Винен частково, засуджений із відстрочкою

Екс-губернатора Закарпаття Івана Різака визнано винним у перешкоджанні здійсненню виборчого права, масових заворушеннях, перевищенні влади і засуджено до п’яти років позбавлення волі умовно зі звільненням від покарання з випробувальним терміном на один рік.

Як засуджений, так і представники обвинувачення після оголошення вироку мали дещо спантеличений вигляд і навіть відмовилися від коментарів. Очевидно, і та, і інша сторона розраховувала на інший результат. І це дає підстави зробити висновок, що вирок Апеляційного суду Івано-Франківської області став своєрідним компромісом.

Колишнього губернатора та лідера закарпатських есдеків визнали винним за одним з усіх інкримінованих обвинувачень — так званим свалявським. 13 листопада 2004 року, за вісім днів до другого туру президентських виборів, близько сотні злочинців під проводом кримінального авторитета Володимира Паульо (він же Чалий), побивши «для розминки» кількох міліціонерів, увірвалися до свалявського готелю «Комфорт» і, виламавши двері й потрощивши меблі, вигнали звідти сорок студентів із сусідніх областей, що приїхали на Закарпаття агітувати за В.Ющенка. І на слідстві, і на суді Чалий із кількома спільниками дали покази, що вказівку вчинити погром у готелі їм по телефону дав особисто І.Різак. Роздруківка телефонних переговорів підтвердила, що губернатор у цей час справді кілька разів телефонував Чалому та його поплічникам. Окрім цього, тодішній начальник Свалявського райвідділу міліції розповів, що спочатку губернатор телефонував йому і, погрожуючи звільненням, вимагав вигнати агітаторів із готелю. А після відмови та бандитського погрому зателефонував іще раз (що також підтвердила роздруківка телефонних переговорів), аби спитати: «Тепер зрозумів, як треба працювати?». Сам І.Різак обвинувачення категорично заперечував, кажучи, що інцидент у Сваляві — банальна розбірка між місцевими й приїжджими, а кримінальні справи проти нього — політична розправа з боку глави секретаріату президента В.Балоги. Проте виправдати його чи відправити справу на дослідування через очевидні докази та суспільний резонанс суддя не наважилася.

Доведені епізоди обвинувачення, висунутого екс-губернаторові, досить серйозні (самі лише масові заворушення передбачають від п’яти до восьми років позбавлення волі), проте суд застосував 75 статтю Кримінального кодексу й призначив умовний термін, звільнивши І.Різака від відбування покарання з іспитовим строком в один рік. Якщо протягом цього часу засуджений не вчинить нового злочину, його судимість буде погашено. Причина поблажливості суду, як ідеться у вироку, — тяжкий стан здоров’я підсудного, те, що його вперше притягнуто до кримінальної відповідальності, а також позитивні характеристики та наявність державних нагород і відзнак.

За іншими трьома епізодами кримінальної справи І.Різака виправдано. Найрезонансніший із них — доведення до самогубства ректора УжНУ Володимира Сливки. Саме за цим обвинуваченням екс-губернатора кілька разів затримували, а кадри його арешту в Ужгородському кардіоцентрі за участю Н.Шуфрича, Т.Прошкуратової та бійців «Сокола» жваво обговорювала вся країна. Головний доказ слідства у справі ректора — висновок посмертної психолого-психіатричної експертизи, згідно з яким стресовий стан В.Сливки був викликаний тривалими переживаннями, пов’язаними з перевірками правоохоронними органами, брудними публікаціями в ЗМІ та інформацією про імовірне звільнення з посади ректора. Як ідеться в експертизі, «…в стресовій ситуації домінували суб’єктивно-значимі для ректора переживання, пов’язані з діями І.Різака». На слідстві версію про доведення до самогубства підтвердили й численні свідки, про позицію котрих слід сказати окремо. Одразу після зміни влади й порушення кримінальної справи в прокуратурі шикувалися добровільні черги з викладачів університету та знайомих В.Сливки, котрі один за одним розповідали, який тиск губернатор чинив на ректора, як його намагалися принизити під час викликів до правоохоронних органів, і як болісно усе це сприймав В.Сливка. Редактор однієї з обласних газет навіть зізнався, що публікував брудні матеріали проти УжНУ на замовлення І.Різака. Проте на суді все різко змінилося: попередні покази підтвердили лише кілька осіб, інші відмовилися від них, кажучи, що могли помилятися в попередніх оцінках, або взагалі не з’явилися на суд. Кілька разів виникала ситуація, коли після постанов про примусовий привід свідків мікроавтобус із викладачами виїздив із Ужгорода на засідання суду, а у Львівській області несподівано повертав додому. Достеменні причини різкої зміни позиції більшості свідків невідомі. Може бути, що справа — в традиційному для закарпатців менталітеті, суть якого можна висловити відомою приказкою «моя хата скраю», і в можливому втручанні однієї зі сторін. Нарешті, свою роль, напевно, відіграла й та обставина, що надто багато гучних політичних справ, які порушувалися після помаранчевої революції, було закрито, а їхні фігуранти з обвинувачуваних перетворилися на впливових політичних і державних діячів. Хай там як, але факт залишається фактом — навіть найближчі друзі В.Сливки, котрих він призначив на серйозні посади в університеті і з котрими до останнього підтримував тісні стосунки, на слідстві чи суді повторювали: «Не знаю, не пригадую, не впевнений…».

Чимало важливих нюансів у справі ректора так і залишилися нез’ясованими. Відомі, наприклад, підозри В.Сливки про те, що його робочий і домашній телефони прослуховувалися. Після зміни влади новий прокурор області санкціонував виїмку всіх документів, що стосувалися справи ректора, у тому числі журналу апеляційного суду, в якому фіксуються санкції на прослуховування осіб, що перебувають в оперативній розробці. В апеляційному суді видати журнал відмовилися, заявивши, що його знищено (хоча за нормативами такі документи мають зберігатися в архіві тривалий час). Під час похорону ректора в його будинок пробралися невідомі й викрали кейс із документами та деякі дрібні речі. У приватній розмові з кореспондентом «ДТ» представники кількох правоохоронних структур стверджували, що крадіжку було інсценізовано, а справжня мета проникнення в будинок — демонтаж апаратури для прослуховування (а можливо, й відеоспостереження). Що саме було зафіксовано з допомогою «жучків» в останні дні й години життя В.Сливки — невідомо.

Рідні та близькі ректора досі не вважають, що він наклав на себе руки. За злою іронією долі, в унісон їм на суді лунали й заяви І.Різака. Хоча одразу після загибелі ректора підконтрольні есдекам ЗМІ та правоохоронні органи робили все, щоб відкинути версію про вбивство, наполягаючи саме на самогубстві. Взагалі, під час розгляду епізоду, пов’язаного із ректором, екс-губернатор поводився не зовсім адекватно, якщо не сказати агресивно — робив брудні натяки (зокрема й через ЗМІ) на причетність до смерті В.Сливки його рідних, а під час допиту судмедексперта його навіть довелося вивести з залу суду через нецензурні випади.

Суд вирішив, що зібраних слідством доказів недостатньо для висновку про винуватість підсудного, і виправдав його. Що насправді сталося в будинку ректора в день його загибелі, які її справжні причини, залишилося невідомим…

Інші інкриміновані екс-губернаторові епізоди виявилися менш серйозними як по суті, так і за доказовою базою. Перший з них стосувався посвідчень позаштатних радників, які І.Різак із порушенням процедури видав кільком особам із, так би мовити, не зовсім чистою біографією (чотирьох з них, у тому числі В.Паульо, було засуджено за свалявським епізодом). На суді екс-радники пояснили, що посвідчення давали їм право безперешкодно оминати пости ДАІ, а під час президентських виборів вільно заходити на засідання дільничних виборчих комісій (ДВК). Однак суд вирішив, що жодних доказів на підтвердження офіційного статусу документів немає, а отже, немає і ніяких правових наслідків, а тому виправдав екс-губернатора.

Нарешті, заздалегідь хисткою була і справа щодо вимагання та отримання хабара, у чому І.Різака постфактум, через кілька місяців після його звільнення, звинуватив один із мукачівських підприємців. Серйозних доказів слідство не мало, а про притягнення звинувачення «за вуха» промовисто свідчив той факт, що в листопаді 2004 року «потерпілого» затримали на ужгородському стадіоні «Авангард» (ще одна гучна справа — про Ужгородський «Беслан», що теж закінчилася нічим), проте, на відміну від В.Паульо, згодом звільнили, після чого він дав покази на І.Різака. Програшність у суді цього обвинувачення була очевидною.

Ще один з інкримінованих І.Різакові епізодів — перевищення влади при користуванні мобільними телефонами на суму понад 190 тисяч гривень — відправлено на дослідування. Однак з огляду на те, що керівник ВАТ «Закарпаттяобленерго» (котрий на слідстві ствер­джував, що оплачувати рахунки за телефон його погрозами примушував І.Різак) на суді змінив покази, у перспективу повторного доведення справи до суду не вірять, напевно, і в прокуратурі.

Таким чином, обвинувальний вирок І.Різак отримав майже виключно «зав­дяки» показам свого колишнього радника Чалого за свалявським епізодом. Позицію Чалого цілком можна зрозуміти. Із достовірних джерел відомо, що, опинившись за ґратами, він неодноразово звертався до своїх покровителів із СДПУ(о) по допомогу, однак так і не дочекався її. Зрозумівши, що з нього роблять цапа-відбувайла, В.Паульо пішов найлегшим шляхом — здав свого колишнього шефа. Співпраця з правоохоронцями себе виправдала: у січні минулого року суд засудив В.Паульо до тих же п’яти років позбавлення волі, що й І.Різака, щоправда, з випробувальним терміном у три роки. Фактично вийшло так, що організатор масових заворушень, котрого до того ж визнали винним і в перевищенні влади, отримав м’якше покарання, ніж виконавець. Пояснити це можна хіба тим, що В.Паульо, на відміну від І.Різака, не мав таких пом’якшуючих обставин, як дер­жавні відзнаки й нагороди.

Зате у справі про мукачівські вибори колишній губернатор навіть не фігурував. За фальсифікацію їхніх результатів до умовних термінів засуджено лише кількох голів ДВК та заступника І.Різака В.Дядченка, котрі всю схему фальсифікації результатів замкнули на собі. Пригадується, тодішня опозиція називала мукачівські вибори найбрутальнішим політичним злочином, за який «його організатори обов’язково понесуть справедливе покарання». Передумови для реалізації цієї обіцянки були, адже до повторних виборів мукачівського мера була прикута величезна увага, на кожній ДВК чергувало по кілька нардепів, а схема фальсифікації була відома вже через кілька днів. Насправді ж ніякої користі від народних обранців (якщо не рахувати декларативних заяв на кшталт «бандитської влади та брутальної фальсифікації») слідство не отримало. В основу обвинувачень у мукачівській справі лягли аж ніяк не покази бодай одного народного депутата, а персонально І.Різакові цього злочину навіть не інкримінували…

Справа колишнього губернатора Закарпаття стала єдиною з усіх гучних політичних справ, порушених проти посадовців такого високого рангу, що дійшла до суду й завершилася (хоч і частково) обвинувальним вироком. Після того, як розпалися кримінальні справи Кушнарьова, Щербаня, Колесникова та ін., не може не виникнути запитання: чому подібний «благополучний» сценарій оминув І.Різака? Адже матеріали слідства було передано до суду вже після того, як прем’єром знову став В.Янукович, а отже, можливість допомогти опальному екс-губернаторові в регіоналів була. Для тих, хто слідкував за політичними подіями на Закарпатті періоду правління І.Різака, відповідь на це запитання очевидна. Екс-губернатор області не був для регіоналів своїм, мало того, йому могли висунути чимало претензій. З того, як обласна влада проводила президентську кампанію, складалося враження, що СДПУ(о) працює на третій термін Л.Кучми або на саму себе, але аж ніяк не на В.Януковича. Сама перспектива того, що І.Різак залишиться губернатором у разі перемоги прем’єра, працювала проти провладного кандидата більше, ніж усі агітатори В.Ющен­ка. І В.Янукович це добре розумів. Тому його допомога І.Різакові й обмежилася однією фразою: «Мужайся, справедли­вість восторжествує». І.Різак зі своїми методами роботи виявився нецікавим і непотрібним жодній із впливових політич­них сил, що нині правлять Україною.

Вирок Івано-Франківського суду поки не набрав законної сили, можливість оскаржити його у Верховному суді є як у засудженого, так і в прокуратури. Утім, один висновок зі справи І.Різака вже зробити можна — вона так і не стала уроком для нинішньої обласної влади. Її представники намагаються робити те саме, що й попередники з СДПУ(о) — зберегти в регіоні тотальну владу й повністю контролювати бізнес. Щоправда, робиться це дещо іншими, хитрішими методами, тому й успішніше.

Цього тижня суд завершив розгляд ще однієї кримінальної справи, пов’язаної з періодом правління І.Різака, — стосовно Івана Чубірка (радника І.Різака та родича В.Медведчука з боку дружини). Після помаранчевих подій І.Чубірко втік до Росії і був оголошений у міжнародний розшук, проте в лютому цього року сам повернувся в Україну і з’явився до Генпрокуратури для добровільної дачі показів. І.Чубірко зізнався у підкупі голів ДВК та ТВК під час виборів мукачівського мера, організації викрадення з ратуші виборчих бюлетенів та насильстві щодо державного діяча (під час президентських виборів він викинув нинішнього главу президентського секретаріату В.Балогу з Тячівського тервиборчкому). Мотивацію своїх учинків підслідний пояснив так — діяв із власної ініціативи, а також на прохання знайомого. А ім’я цього знайомого назвати категорично відмовився. Мукачівсь­кий суд засудив І.Чубірка до вже прогнозованих п’яти років позбавлення волі, звільнивши його від відбування покарання з випробувальним терміном у два з половиною роки.

Схоже, що на цьому передвиборну обіцянку президентської кампанії «Бандитам — тюрми!» можна вважати виконаною. Настав час пропонувати виборцям інші гасла…

Теги:

7 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати