Дівчинка з букетом крокусів дарує перехожим весну

На запитання, де ж вони набрали силу-силенну цих провісників весни, і перші й другі відповідають неохоче, лукавлячи, що вирощують їх удома, або ж просто уникають розмови. Ос­кільки це явище стало вже звичним і повсякденним, то на продавців про­лісків особливо ніхто й не звертає увагу. Так само і я звично проходжу повз них, тільки мимохіть кинувши оком на цю красу, але без думки про те, що треба б купити їх і собі. Однак я вже давно не купую ані проліски, ані підсніжники, ані крокуси, бо перш за все, якщо вони зібрані у лісі, то це заборонено й карається законом, а якщо навіть вирощені вдома, то мені дуже не хочеться бачити, як в’янутиме їхня краса і вони поволі вмиратимуть на моїх очах у маленькій кришталевій вазочці на столі...

Проте цього разу, йдучи звичним маршрутом повз ринок на площі Корятовича, я побачила таке, що змусило зупинитися. Трохи осторонь від інших продавців, неподалік центрального входу, стояла маленька дівчинка, тендітні рученята якої ледь утримували величезний охапок синіх ніжних квіток. Усе було б звичним, якби не сама продавчиня: з першого погляду вона здавалася маленькою дів­чинкою, тільки, на противагу звичним продавцям лісових квітів, дуже охайно та стильно вдягненою, вродливою та сумною. Її великі сині очі віддзеркалювали квіти, які вона тримала у руках. І було у них щось таке, що змусило мене підійти до неї ближче.

Уже підійшовши майже впритул, я зрозуміла, що не така вона вже й маленька. Оленка (так вона назвалася) посміхнулася мені несміливо і тихо проказала: «Купіть...». На моє запитання, звідки у неї стільки квітів і чому вона їх продає, адже, судячи з вигляду, вона не належить до верстви соціально незахищених, юна красуня коротко сказала: «Мені дуже потрібні гроші...»

Не так ці слова, як тон, яким вона їх зронила, змусили моє серце стиснутися. Не знаю, що штовхнуло мене на цей крок, проте я, не вагаючись, вийняла з кишені аж ніяк не зайві сто гривень і, тицьнувши їх дівчині, спитала: «Цього вистачить?» На що та, зніяковівши та зашарівшись, лише спромоглася кивнути головою. Я повернулася, аби продовжити свій шлях додому, проте дівчина зупинила: «Не йдіть без квітів, бо інакше гроші не візьму». Тоді я за­пропонувала їй: «Давай роздамо квіти перехожим». За кілька хвилин дівчина роздарувала букетики здивованим перехожим, і ми з Оленкою продовжили наше знайомством за чашечкою кави.

Оленці вже 17 років. А живе вона у передмісті Ужгорода у приватному будинку разом із мамою та вітчимом. Раніше, коли вони залишилися із мамою удвох (після розлучення з її татом), усе в них складалося просто чудово. Мама душі не чула у своїй донечці, а Оленка жодного важливого кроку у своєму житті не робила, аби не порадитися із матусею. І все було б чудово, якби мама не зустріла свого колишнього приятеля, який теж був розлучений, і їхні старі почуття відновилися. Дядько Євген був дуже галантним, ввічливим та добрим. Принаймні, так спочатку здавалося дівчинці. Він дарував їй дорогі іграшки, гарний одяг, допомагав їм поратися по господарству, а у приватному будинку чоловічі руки ой як потрібні. Оленка подружилася із Євгеном Петровичем. І коли мама запитала доньку, чи виходити їй заміж за цього чоловіка, та однозначно сказала: так.

Після одруження мами Євген переїхав жити до них. От тоді-то все й почалося. Куди й ділася чоловікова доброта, ввічливість та галантність! Він ви­явився справжнім деспотом. Окрім того, що вічно був чимось невдоволений, почав ще й піднімати руку – спочатку на маму, а потім і на Оленку. Мати дівчинки думала, що то минеться і він одумається та зміниться. Проте пройшло вже два роки і нічого не змінювалося у ліпшу сторону, скоріше навпаки. Дійшло до того, що вітчим почав контролювати, скільки з’їла дівчина, який одяг їй купила мати і таке інше. А якось, коли вона повернулася зі шкіль­ної дискотеки о 10-й годині, він так ударив її, що бідолашна знепритомніла.

Тут уже мати вирішила покласти край цьому знущанню. Проте не встигла: якось раптово заслабла, і коли звернулася до лікарів, ті поставили страшний діагноз: рак молочної залози. Маму Оленки терміново госпіталізували, сказали, що негайно слід робити операцію, бо може бути пізно. Після операції почалися довгі місяці реабілітації, хіміотерапії та інших процедур. І на все це потрібні були чималі гроші. Усі їхні з мамою заощадження, які вдалося сховати від вітчима, пішли на мамине лікування. А той самий галантний Євген ані копійки не дав, аби допомогти мамі вирватися із тенет смерті. Мало того, ще й позабирав усе, що було найцінніше в домі, й подався невідомо куди. Оленка, будучи студенткою-першокурсницею, не працювала, тож і грошей було чекати нізвідки. І тоді вона, не зізнаючись матері, кинула навчання і почала шукати заробітків, аби хоч якось зводити кінці з кінцями. Звичайно, що знайти якусь по­стійну роботу із пристойною зарплатнею дівчині не вдалося. Тож і перебивалася тимчасовою роботою: наймалась до людей то прибирати, то щось допомогти по дому.

А у самісінький перший день весни у її мами день народження, й Оленка дуже хотіла втішити найдорожчу людину. Як на зло, усі зароблені гроші скінчилися, (левова частка заробленого та маминої інвалідної пенсії йде на ліки), і робота ніяка не траплялася. Тож Оленка, побачивши, як продають весняні квіти, і собі вирішила, що це для неї саме той шанс. Нічого не кажучи матері, дівчина зібралася до лісу за містом і, проблукавши півдня, назбирала цілий оберемок крокусів. Їй дуже соромно було продавати їх, проте мамині тужливі очі на схудлому обличчі змусили забути про сором.

Тепер же очі Оленки світилися несказанною радістю: вона зможе на день народження подарувати мамі шматочок весни – заморські полуницю та черешню, які так полюбляє її люба матуся, а ще букет жовтих тюльпанів. Хіба ж зможе мама після цього не стати здоровою?!

Оксана Дудаш

Теги: крокуси

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати