Берлінська стіна, руснаки, українці

– У книжці «Кінець ХХ ст.» Ви писали, що у кінці 80-х років минулого століття Берлінську стіну перенесли на схід і вона пролягла по Карпатах. Де ця стіна тепер – і далі по Карпатах чи, може, на Донбасі?

– Коли розпадався СРСР та поставали незалежні держави, то Єльцин і Росія одними з перших визнали Україну. Тоді Берлінська стіна пролягла по Карпатах. Україна заплатила за це згодою віддати ядерну зброю. Наслідки цього жахливі, що відчувається дотепер. Хто це вчинив, той серйозно нашкодив процвітанню України та має неспасенний гріх перед історією, той вчинив зраду. Після цих подій більшовицьку русифікацію у формі інтернаціоналізму з приходом Путіна замінив відвертий російський націоналізм та азіатська деспотія однієї особи та однієї націоналістичної партії, які намагаються прикритися нібито демократичними інституціями, що покликані надати деспотові алібі. Так в Україну прийшов російський державний терроризм, а вся Україна аж по Крим та Донбас перетворилася на Берлінську стіну – буферну зону.

– Розпад СРСР приніс появу на геополітичній карті Європи нової держави - самостійної України. Яка роль сучасної України  в Європі та на теренах колишнього СРСР?

– Я вже казав, що сучасна Україна – це не стіна, а буферна зона між Сходом і Заходом. Путін шантажує Європу, апелюючи до імперіалістичних традицій російського царизму, а Захід потребує природні ресурси, якими володіє Росія. Після двох голодоморів та жертв у другій світовій війні Україна зазнала суттєвих втрат природних та інтелектуальних ресурсів, проте якщо вона виживе та не звільниться від російського державного тероризму, то, незважаючи на те, що українці – третій за численністю слов’янський народ, вона назавжди зникне з історичної арени. На відміну від російського психологічного максималізму, український психологічний мінімалізм (хоча Україна завдяки нордичному компоненту – це Захід, а Росія з азіатським компонентом – Схід) сам не без суттєвої економічної та військової допомоги Заходу навряд чи зможе вибороти собі місце в Європі, куди він об’єктивно належить. Зараз звичайний українець бідує, політична верхівка купила собі безтурботне життя, Шевченків міф залишиться міфом, а історична сутність незалежності України зникне. Нині на території України атомна зброя, НАТО і Росія шукають оптимальних рішень, коли Донбас накриє хмара, у них під носом. Тут справі може зарадити лише розум, бо сила, як відомо, ніколи на розум не зважає.

– Уже минуло понад двадцять п’ять років після закінчення холодної війни. Яке становище руснаків на Закарпатті та на Балканах?

– На перший погляд на  Закарпатті ситуація сприятлива, на Балканах, судячи з декларативних лозунгів політиків також сприятлива. Після відходу Алексадра Ранковіча дотепер ситуація покращувалась, на Закарпатті нас ставили у приклад, але за минулі два роки після приходу сучасної націоналістичної влади у реальності все частіше маємо справу з фактами, які свідчать, що повертаємось до часів Ранковіча. Змінюється ставлення сучасної влади до Воєводини та національних меншин, готують конституційні зміни, спрямовані на подальшу сербізацію Воєводини. При цьому забувають, що в 1918 році ухвалу про приєднання сучасної Воєводини до Королівства СХС прийняли лише слов’янські народи, в т.ч. й руснаки, адже до того ще були угорські жупи, навіть за результатами Берлінського конгресу 1878 року жупи Срем, Банат, Бачка, Бараня не увійшли до складу Сербії. Словом, все стане зрозуміло після ухвалення змін до конституції. Дивує дише те, що європейське співтовариство обмежується лише критикою сербської влади, хоча місцеві медіа про це мовчать. Залишається сподіватися, що остаточне рішення щодо автономії та національних меншин буде переглянуто у дусі забезпечення елементарних прав людини та національних меншин.

– Руснакам Україна мати, мачуха чи «погана сусідка»?

– Якщо заглибитися в історію, а також спертися на дані усіх наук – від фольклору до лінгвістики, то можна стверджувати, що Україна руснакам – мати, бо матір не вибирають. Чим більше знаєш, тим однозначнішою є відповідь на це запитання. Для неука світ починається лише від його народження, він не хоче бачити далі свого носа або дзвінниці в рідному селі, чи ж борозди, яку в цей момент оре. На жаль, і сама Україна через згаданий вище психологічний мінімалізм вісім століть чекала на власну державу. У всі часи вчені в Україні та у світі знали, що Україна руснакам мати. Тепер в Україні війна і вона не завжди може собі допомогти… Іноді Україна стає нам мачухою, але в цьому ми самі винуваті, бо плювали у тарілку, з якої вона нас годувала. Це робили несвідомі або плачені владою особи. Однак є чудові приклади турботи та допомоги України, зокрема в останні три десятиліття ХХ ст., а також  протягом 1992-2002 рр., коли активно діяв Союз руснаків і українців Югославії.

– У той час, коли відбувалося становлення України як держави, руснаки і українці потерпали від воєн 90-х років. Тоді Ви очолювали Союз руснаків і українців. Ви особисто намагалися перешкодити виселенням, за що зазнали переслідувань. Розкажіть про це детальніше.

– Хто хоче детальніше довідатися про ті події, то нехай прочитає мій автобіографічний роман «Ріка Мономах, мірило посмертного часу» (2017) або візьме «Време» за 25 травня 1992 року та прочитає інтерв’ю Димитрія Боарова зі мною під назвою «Жорстокість та лицемірство»; тут же опублікований лист Борисава Йовіча до посла СРСР про виселення руснаків та українців з Вуковару, Міклошевців, Петровців.  Коли у Скупщині Сербії разом з о.Романом Мизем та Симеоном Сакачем ми мали розмову з міністром юстиції З.Четковічем, то генерал Нєговановіч звируватися мене у зраді. Я мав зустріч з президентом Л.Кравчуком, в результаті якої український президент написав листа С.Мілошевічу. Я зустрічався з представниками  місії ОБСЄ, причому ця зустріч відбулась у мене вдома, бо офіційні югославські власті заборонили діяльність місії. За це мене було призвано на фронт, але мені вдалось емігрувати до Канади. У Торонто я одержав статус політичного втікача ООН та міг вибирати будь-яку країну до постійного проживання, однак я повернувся додому і згодом усі звинувачення з мене було знято.

Тоді ж причиною моїх переслідувань було те, що я намагався поширювати правду: учасники паравійськових  формувань як «погані хлопці» вбивали, виселяли, грабували, а «добрі хлопці» їх фотографували, щоб можна було боронити владу, але платню одні й інші одержували в одній касі. Я ініціював будівництво поселення на півдні України для 10 тисяч руснаків та українців, якщо й у Воєводині власті застосують боснійський сценарій, за що мене звинуватили у торгівлі людьми. Я опублікував десятки інтерв’ю у провідних ЗМІ – «Данас», «Време», «Вjeсник», «Наша борба», «Дневник», «Небсабатшаг», «Филадельфия инкваєр» та ін. Згодом власті визнали мою правоту, однак дотепер не забули моїх вчинків.

А мої переслідування мали закінчитися тим, що був спланований замах – мене мали вбити, а тіло спалити на цегельному заводі у Вербасі, однак мене врятував один чолов’яга, учасник парамілітарних груп, з яким у дитинстві ми грали разом у футбол. Так само, видно, Бог мене оберiг від загибелі у війську: мене, професора університету, хотіли призвати до війська у танкову частину. Так от танк, в якому перебували новобранці з Вербаса і в якому я мав бути, не зміг форсувати Саву і весь екіпаж загинув.

Хоча я залишився живим, та з тих часів я в немилості кожної влади у Сербії – від Тітової до Вучічової…

– Який внесок руснаків у світове українство?

– Я написав на цю тему статтю у збірнику, присвяченому 250-річниці переселення руснаків на Бачку, «Роль русинів у європейській цивілізації», а також виступав з цього приводу на Урочистому засіданні з нагоди першої річниці незалежної України з доповіддю «Південний погляд на Україну між Сходом і Заходом». Про роль руснаків у світовому українстві я мав розмови з першим міністром оборони України генералом Морозовим, керівником СБУ Деркачем та був одним із 55 запрошених у Почесну президію як засновник незалежної України. Тексти опубліковані.

Якщо узагальнити, то заслуга руснаків у тому, що вони – найстарша українська діаспора, перший корінь, що дав паросток на чужих землях. Українська держава – це крона, в якій знайшли своє місце наша мова та наша сутність. Хто уважно прислухається до шуму крони, то почує шепіт праславії, живої і мертвої. У цьому вбачаю сенс існування не чисельної руснацької громади у світовому українстві.

– Чи загрожують українській державі руснаки та світовий русинський рух?

– Проблемою руснаків та українців є їх взаємне невизнання. Свою ідентичність ми вибудовуємо на тому, що ми знаємо, чим ми не є, а не на тому, чим ми є. Така ідентичність дуже крихка. Тому політичне карпато-рутенство служить дискредитації, руйнації української нації і української держави та догоджає державам і націям, до яких малі анклави тяжіють в Росії, Словаччині, Польщі, Угорщині, Сербії.

Виходом із цього становища може бути зміни Конституції України, відмова від унітарного устрою на користь регіонального, у вибудові соборності знизу доверху, а не навпаки. Відмінності, регіоналізм у творчому, економічному та культурному аспектах продуктивніші, ніж унітарність. Разом з тим, українська держава дуже молода, незважаючи на чисельність її громадян, вона має упередження на всякий вияв регіоналізму. Регіоналізації держави не бояться лише економічно та культурно потужні нації, а до їх числа Україна не належить.

– Чи достатньою є підтримка руснаків з боку Києва?

– Для Києва воєводинські руснаки тривалий час були «невідомою землею». Лише від Гнатюка, Франка, Грушевського до Мишанича, Мушинки, Драча, Павличка, Олійника, Белея ця підтримка стала продуманішою та ефективнішою. На мою думку, українське посольство нас підтримує тільки формально, але в цьому вина сербських властей та нас самих, руснаків, передусім свідомих чи куплених українофобів. Від часів Михайла Горняка до нинішніх Миломира Шайтоша українство переслідували, а все українофільське в науці та культурі руснаків цілеспрямовано зневажали. А саме так звані українофіли мають цінний доробок, а не лише рутенствующий патріотизм.

І нині є популярною теза, що руснаки не мають материнської землі. Лише Україна визнала нас як свою діаспору, жодна інша держава не вважає нас «своїми» та не бажає визнати нас «недержавним народом». Тепер у зв’язку зі запланованими змінами до конституції Сербії, нас запитають, де наша метрополія? І що ми відповімо: нас є два мільйони… на цвинтарях у низив’ї Тиси.

– Ви вважаєте літературу як мірило життєздатності нечисельних народів, зокрема, воєводянських руснаків. Отже, які перспективи руснаків на Балканах?

– Так вважаю не лише я, а й Александр Дуліченко. З-поміж 28 меншин та мікромов лише лужицькі серби та воєводинські руснаки зуміли в літературі засвідчити силу рідної мови, які шанують власну історію та визнавані у себе вдома та в світовій літературі, а не обмежуються лише аматорством та декларованими правами. Про це я пишу в книжці «Велич малих: поетика регіональних і малих літературних традицій» (2008).

Нині молоді руські письменники не знають ні світових, ні власних класиків, вони входять у літературу з маргінальних літературних традицій, без належного знання руської мови, за кодифікацію якої руські класики так наполегливо боролись і домоглись, але молодь це  відкинула. Урбанізація села та закритих груп цьому сприяє. Нині постає питання, чи електронні засоби комунікації задушать руську мову, чи спонукатимуть молодь відмовитися від руської мови як нефункційної та безперспективної.

Отже, життєздатність руснаків на Балканах ніколи не була такою слабкою, як тепер.  Я бачу вихід з цього становища, та мене ніхто про це не питає, бо фаховість не шанують. Перемагає політична доцільність, позбавлена всякої поваги до спільної страви.

                                                                                          Переклад Любомира Белея

Теги: руснаки, Воєводина, Юліян Тамаш

5 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати