок я би вам за ваш догляд, за вашу увагу до себе подарував». А він сам геть бідний був, грошей не мав. А я тоді кажу: «Нічого не хочу, лиш аби ви прийняли причастя. То був би для мене найкращий подарунок». Ну, тут він, звичайно, пошкодував про свої слова, бо все життя був атеїстом. Але що робити? Слова треба дотримувати. Тож я покликала священика, чоловік висповідався, прийняв причастя. Наскільки йому стало легше на душі, наскільки він став заспокоєний після причастя, дякував мені!.. Хоч усе життя у Бога не вірив, але, бачите, помер, як християнин...

Подібних випадків у вас було багато?

— Немало. Зокрема, з моїм сусідом, у нього теж важка хвороба була, мав помирати. І теж атеїст. А мені кажуть — і не йди до нього, і не пробуй... Де він погодиться на причастя, коли за життя жодного разу в церкві не був? Він геть уже ослаб, лежав... Я приходжу до нього з уколами, а чоловік уже й не розмовляє, лежить практично без свідомості. Навіть причастя не можна дати. Я покликала за священиком, щоб зробили єлепомазаніє. І ви уявляєте, після цього Василь сів на ліжку, подав руку священику і каже: «Дякую, що прийшли, що посвятили». Уже зміг говорити. І тоді я попросила, щоб він висповідався і причастився. Погодився. Висповідався, прийняв причастя і вже наступного дня помер... Бачите, яке дивне наше життя – проживеш атеїстом, а удостоїшся честі померти віруючим...

Проте часто молитва у такий смертний час допомагає продовжити життя і на рік, і на кілька років. Це вже означає, що Бог дав людині шанс виправитися, заслужити місце у Царстві Небесному... Тому порятунок від смерті раджу сприймати як особисте попередження від Господа...

Уже дописуючи інтерв’ю, мимоволі згадую, що сучасна свята, Мати Тереза з Калькутти, також фактично була омивальницею. У 40 років, відчувши у собі покликання, знаменита на весь світ черниця збирає з вулиць усіх покинутих на смерть. Тоді у великому індійському мегаполісі смертельно хворим не було місця у переповнених житлових бараках. Родичі залишали їх помирати просто на вулицях. Мати Тереза збирала цих напівживих, омивала і готувала до смерті. Одна з безпритульних, яка помирала на руках у черниці, якось сказала їй: «Ми жили, як тварини, а помираємо, як янголи».

Поміркувавши над цим, краще розумію слова настоятеля, від якого і дізналася адресу пані Марії. Раптом помічаю і зовнішню схожіть між цими двома жінками, і спорідненість їхньої справи, і спорідненість у тому, для чого ця справа робиться.

Христина Ровта