Бровді-живописець (за власним зізнанням, хотів бути саме ним) узяв від Федора Манайла живу рухомість життя на противагу застиглій статиці деяких занадто «ошколованих» малярів.
– Чимало зустрічей мав із ним, – посміхається Іван Васильович, – на базі приємного цімборування старшого і молодшого колег, близьких за духом. Ми з дружиною Ларисою жили в Берегові, одинадцять років працювали в геологорозвідці. Я був інженером-картографом. Багато їздив, виконуючи роботи зі створення карт. А Манайло робив тоді перші свої мозаїчні роботи в камені. Нашукував я ті камінці для нього, привозив в Ужгород, часто ночував там. Вперше він і у нас в однокімнатній був заночував, але перед тим загадково пообіцяв: «Але ви до ранку спати не будете!...» Коли він заснув, ми зрозуміли суть загадкового повідомлення. Корифей хропів, як своєрідний симфонічний оркестр. Весь дім двигтів. Не спали навіть сусіди. Один сказав, що боявся насування землетрусу. Та в обласному центрі щоразу під час моїх візитів він дарував мені картину з надписом, який починався: «Дорогому милому Іванкові…» Але був щодо фаху безкомпромісний. Він входив у художню раду разом із Кашшаєм, Шолтесом, Медвецьким. Ми мали з дружиною виконати композицію «Літаюча муза» на Будинку культури в центрі Берегова. І що ви думаєте? Маса варіантів, а вже вчетверте їх забракували. У відчаї з планшетом пішов до Манайла додому, але тут зненацька почув: «Марш вон!» Лише за кілька хвилин Федір Федорович пожалів мене і просто на вулиці сказав: «Ваші варіанти розраховані на сприйняття з близької відстані, а треба, щоб муза дивилася здалеку, летіла назустріч людям…» Ніби завісу з очей мені зняло. Все було зроблено. Досі ту композицію можна побачити в центрі на міському Будинку культури, де колись була синагога.
– А от Йосип Бокшай, маестро, один із засновників закарпатської школи живопису, – продовжує І.Бровді, – був мовчун. Займався найперше головним – малював. 2 жовтня у нього був день народження. На той час ми малювали на пленері в Рахові. Замовили, звісно ж, у ресторані вечерю на честь шанованої людини і майстра. Сказали йому про це. «Без вас знаю, коли я народився», – буркнув він, але в ресторан прийшов. Просто блискавично, за якісь дві хвилини, він з’їв свої відбивну і банош і… попрощався зі словами: «Ви собі гостіться, а мені завтра працювати треба…» Ми й давали «газу» до самого ранку. Потім лише лежали на траві, а Бокшай просто дивовижну картину «вгатив».
Коли ж був дощ – то на природу ми не йшли, а в рахівському клубі натуру малювали – переважно людей у народному вбранні. Зайшов Йосип Бокшай, зіперся на спинку стільця, дивився на наші потуги. Тим часом Микола Ігнатик почав його малювати. Маестро зненацька розвернувся і вийшов. «Образився чомусь», – подумали ми. Та ні… Через десять хвилин він повернувся, але вже у краватці-метелику і став перед Ігнатиком у ту саму позу. Затим Миколину роботу Бокшай підправив і підписав російською: «Видел. Бокшай».
Коли ми ще були студентами, в Москві вийшов із друку кольоровий набір репродукцій його робіт на листівках. Дивовижа на той час. Я несміливо попросив один екземпляр продати мені. Він погодився. У мене в кишені був паперовий рубль, а набір коштував 72 копійки. Та майстер не захотів узяти більше. Мусив я міняти, щоб було рівно 72 копійки.
Ми знову заговорили про перші витоки кожного таланту, що струменять з дитинства. Знову зі сторони побачив, що виросли перед прояснілим зором майстра живі образи з дитячого незабутнього Оноку, потічка, людей тамтешніх, дерев, трав, яруг і пагорбів з галявами для гамірливого футболу.
– Якби відняти спогади про дитинство, – посміхається Іван Васильович, – я став би порожній, нічого в мистецтві у мене не вийшло б. Адже дві невід’ємні речі є в кожної людини – майбутнє і спогади. Це і своєрідні квіти, і два молоти, під ударами яких маємо напружуватися, не спати, діяти не час від часу, а щомиті, змушувати свою душу трудитися «день і ніч», як говорив поет Микола Заболоцький. Щоправда, поки молодий – то більше барвисто мрієш, а на схилі літ, коли в основному грієшся біля гарячої печі, єдиною цінністю є деколи змога оглянутися назад і не засоромитися колишніми вчинками, або й гордо розправити від згадок свої груди і далі йти в путь, осібний для кожного чоловіка. «Старий не той, хто зовнішньо старий, а хто всередині втомився», – писав я колись, облюбувавши жанр афоризмів. Так і є. Дехто в тридцять уже невимовно старий, а бенгальський поет Рабіндранат Тагор і у вісімдесят літ написав пристрасну «Поему про любов», яка змушувала хвилюватися незліченні молоді серця…
Тому, напевно, і знаний скульптор та живописець не збирається старіти, втішатися самозамилуванням, лише й робити, що малювати свої автопортрети з відображень у люстрі. Цьому, до речі, з деякою самоіронією присвячена й одна з робіт нашого автора зі знакової останньої виставки.
Іван Бровді знову хоче знайти свіжий струмінь і через те запланував аж на півтора роки піти далеко в далекі гори, забути на той час про досягнуте, шукати нові форми мистецького вираження. Вчинок цікавий і, як бачимо, вік колишньому активному класному боксеру зовсім не стоїть на заваді. Молодим варто взяти його за взірець, а не відсиджуватися в затишних кафе. А всім нам загалом – чекати повернення у долину з новою виставкою зовсім нового Бровді, котрий ніколи не спиняється і цим цікавий для всіх, але в першу чергу – для себе самого. Останнє і є основою постійної живої творчої молодості кожного справжнього художника.
Василь Зубач