Базові реформи по-справжньому не потрібні ні політикам, ні виборцям?

Тобто до нових світових ви­кликів держава виявилася не готовою не лише тому, що вони самі по собі потребують креативних рішень, а й через те, що в нас досі не проведено базових реформ, котрі становлять основу суспільства саморозвитку, яке здатне до очищення й трансформації. Однією з фундаментальних причин, яка робить країну неготовою до будь-яких потрясінь, є соціальний розрив, що створює в суспільстві цілком ізольовані прошарки населення, які зовсім не чують і не розуміють одне одного. А саме – розрив у доходах між окремими групами сягає 50 і більше разів, тоді як європейський становить максимум 9 разів. Здебільшого такий стан речей характеризує держави третього світу, які насамперед і стають жертвами глобальних економічних криз. Так було 1998 р., коли фінансовий смерч про­йшовся країнами Сходу і Росії, так є і тепер, коли найбільш уразливими до соціальних потрясінь виявилися Аргентина, Колумбія, інші країни Південної Америки та Східної Європи. І Україна, на жаль, тут серед перших.

То про що ж ідеться, коли говорять про базові реформи, які роблять сус­пільство динамічним? Власне, про них згадують напередодні всіх виборів, але потім успішно забувають, бо якраз ті сили, які становлять основу олігархічного ладу й не зацікавлені в їх упровадженні. Однак не менш відповідальні тут і виборці, бо якраз вони делегують повноваження цим силам, купуючись на популістські обіцянки разових виплат, пільг, звільнення від служби в армії і цілком абстрагуючись від базових понять, які для них є надто складними. Як наслідок, маємо зачароване коло, вирватися з якого буде можливо лише тоді, коли громадяни зрозуміють, що фундаментальні принципи набагато важливіші за тисячу гривень, передвиборчі підвищення пенсій і зарплат чи й поготів – за гречку й пральний порошок, які вже стали символами виборчих перегонів. Бо якраз перше створює умови, щоб суспільство багатшало й мало справедливу систему розподілу, а друге – тіньову економіку, де особисті зв’язки й хабарі важать значно більше, ніж ринкова конкуренція й податки.

Наведемо лише кілька прикладів таких базових реформ, на які насамперед повинні орієнтуватися виборці, ви­значаючись у тих чи інших симпатіях.

Територіально-адміністративна ре­­­форма. Нинішня система повністю ві­дображає імперський устрій держави, коли столиця концентрує й розпо­діляє абсолютну більшість національного багатства, перетворюючи регіони на цілком залежні території. Поряд із цим 80 % територіальних громад не є економічно самодостатніми, шикуючись, таким чином, у нескінченну чергу прохачів і вибудовуючи систему відкатів та інших преференцій. Причому цікаво, що змінити ситуацію не зацікавлені ні київські можновладці, яких велика біль­шість у Верховні Раді, ні місцева бюрократія, якій зруч­ніше кивати на Київ, ніж брати на себе від­повідальність удома. Саме тому свого часу зазнала краху реформа Р. Безсмертного, яку потопили в словесному потоці. Простіше кажучи, міському чи сільському голові зручніше за хабар віддати комусь землю, а потім розказувати, що на утримання школи чи ФАПу держава грошей не дає. І поготів це вигідно київським можновладцям, які таким чином контролюють всю країну.

Податкова реформа. Уже притчею во язицех став криміналізований ПДВ, від якого, втім, жоден уряд не наважується від­мовитися. Але ключовою перепоною реформи залишається сама ідеологія податкової політики, коли головний тягар навантаження звалюється на тих, хто працює, а не на власників майна. Звідси невесела доля податку на нерухомість, який у цивілізованих країнах на 80 % забезпечує діяль­ність місцевих громад, тоді як у нас головним є податок на зарплату. До речі, тут бачимо, як названі реформи тісно переплетені між собою, як і все в суспільстві. Крім того, у всьому світі податкові декларації заповнюються за видатками, а не прибутками. Звідси парадокс, коли чиновник або суддя привозить декларацію на 100 тисяч грн на рік в автомобілі, що коштує 100 тисяч доларів. І навіть ці, настільки очевидні, речі виборець вважає другорядними.

Судова реформа. Пригода із суддею Зваричем стала карикатурною ілюстрацією тієї системи, про яку здогадувалися всі. Понад 60 % співвітчизників не довіряє нашому суду, однак вирішити проблему не так просто. Бо забезпечивши незалежність суду через недоторканність й пожиттєве призначення суддів, держава потрапила в іншу пастку – сваволю самого суддів­ського корпусу й непідконтрольність його суспільству. Тому, очевидно, варто повернутися до виборності суду, яка існувала навіть у Радянському Союзі. Звичайно, й тут є небезпека, що почнуть працювати брудні виборчі технології й таке ін. Але принаймні вже під час роботи суддя буде на видноті у громади. Сприятиме цьому також інститут присяжних. Але ж знову – можновладці поділили між собою суди на «свої» й «чужі» і реально демократизувати їх не хочуть, а виборці не вимагають.

Антимонопольне законодавство. Свого часу антитрестові закони у США були основою виходу з кризи 30-х років і нового курсу Ф. Рузвельта. У нас Антимонопольний комітет настільки тісно прив’язаний до уряду, що говорити про якусь його самостійну роль не випадає. А в умовах, коли головні монополісти «Нафтогаз Україна», «Укрзалізниця», житлово-комунальне господарство, «Укртелеком» також підзвітні уряду, то вся діяльність ко­мітету зводиться до фікції. Або ще в гіршому випадку – до кийка, коли треба розправитися з конкурентами. Тому будь-який вільний ринок без чіткого антимонопольного запобіжника вже за кілька років перетворюється на монстра з найгіршою формою диктатури. Однак у нас це питання поки навіть не на другорядних, а цілком епізодичних ролях.

Питань на такий самий кшталт набереться ще з десяток. І саме ставлення до них визначає ідеологію політичної сили. Бо насправді ідеологія – це не синьо-жовтий чи червоний прапор, або вишиванка проти будьонівки. Це система цінностей, пріоритетів і врешті решт способу життя. Тому заклики від­мо­витися від ідеології фактично є за­кликами відмовитися від системи, що саме по собі є абсурдом. Звідси звинувачення найбільших партій в безідейності є пострілом в молоко. По суті, вони представляють інтереси великого капіталу – і це їх право. Однак біда в тому, що в нас немає сильних партій, які б представляли інтереси середнього класу, трудящих у широкому, а не КПРСів­ському розумінні цього слова. Тобто немає самоусвідомлення власних інтересів у великих груп людей, які, мов спраглі пустельники, готові повірити будь-якому мареву. Напевно, тому Мойсею знадобилося 40 років, щоб люди перестали вірити в ілюзії. У сучасному інформатизованому суспільстві процесу варто б прискоритися.

Теги: гривня, криза, реформи

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати