Про неймовірне переплетіння доль на життєвих перехрестях Юрій Петрович нині замислюється часто. Зі слів матері знав, що його батько помер. Тільки старший брат Геннадій (нині вже покійний) його ледь-ледь пам’ятав. Виховувала Юрія бабуся, мама працювала в школі, з нею бачився рідко. За яких обставин і коли життєві долі батьків розійшлися, ніхто не знав.
Із Татарстану, де вони познайомилися і створили сім’ю, з плином літ Юрій поїхав на Урал до дядька, син якого загинув на війні. Той усиновив його. То були роки воєнного лихоліття (1944-45 рр.). Тітці ж він так і не замінив рідного загиблого сина. Тож вона притісняла хлопчика і в 10-річному віці він, самовільно залишивши їх домівку, виїхав з Уралу. В Ульяновську його затримали. Так маленький втікач опинився в дитячому притулку. Через деякий час Юрко зізнався, що в нього є бабуся. За ним приїхали і забрали звідти.
Коли підріс, почав працювати помічником кіномеханіка в кінотеатрі, відтак і сам «крутив» кіно в селах Татарстану. Затим вирішив повернутися на Урал до дядька й тітки, від котрих у дитинстві втік. Знову жив у них, працював на заводі помічником токаря. Відслужив у лавах Радянської армії (на самісінькій Півночі). Після повернення через 5 років його знову призвали до війська. Військовослужбовцем у військах особливого призначення служив у Заполяр’ї (загалом має 36 років військової вислуги). Там саме формувалася частина і запит щодо Карташова зробив командир.
Періодично кожного року військовослужбовці заповняли анкету для допуску до секретних матеріалів. Через «решето» тодішньої системи відстежувалися родоводи минулих поколінь кожного. Так-от, дані про матір Юрій Петрович вказував, а про батька писав: «Зі слів матері, помер». І ось одного разу надійшла вказівка: «Вказати де похований і номер могили». Зателефонував матері і спитав її прямо (раніше не хотів турбувати). У відповідь вона заплакала. Серед живих його на той час не було. Словом, Петра Карташова, який свого часу працював у Головному політичному управлінні, спіткала доля тисяч репресованих. Підтвердив це і дядько.
Однак, як згодом виявилося, батько одружився вдруге. І хоч загинув молодим, але від другого шлюбу залишилася донька. Історія з анкетою підштовхнула Юрія Петровича до пошуків, хотілося віднайти рідних по крові людей. Але зачіпок не було. Написав запит до сільської ради за місцем колишньої роботи матері. Звідти надійшла відповідь, в якій зазначалося, що батько трагічно загинув, але в нього є брат, який проживає в Мінську. Зробив запит і туди, а невдовзі його скеровують служити в Німеччину. Словом, дядько знайшовся. Зустрів його в свої 40 років.
У розмові він сказав: «У вас із братом є сестра по батькові». Відтоді потяг до рідної душі заполонив його. Вже проживаючи у Виноградові, Юрій Петрович розпочав пошуки сестри, підключився й брат. Із часом обом надійшла відповідь. Її «сліди» знайшлися в Пермі. Через довідкове бюро дізнався номер телефону. І хоч її прізвище вже було не Карташова, а Носкова (в шлюбі), але пошуки виправдали себе. Він зателефонував їй. Сестра неймовірно зраділа, вона була в захопленні. До слова, дядько Федір із Мінська повідомляв і їй, що в неї є ще два брати. І, до речі, і Юрій Петрович, і його сестра Зоя (яку, ймовірно, Петро Карташов назвав на честь першої дружини) мають одну-єдину фотографію батька (з його особової справи). І ні він, ні вона нічого про нього не знають…
Довгоочікувана зустріч брата і сестри відбулася рівно через 70 років. Зоя пообіцяла приїхати навесні до брата у Виноградів. А йому все не вірилося, що він таки знайшов її. Рідні по крові люди не бачилися стільки років! Юрій Петрович з дружиною Валентиною Антонівною гостювали в неї в Пермі. Між іншим, сини брата і сестри дуже схожі між собою. Тільки, на жаль, його Олександра вже немає серед живих (трагічно загинув). Наразі брат і сестра телефонують одне одному, підтримують родинні стосунки.
Знайшли спільну мову і їхні діти. Зоїна донька їздила в Будапешт до їхньої Тетяни. А ось зв’язок з дядьком обірвався. Наразі Юрій Петрович хотів би налагодити контакти з його рідними. А загалом він вдячний долі і (як це не парадоксально) органам Держбезпеки, які «копнули» глибше його родовід. Адже саме це підштовхнуло його шукати своїх родичів. Вабив поклик рідної крові.
І недарма він не полишав надії знайти сестру. А, зустрівшись, вони запримітили, що в них багато спільних рис (усе-таки, спільні гени). Так, зв’язок між ними відчутний. Наразі, навіть спілкуючись телефоном, він відчуває її настрій, незримо вловлює його. Та в них не тільки спільні риси, манери та смаки, але й схожі жести! Не дивно, що зблизилися легко, практично відразу. А ось племінник – наче його копія (по тілобудові та рисах обличчя). Дякувати Богу і долі, кроки назустріч між братом та сестрою зроблені. І нехай вони не знали одне про одного довгих 70 років… І нехай відстань між ними вимірюється кілометрами, але так приємно знати, що десь, бодай далеко-далеко, є рідна людина. Згадаєш про це, а на душі тоді тепло-тепло…
Ганна Кобаль, Новини Виноградівщини