Віктор Пащенко: Якщо виборець не цікавиться владою, влада не цікавитиметься ним

На Закарпатті ці вибори стали ві­до­мими завдяки Перечину. Якщо суди­ти з обласної преси, то їм приділяється навіть більша увага, ніж того заслуговує районний центр із менш ніж восьмитисячним населенням. До прикладу, нещодавні мукачівські вибори не мали такої різнобічної преси, оскільки конку­рентів, навіть приблизно рівних   З. Ленд’єлу, там просто не було. У Перечині ситуація склалася зовсім інша.

Ужанська долина, до якої входить Перечинський район, вважалася головною електоральною базою С. Ратушняка, який тут мав незаперечний вплив ще з 1994 року. Саме тому на нього зробив ставку колишній відставлений депутатами мер міста І. Погоріляк. Нинішня обласна влада підтримала в. о. міського голови М. Гуранич, яка фактично очолювала громаду вже 2 роки. Таким чином, перечинські вибори перетворювалися на негласне змагання  С. Ратушняка з І. Балогою як найбільш впливових політичних лідерів області. Додало інтриги й те, що в боротьбу втру­тилася Партія регіонів, яка поставила на також доволі відомого в місті лікаря Р. Шніцера. Особливе значення ці вибори мали для Єдиного Центру, який, будучи молодою партією невождистського типу, ставить на мажоритарників, пропагуючи ідею відкритих спис­ків і доводячи свою силу, без якої в політиці ніхто ні з ким не рахується.

Поставлене завдання Єдиний Центр повністю виконав. Більш ніж переконлива перемога М. Гуранич свід­чить, що списувати "мукачівський фактор" з політичної арени області не те що зарано, а вкрай недалекоглядно. Тим більше, що перемога здобута в такому близькому до Ужгорода місті. Звичайно, конкуренти пояснюватимуть все адмінресурсом, грошовими вливаннями, підкупом тощо. Але політика – це і є, по-суті, боротьба ресурсів: інтелек­ту­аль­них, фінансових, організаційних. І хто це заперечує, той або демагог, або невіглас, яких, на жаль, достатньо в будь-якій сфері. Дякувати Богу, циві­лізація витісняє зі сфери політики сило­ві ресурси, та й то цей процес надто тривалий і крихкий, а зайва романтика в людському суспільстві настільки ж корисна, як і знахарка під час серйозної хвороби.

Інша річ, яке суспільство якими  методами послуговується насамперед, але це, власне, й характеризує його якість. Якщо страх та корисливість часто перемагають здоровий глузд і громадянську відповідальність, то винні в цьому не політики, а ті, хто їх обирає.

У зв’язку з цим хочеться перейти до наступних загальноукраїнських виборчих кампаній, які неухильно наближаються. Проблема місцевого самоврядування та зміни виборчого законодавства відіграватимуть у них ключову роль. Причому сутність їх прихована значно глибше, ніж здається на перший погляд. Здавалося б, немає в Україні серйозної політичної сили, яка б на словах не підтримувала ідею зміцнення місцевої влади і передачі більшої частини владних і фінансових повноважень у регіон. Але коли це питання переводиться в конкретну площину, то не назбирує навіть просто більшості, не кажучи вже про конституційну. Та навіть не це головне, а те, що, за великим рахунком, до використання цих повноважень не готова місцева еліта. Звичайно, якщо запитати в міського чи сільського голови, чи хоче він, щоб переважна частина місцевих зборів залишалася на місцях, то тут противників майже не буде. Проте, коли поставити питання таким чином, що за ці кошти повинні утримуватися освіта й медицина, ремонтуватися дороги й зберігатися екологія, то тут прихильників значно поменшає. Тобто в головах панує парадоксальна логіка – ми державі грошей не даємо, але вона  однаково має нас утримувати, ніби десь є якась чарівна кишеня. Звичайно, питання значно складніше, бо більшість територій не можуть утримувати себе через економічну неспроможність. Тому й виникла потреба в адміністративно-територіальній реформі, яка передбачала укрупнення сільських рад за світовим досвідом до господарсько самодостатніх. І тут, як чортик із табакерки, вистрибує елементарна корисливість, бо втрачаються посади й привілеї, печатки і можливості хоч кимось керувати. Тобто коли мова іде про ділення, то всі за справедливість і гуманізм, а коли питання стосується заробітку, то це хай робить хтось інший.

Подібна ситуація також, здавалося б, в значно локальнішому питанні відкритих партійних списків. Ніби всі говорять, що виборці повинні знати своїх обранців в обличчя, але на ділі йде таке інтенсивне забалакування проблеми, що вирішення її – під великим сумнівом. І знову ж це вина не лише вождів, яким зручніше керувати натовпом. Проте й виборці не дуже прагнуть знати своїх кандидатів. Їм набагато легше запам’ятати 5–6 прізвищ загальнодержавних лідерів і всю відповідальність перекласти на них. Мовляв, для чого накопичувати в пам’яті зайве сміття. Але в природі існує такий цікавий парадокс: що більш стерильний мозок, то біль­ше бруду навкруги. І це не публіцистичне перебільшення.

Нині кажуть, що виборці не знають депутатів, бо вони були сховані у партій­них списках. Однак за соціологічними дослідженнями 2005 р., коли Ужгородська міська рада складалася повністю з мажоритарників, своїх депутатів знало лише близько 10 % виборців. Підкреслюємо, знали, бо цифра довіри значно менша. Із 40 депутатів тодішньої ради лише двоє мали рейтинг довіри близький до 20 %, бо кандидатували колись на мера, а в решти він коливався від 1 до 5 %. Звичайно, в цьому можна звинуватити депутатів, мовляв, так вони працюють. Проте, якщо застосувати шкільну аналогію, то учні, які не знають своїх учителів, навряд чи заслуговують на повагу. І тут напрошується простий до банальності висновок: якщо ми не хочемо знати й не цікавимося владою, то влада не хоче знати і не цікавитиметься нами.

Теги: влада, вибори, виборці, депутати, Перечин, міський голова

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати