На темі об'єднання вишів ситуацію в УжНУ розхитують колишні соратники Медведчука з СДПУ(о)

Попри явну керованість дестабілізаційних процесів в УжНУ, їх «автори» воліють залишатися в тіні. Навіть спеціально створену для розгойдування університетського «човна» сторінку у Фейсбуку наповнювали аноніми і скеровували коментарями у «потрібне русло» щойно створені боти. І це не дивно, бо методи, які використовує для досягнення цілей ця «команда», дуже специфічні – від неприхованих маніпуляцій до прямого тиску на студентів, про який під час діалогу зі студентським колективом ректора УжНУ Володимира Смоланки відверто повідомила одна зі студенток.

Утім, специфіку таких дій сповна пояснює минуле цих осіб.

Керівництво УжНУ публічно теж уникає персоніфікації опонентів. І точно не тому, що їх особи – невідомі. Чи невідомі їх справжні наміри. В інтерв’ю сайту «Заголовок», розставляючи «крапки над «і», ректор Володимир Смоланка, зокрема, сказав: «Це ініціюється деякими людьми, які маніпулюють. У першу чергу маніпулюють студентами, розказують їм, що вони будуть зараз вчитися в інших зовсім університетах, будуть зосереджені по інших університетах України, що освітні програми перестануть функціонувати і так далі. Тобто це є наслідок маніпуляцій і, можливо, відсутності інформації або інформованості людей.»

Тим не менше, в самому колективі УжНУ вказані персоналії не є секретом.

Найчастіше у вищеозначеному контексті фігурує прізвище декана юридичного факультету УжНУ Ярослава Лазура. Свого часу він вже відчув смак влади в кріслі проректора. А ситуація з реформуванням УжНУ, створенням нової юридичної особи, як пояснюють співрозмовники Закарпаття онлайн, руйнує його неприховані, відомі в колективі амбіційні наміри очолити виш після В.Смоланки. Саме в них, а не в декларованому вболіванні за долю вишу, якому, реально, нічого не загрожує, полягають справжні причини його опонування курсу на об’єднання УжНУ та МДУ.
Навіть при побіжному аналізі публічних джерел інформації, стає очевидним специфічне минуле Я.Лазура. Зокрема, інформаційно-аналітична система YouControl чітко вказує, що в неафішованому, чи навіть частково «зачищеному» минулому нинішній декан юрфаку входив, буквально, до «еліти» медведчуківської СДПУ(о), будучи помічником народних депутатів від цієї політичної сили – Іштвана Гайдоша і, навіть, медведчуківського «губернатора» Закарпаття Івана Різака.

«Партайґеноссе» Я.Лазура у минулому, і соратником у теперішньому з прицілом на майбутнє є Володимир Фенич – так само колишній активний функціонер СДПУ(о), якого буквально «вичавлювали» з посади декана історичного факультету через не гідну людини і науковця поведінку. Фенич – неприхований українофоб, сепаратист і прихильник виплеканого росією на теренах нашого Закарпаття політичного русинства. Він – активний учасник і, практично, один з організаторів публічних візитів на Закарпаття ідеолога політичного русинства Пола Роберта Маґочі.

А останнім часом він сам став ідеологом сепаратизму «місцевого розливу», прилаштувавшись у цьому контексті при попередньому, сепаратистському керівництві Мукачівської греко-католицької єпархії, яке тримало курс на творення на місці МГКЄ політично вмотивованого проєкту окремішньої від УГКЦ Русинської греко-католицької церкви. Після втручання Ватикану і зміни керівництва єпархії на проукраїнське, там відмовилися від послуг В.Фенича, і кипуча деструктивна енергія цієї надміру амбітної особи виявилася незадіяною. Аж до останнього часу, коли на видноколі зажевріла надія стати проректором у «ректораті ректора Лазура».

«Болтун – находка для шпіона»: про справжні і акцентовані вище мотиви згуртованої команди колишніх СДПУ(о)шників у всьому цьому контексті аж із приватної главкомівської трибуни проговорився ще один колишній високопоставлений член Закарпатської облорганізації СДПУ(о), член її обкому і незмінний головред їх партійних друкованих органів – газет «Соціал-демократ» і «СвітОгляд» Роман Офіцинський.

У потужному потоці переживальницької риторики пана Романа відчутним командним мейнстрімом прорвалася стурбованість з приводу зміни юридичного статусу закладу після об’єднання, тобто, переживання з приводу того, що об’єднання двох закарпатських вишів позбавляє його і його СДПУ(о)шних «цімборів» можливості владного реваншу в УжНУ.

Але чи потрібен цей реванш самому університету? Нинішні студенти УжНУ точно не в курсі, але колишні – пам'ятають, що  20 травня 2013 року проректора УжНУ Романа Офіцинського було затримано на хабарі в 43 300 гривень. Через якийсь час його випустили під заставу і заднім числом оформили у відпустку. А тодішній ректор УжНУ Федір Ващук  назвав затримання на хабарі проректора Офіцинського підступами недобросовісних підприємців. Натомість, на початку вересня 2013 року Генпрокуратура назвала корупційну справу проректора УжНУ Романа Офіцинського першою в числі найрезонансніших в освіті.

Ще однією цікавою особою, що проявила себе в зазначених подіях в УжНУ, є Михайло Рябець – колишній директор студмістечка та профкому, а згодом – юристконсульт тоді ще УжДУ, який, завдяки своїй системній лояльності до влади, в часі президентства Леоніда Кучми зробив стрімку кар’єру до керівника Центральної виборчої комісії (1997–2004) та, згодом, радника Віктора Януковича (2004-2007). Особисті заслуги М.Рябця перед перед СДПУ(о) і особисто кумом Путіна і державним зрадником України Віктором Медведчуком більш аніж очевидні, хоча й, в силу зрозумілих причин, нині не акцентовані в його вікіпедійній біографії – саме М.Рябець як очільник ЦВК на виборах до Верховної Ради 1998 року «намалював» СДПУ(о) «прохідні» 4.01%, зробивши її парламентською політичною силою, а Медведчука – заступником голови Верховної Ради. Тобто, власноруч дав «путівку» в політичне життя одному з найбільших ворогів України.

Ще у 2010 році київський сайт «Главком» твердив: «Після відставки з посади глави ЦВК у лютому 2004 року про Михайла Рябця рідко згадують українські ЗМІ. (…) І хоча дехто й досі звинувачує його в тому, що в 1998 році «за чемодани доларів» ЦВК протягнула через 4% бар’єр СДПУ(о), окрім цього йому закинути фактично нічого».

Через три роки ужгородська газета РІО практично підтвердила ті ж порушення, які стали передумовою для легетимизації в Україні «троянського коня» путіна: «якщо Михайло Рябець і мав опонентів, то фактично мало що вони можуть закинути негативного в його бік. Найбільше нарікань на його адресу було те, що, перебуваючи на посаді глави ЦВК, він «натягнув» кілька десятих відсотка медведчуківській партії СДПУ(о), щоб та досягла необхідного для проходження в парламент 4 % бар’єра». Твердження ЗМІ М.Рябець не спростовував…

Помаранчева Революція 2004-го скинула М.Рябця з владного п’єдесталу, зробивши, в одночассі, тим, ким ця людина є по своїй суті – ніким. Але ж так хочеться знову відчути смак владного минулого...

Загалом, у контексті, про який йдеться, тільки непоінформований може думати, що йдеться про спонтанний, хаотичний, емоційний і щирий прояв вболівання про майбутнє вишу. Дії вказаних осіб – виключно прагматичні, вони абсолютно об’єднані спільним «командним» минулим цих осіб і чітко скоординовані в планах на майбутнє. Їх амбіції були жорстоко потоптані подіями Революції Гідності, яка викинула їх з пригрітих владних крісел. Вони прагнуть моральної та матеріальної сатисфакції. Бо вважають, що все, що вони робили в минулому, вже забулося. І знову настав їх час.

Утім, вся ця «картіна маслом» могла би бути неповною, або навіть сприйматися «притягнутою за вуха», без ключової особи по суті маловідомого для молодого покоління рейдерського захоплення СДПУ(о)шниками найбільшого вишу Закарпаття – Федора Ващука. Було б дивно, якби глибоко вражені непомірні амбіції цього «челядника» не скерували його в «підпільну» координацію спільних зусиль його колишніх партійних соратників. Але після того, як Ф.Ващук, ганебно викинутий з крісла ректора УжНУ студентськими бунтами 2014 року, зрештою не втримався і оприлюднив свою приватну, але чітко синхронізовану  з соратниками «позицію», все стало на свої місця.

У цьому контексті варто пам’ятати, що на шляху свого «завоювання» головного владного вишу Закарпаття саме «кризовий менеджер» (по аналогії до його політичного «батька» В.Медведчука, відомого «розрулюванням» криз, які сам він попередньо і «зарулював») Ф.Ващук був автором власного «бізнес-проєкту» з об’єднання двох закарпатських вишів – УжНУ та ЗакДУ. А тому тепер наступає на горло власній пісні.

14 лютого 2018 року Верховний Суд остаточно відмовив Ващуку в скасуванні наказу про звільнення з посади ректора УжНУ, визнанні контракту діючим та поновленні на роботі. Але ж вражене самолюбство – ятрить, а амбіції – штовхають на нові "подвиги".

На цьому батальному СДПУ(о)шному тлі боротьби за владу в УжНУ дещо особняком, або й навіть контрастно, на перший погляд, сприймається родинний тандем Сливок – батька і сина. Свого часу Олександр Сливка-старший через специфіку своєї «діяльності» спершу позбувся проректорського крісла, але, зрештою, знову був повернутий в нього В.Смоланкою. Натомість, Олександр Сливка-молодший, вочевидь не без сприяння батька, формально числився на юридичному факультеті. І «пожвавився», разом зі Сливкою-старшим, виключно тоді, коли прицілився на крісло декана юрфаку, яке під нього мав би звільнити «майбутній ректор Лазур».

Об’єднання УжНУ та МДУ руйнує всі ці меркантильні плани. І вже само по собі це є важливим і безумовним позитивом цього проєкту, який, як інформує на численних зустрічах з колективом керівництво університету, має цілий ряд інших плюсів. І, що важливо, не несе, в перспективі, жодної загрози існуванню власне Ужгородського національного університету, його викладачам і студентам.

Теги: УжНУ, університет, СДПУ(о), Медведчук, Лазур, Фенич, Офіцинський, Ващук, Сливка

2 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати