Нація нізвідки: непримарна небезпека

Белей Любомир. “Русинський” сепаратизм: націєтворення in vitro. — К.: Темпора, 2017. — 392 с. іл.

У травні цього року Ужгород прощався з видатним українським мовознавцем, доктором філологічних наук, професором, директором та засновником Науково-дослідного інституту україністики імені Михайла Мольнара, автором наукових праць, присвячених питанням мови, укладачем старослов’янсько-українського словника — Любомиром Омеляновичем Белеєм.

На жаль, його ґрунтовна праця “Русинський” сепаратизм: націєтворення in vitro”, що була представлена видавництвом “Темпора” на львівському Форумі 2017 року, так і не була гідно запрезентована в усіх містах України, хоча, безсумнівно, на це заслуговує. З огляду на те, як активізувалися останнім часом відцентрові сили в Україні і зокрема на Закарпатті, книжка як ніколи на часі.

Видання — науково-популярне, до певної міри навіть публіцистичне, доступне для сприйняття кожного, хто прагне зрозуміти справжній стан речей та заглибитись у першоджерела “неорусинства”. Можемо вважати книжку Любомира Белея гідною науково-обґрунтованою відповіддю так званому “професорові з Канади”, а насправді — ідеологові “русинського” сепаратизму Полу-Роберту Маґочі і всім, хто за настановою цього “професора” через теорію про “окрему націю” мріє втілити в життя автономію Закарпаття, роздмухати вогонь розбрату на наших західних теренах.

Любомир Белей — науковець, який роками досліджував історію української літературної мови, українську та слов’янську ономастику (розділ мовознавства про сукупність власних імен), старослов’янську мову, культуру української діаспори в країнах Центральної Європи та Балканського півострова. Як бачимо, коло дослідницьких зацікавлень автора не тільки дозволяє, а й зобов’язує з глибоким знанням справи говорити про згадану в назві книжки проблему.

Видання має три основні розділи: 1) Історичні передумови; 2) сучасне неорусинство: сепаратизм, міноритарна політика та бізнес; 3) технології неорусинського націєтворення in vitro. Четвертий розділ — не менш важливий для розкриття теми — Додатки: мапи, документи.

Що стояло біля витоків цього суспільного явища — “політичного русинства”? Хоч як дивно, — імперські амбіції двох тоталітарних систем — угорської та російської.
Прагнучи до панування, і Угорщина, і Росія намагалися всіляко зашкодити об’єднанню української нації, а тому ідея етнічної окремішності населення, що споконвіків мешкало на берегах Ужа-Тиси-Латориці, на західних схилах Карпатських гір, стала на диво живучою, бо систематично підживлюється колишніми окупантами. Саме угорські офіційні кола, руками місцевих науковців-запроданців просували переконання, що на Закарпатті немає жодних українців, що мешкають тут так звані “карпатороси”, інтелігенція яких цілком змадяризована. “Перебуваючи в полоні шовіністичних великодержавних міфів — російських та угорських — закарпатська інтелігенція, переважно москвофільська за переконаннями, не розуміла ідей українського національного відродження, а тому панічно боялася приходу здемонізованого українства, в якому вбачала польсько-австрійські інтриги або соціалістичні посягання, а головне — загрозу для свого розміреного, у свій спосіб ситого, старосвітського трибу життя” (йдеться про ХІХ—першу половину ХХ ст.) [с. 27—28].

Щоб проілюструвати непростий процес формування свідомості українського населення на західних теренах, Любомир Белей аналізує діяльність, публікації та ідейні позиції умовної “Русинської трійці” — Євменія Сабова, Гіадора Стрипського та Августина Волошина, які під впливом угорського великодержавного шовінізму починали переконаними “карпато-росами”, чи “карпато-русинами”, а врешті сформували відверто москвофільську, мадярофільську і проукраїнську течії.

Загалом тогочасні історики й філологи, виконуючи замовлення офіційного Будапешта, важко здобували аргументи на користь “особливої угорської руснацької мови”, оскільки мимоволі знаходили підтвердження тісної спорідненості закарпатського діалекту української мови з діалектами тої ж Галичини.
Аналізуючи історичні джерела, автор доходить висновку, що “за походженням неорусинство є реакцією імперських (російських, угорських) сил на українське національне відродження; чітко простежується безпосередня залежність між активністю неорусинського руху та успіхами національного самоствердження українців. Сплески активності неорусинства збігаються в часі з періодами активізації процесів українського національного відродження та державотворення” [с. 74—75].
Що ж таке неорусинство сьогодні? Прослідковуючи події від 1989 року в Україні загалом та на Закарпатті зокрема, можна чітко зрозуміти, для чого відроджений і кому вигідний цей проект, хто був і залишається основними гравцями брудної гри, яку роль відіграє в цій історії місцевий феодал В. Балога, який за прикладом донбаських олігархів намагається шантажувати Київ “русинською автономією”. Прикметно, що на кожному етапі еволюціонування “політичного русинства” його фінансово й медійно підтримували реваншистські сили Росії, Угорщини, Чехії (фонд “Русский мир”, Інститут країн СНД К. Затуліна, чеська партія “Світанок прямої демократії” та її голова і засновник Т. Окамура, угорська партія “Йоббік” та ін.), завдяки чому т. зв. “русинська проблема” не зникає з українського та європейського медіа-простору.

Не другорядну роль у лобіюванні “русинського” питання відіграє вже згадуваний нами “канадський історик” П.-Р. Маґочі. Як вправний маніпулятор, цей науковець “коштом меценатів” (питання, звідки ростуть меценатські ноги, мало б зацікавити Службу безпеки України!) видає і розповсюджує навіть в Україні пустопорожню “Ілюстровану історію України” (в-во “Критика”), і все заради того, аби за чотирма сотнями сторінок приховати два розділи з історії Закарпаття 1938—1939 рр., де чітко акцентується, що населення цього краю ніколи не було українським, розмовляло і навчалося русинською, чи навіть російською мовою.

Дистанціювавшись від екстремістських декларацій І Світового конгресу підкарпатських русинів, лідери якого вимушені були відійти на маргінес, П.-Р. Маґочі і його прихильники вміло позиціонуються “як прибічники поміркованих, демократичних поглядів та закликають до розбудови т. зв. русинської культури, яка на практиці ґрунтується на відвертих фальсифікаціях та маніпуляціях фактами, безпідставному запереченні української природи питомих явищ культури закарпатців, за чим чітко прозирає політичний інтерес — дезінтеграція українського етнічного простору, а може, й української держави” [с. 100]. У творенні “народу нізвідки” не зупиняє Маґочі ні той факт, “що в другій половині ХІХ ст. етнонім русин був досить популярний і в Галичині”, ні думка видатного діяча словацького відродження Людовіта Штура, який вважав мадярську назву “руснак” для мешканців Закарпаття образливою і відверто виступав проти її використання в угорській пресі. Особливо обурливими є маніпуляції лідерів неорусинства в демографічних питаннях, які з нечуваним нахабством записують до лав “русинів” “цілу низку корінних закарпатців, зокрема й пряшівців, — Олексу Мишанича, Василя Німчука, Юрія Балегу, Юрія Бачі, Івана Ваната, Йосипа та Надію Вархолів, Кирила Галаса, Василя Добоша, Омеляна Довганича, Василя Лавера, Михайла Мольнара, Мирослава Сополигу, Михайла Тиводара, Павла Чучку, Миколу Штеця та багатьох інших, які не лише записані українцями, а й присвятили своє життя вивченню української культури” [с. 209]. У досягненні своєї мети псевдонауковці не ґребують жодними методами. Для П.-Р. Маґочі і його соратника В. Падяка (скандал навколо видавництва якого нещодавно розгорівся в Ужгороді) “не важливо, як ідентифікував свою національну належність конкретний закарпатський письменник, чи позначалася національна самосвідомість останнього на творчості, ігноруючи факти, вони відпрацьовують жорстку методологічну засаду неорусинської доктрини: серед закарпатців міжвоєнної доби українців не було” [c. 219].

Особливе місце в книжці Л. Белея відведене питанню створення так званої “русинської” мови. Заперечуючи існування й функціонування на українських теренах різноманітних діалектів і говірок, П.-Р. Маґочі та його прибічники (ймовірно, з геополітичних міркувань — щоб нічого українського не залишилось на західних тренах Карпат), скерували свої зусилля на доведенні факту існування самобутньої мови — “русинської”. Оскільки таке завдання не має нічого спільного з лінгвістикою та не лежить у науковій площині, для його розв’язання ідеологи неорусинства послідовно використовують технологічні прийоми, що лише імітують наукові методи. Із цією метою вони намагаються маніпулятивно довести відрубність граматики, фонетики та лексики найзахідніших українських говорів або ж місцевої літературно-мовної традиції тощо” [c. 222]. Різноманітні русинські активісти протягом ХІХ—ХХ ст. намагалися не лише видавати твори неіснуючою мовою, а й створили безліч різноманітних граматик, які по суті своїй заперечують одна одну. Чітко і лаконічно прослідковує професор Л. Белей мовотворчі потуги “лінгвістів” від русинства: від вживання російських літер для передачі звуків і прагнення максимально наблизити “русинський” правопис до норм словацької літературної мови, до пропозицій перейти на латинську абетку. Підсумовуючи правописну діяльність неорусинів, автор влучно цитує закарпатського гумориста Марка Бараболю, “який ще в ХХ ст. висміяв тутешняцькі мовні преференції:

Дайте нам язик у школы
Всякый — хоч и хінський,
Хоч мадярський,
хоч кацапський,
Лем не украинський [с .239]

Особливе здивування та обурення викликає те, що знаряддям сепаратизму на Закарпатті виступає церква. І не стільки православна церква Московського патріархату, яка панує ледь не в кожному селі, скільки Мукачівська греко-католицька єпархія, яка попри цілковиту канонічно-обрядову єдність функціонує самостійно від Української греко-католицької церкви.

Ще 1888 року план папи Лева ХІІІ приєднати Мукачівську та Пряшівську єпархії до Галицької митрополії викликав хвилю обурення офіційного Будапешта. Саме так! Примас Угорщини, кардинал Я. Сімор назвав його “великою образою національних почувань мадярів” [с. 27]. Знову ж таки бачимо, в чиїх інтересах діють “русинські” сепаратисти, бо саме Мукачівська єпархія викликає в них особливе зацікавлення. Оскільки офіційний Ватикан, який 1993 року тимчасово надав Мукачівській греко-католицькій єпархії статус sui iuris, ніде не називає цю єпархію русинською, “щоб виправити цей “дрібний недогляд”, неорусини вдаються до свідомого улюбленого прийому маніпуляцій та заявляють, що Мукачівська грекокатолицька єпархія має офіційний статус єпархії Русинської католицької церкви” [с. 281].

Узявши на озброєння мовне питання, від 90-х років минулого століття керівництво єпархії не втомлюється повторювати, “що старослов’янська мова є рідною для місцевих закарпатців, тоді як використання в богослужіннях української мови, на їхню думку, неспроможне забезпечити належної їх урочистості та суперечить місцевим традиціям. Дійшло до абсурду, але в кафедральному храмі Ужгорода понад 25 років діє громада, яку напівофіційно називають українською лише тому, що вірні цієї громади домоглися, аби в неділі та святкові дні відправлялася одна літургія українською мовою. Неприязне ставлення до української мови в Мукачівській грекокатолицькій єпархії є таке велике, що, як зізнаються окремі священики, їх скеровували на певні парафії лише у разі відмови від ведення богослужінь українською мовою” [с. 290].

Знаючи, який вплив має церква на Закарпатті, деякі діячі Мукачівької греко-католицької єпархії, підтримувані високопоставленими ватиканськими ієрархами словацького або угорського походження, у своїх “релігійних” виданнях намагаються посіяти неприязнь закарпатців до своїх братів по вірі з України, а особливо — до галичан, проповідують відмінність, окремішність закарпатського етносу від загальноукраїнського. Лише з подіями 2013—2014 років, — зазначає Л. Белей, — відбулося помітне послаблення неорусинського вектора в діяльності єпархії, і є надія, що її сучасне керівництво врешті зробить правильний вибір.

Як висновок, подамо три цитати з книжки Любомира Белея, оскільки зрозуміліше підкреслити описувану нами проблему просто неможливо: “Неорусинство — це не маргінальна закарпатська проблема, а місцевий різновид вкрай небезпечної антиукраїнської політики, спрямованої на дезінтеграцію українського етнокультурного простору та цілісності української держави. Основна мета неорусинської доктрини — заперечити українськість історичного Закарпаття і тим самим суттєво — на 200—300 кілометрів — обрізати найзахідніші українські етнічні терени” [с. 305].

“Антиукраїнська спрямованість неорусинства відповідала і відповідає геополітичним інтересам Росії, Угорщини, Словаччини, Польщі та Румунії, які не були і не є зацікавлені у сильній позиції України в Центральній Європі та прагнуть асимілювати місцеве українське населення” [с. 306].

“Сучасне неорусинство у різних державах має свої особливості. В Україні — це СЕПАРАТИЗМ та відокремлення найзахідніших областей, у Словаччині, Угорщині, Польщі, Сербії, Хорватії та Румунії — це міноритарна політика, спрямована на розщеплення місцевої української спільноти та обрубування її зв’язків з Україною…” [с. 307].

Від себе ж додамо, що війна на Донбасі почалася ще 2004 року із “Сєвєродонецького з’їзду депутатів усіх рівнів”, який висунув сепаратистські заяви на автономію сходу України, навіть проголосував за створення такого собі ПіСУАРу (Південно-Східної Української Автономної Республіки).

Ми про це забули?! Зараз маємо війну, тисячі смертей і кров!

Якщо думаємо, що теорія П.-Р. Маґочі про існування “русинської нації” — це блеф, то глибоко помиляємось! З цієї псевдоісторичної теорії витікає мрія деяких місцевих феодалів про автономію Закарпаття, підтримувана Московією і її неприхованою прихильницею — Угорщиною!

Все це набагато серйозніше, ніж здається на перший погляд! І загравання деяких посадовців з “русинськими” лідерами й організаціями може вилитися в нову геополітичну проблему.

Отож книжка “Русинський” сепаратизм: націєтворення in vitro” Любомира Белея надзвичайно актуальна і необхідна для прочитання і масовому читачеві, політикам, громадським діячам, і фахівцям Служби безпеки.

Закарпатське питання має бути важливим для кожного українця.

Теги: русинство, сепаратизм, Любомир Белей

11 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати