Чиї інтереси лобіює український омбудсмен?

В ньому вона порушила питання про відновлення в Україні національності "русини", внесення русинів до реєстру національностей України, а також просила зобов’язати центральні та місцеві органи виконавчої влади здійснити заходи, спрямовані на задоволення етнокультурних і соціальних потреб русинів в Україні..
У поданні Уповноваженого з прав людини наголошується на необхідності юридичного відновлення в Україні національності русинів.

Зверненню омбудсмена до прем‘єр-міністра передувало рішення Закарпатської обласної ради від 7 березня 2007 року про визнання на території Закарпатської області (!) національності "русини". Обласна рада ввела націю русинів до переліку національностей Закарпатської області і затвердила прапор русинів, який нічим не відрізняється від російського - триколор: синя, біла і червона смуги.

До речі, голосування відбулось у «найкращих традиціях» українського політикуму. У залі (за свідченнями журналістів) було не більше 60 депутатів облради, а проголосували за визнання національності русинів 71 депутат з 79 присутніх на сесії.

7 червня омбудсмен зустрілась з головою Світової ради русинів, професором Павлом Маґочієм, президентом Світової академії русинської культури Стівеном Чепою, депутатом Закарпатської обласної ради Євгеном Жупаном, головою Русинського національного центру в Ужгороді Валерієм Падяком та головою Сойму (Парламенту) закарпатських русинів Дмитрієм Сидором на їх прохання.

В ході зустрічі, Ніна Карпачова повідомила, що протягом останніх років отримала чимало звернень від мешканців Закарпатської області, які ідентифікують себе як русини, і поділяє їхню стурбованість тим, що Українська держава ігнорує їх право вільно обирати та відновлювати свою національність. Вона вважає це дискримінацією, яку не усунуто з 1945 року.

З огляду на те, що чинне законодавство України не вимагає офіційних дозволів, узгоджень чи "офіційного визнання" окремої групи її громадян національністю чи національною меншиною, бажання частини закарпатців ідентифікувати себе як русини не потребує спеціального рішення ані місцевої, ані центральної влади. І вони, судячи зі статистики, успішно реалізують своє право вільного вибору національності. Якщо на початку 90-х у Закарпатті було зафіксовано всього 40 русинів, в 1993 році - 55, в 1994-му — 96, то за результатами перепису населення 2001 року в Закарпатті налічувалося вже 10,1 тисяча русинів. В 2007 році 130 000 (!) мешканців Закарпаття ідентифікують себе як підкарпатські русини. (Принаймні про це заявляє сама Карпачова).

Наполягаючи у поданні до прем‘єр-міністра на необхідності юридичного відновлення в Україні національності русинів, Карпачова не могла не знати, що такої процедури як юридичне відновлення національності не існує, що в Україні, як і в інших державах світу, русинів, як і представників інших національних меншин, та їх організації визнають за законодавством про національні меншини та через призму рівноправності громадян незалежно від національної приналежності, а НЕ через видання окремого для цієї етнічної групи рішення влади на певному рівні.

Згідно до статті 1 Закону про національні меншини в Україні « Україна гарантує громадянам республіки незалежно від їх національного походження рівні політичні, соціальні, економічні та культурні права і свободи, підтримує розвиток національної самосвідомості й самовиявлення.
Усі громадяни України користуються захистом держави на рівних підставах».

Вимога до уряду представити юридичні преференції для підкарпатський русинів суперечить правовим засадам рівності усіх громадян України.

Що стосується заяви Карпачової про дискримінацію русинів в Україні, то наведені нею ж приклади заперечують цей факт. «Сьогодні в Закарпатській області діють 27 недільних шкіл, де вивчаються русинська мова, література і культура, - говорить Ніна Іванівна. У краї плідно працюють русинські письменники, художники і артисти. Виходять русинською мовою газети. За роки незалежності України видано близько 40 книг русинською мовою, зокрема "Історія Підкарпатської Руси", "Русинська педагогічна енциклопедія", "Русинсько-українсько-російський словник", здійснено переклад Євангелія русинською мовою».

До цих слів Ніни Іванівни слід додати, що в період з 1990 по 2006 рік в Україні було зареєстровано цілий ряд засобів масової інформації, метою яких було визначено відстоювання національно-культурних інтересів русинів Закарпаття. Пройшли реєстрацію і більше десяти об’єднань громадян, хоча назви окремих з них були досить провокаційними – наприклад "Сойм (сейм, парламент) Підкарпатської Русі", "Народна Рада Підкарпатської Русі", "Тимчасовий Уряд Підкарпатської Русі". Факти легалізації об‘єднань підкарпатських русинів свідчать про офіційне визнання їх Україною як національної меншини.

За таких обставин, лобіювання Карпачовою рішення Закарпатської обласної ради і вимога заслуженого юриста України про юридичне відновлення національності русинів в Україні, як і саме рішення Закарпатської обласної ради про визнання національності «русини» на території області (!) є досить дивними і пахнуть чи-то правовим нігілізмом, чи-то, знову ж таки, політичною заангажованістю.

У 2005 році вже робилась спроба законодавчо врегулювати "визнання русинів" через парламент. Відповідний проект був внесений і зареєстрований. Але Верховна Рада відмовила в його схваленні, мотивуючи, зокрема, тим, що "нині в Україні відсутні будь-які документи, якими можна було би підтвердити національну належність громадянина" і тому "питання щодо визначення національності до компетенції держави не належить, а є справою кожної конкретної особи".

Важко собі уявити в державі з єдиною законодавчою юрисдикцією визнання національності на території однієї окремо взятої області. Але ще важче уявити, що це абсурдне з юридичної точки зору рішення, що межує з сепаратистським посяганням на територіальну цілісність України, обстоює омбудсмен.

Конституція України і Закон про національні меншини в Україні забезпечує представників національних меншин достатнім арсеналом засобів захисту своїх прав. Стаття 13 передбачає простий і доступний кожному механізм реалізації прав тих же підкарпатських русинів, чи представників будь-яких інших національних меншин: «Громадяни, які належать до національних меншин, вільні у виборі обсягу і форм здійснення прав, що надаються їм чинним законодавством, і реалізують їх особисто, а також через відповідні державні органи та створювані громадські об'єднання». А стаття 18 забороняє та передбачає покарання за будь-яке пряме чи непряме обмеження прав і свобод громадян за національною ознакою.

Згідно Закону про Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, на омбудсмена покладається обов‘язок здійснювати контроль за дотриманням Конституції і захищати права людей. Якщо має місце порушення прав підкарпатських русинів, то чому пані Карпачова не діє у відповідності до вимог передбачених п.6, 11 статті 13 і статтею 16 Закону про Уповноваженого, не використовує способи захисту прав людей надані їй законом, а обмежується невідомо кому адресованим гаслом: «Русинський етнос має бути відновлений на теренах суверенної України у своїх правах»?
За кожним конкретним порушенням прав підкарпатських русинів стоїть, очевидно, конкретний чиновник. Чому пані Карпачова не відкриває провадження і не притягає до відповідальності порушників, а вимагає якогось абстрактного юридичного відновлення в Україні національності русинів, заявляючи при цьому, що «Подальше невизнання в Україні русинів окремою національністю може спричинити соціальну й політичну напруженість у краї, що загрожуватиме конфліктами на національному ґрунті»?

Якщо представити тут точку зору апологетів ідеї відродження русинської нації, то стане зрозумілим, хто «сушить» відсирілі сірники національної ворожнечі.

Наприклад, один з «ходаків» до пані Карпачової - голова народної ради русинів, депутат обласної ради Закарпатської області і ініціатор ухвали про русинів як окрему національність, стверджує, що підкарпатські русини є нащадками великих моравів і походять від білих хорватів. Він ностальгічно розповідає про 1918 рік, коли підкарпатські русини стали членами „Союзу поневолених народів Європи" і були визнані окремим народом, який має право на самовизначення. А в травні 1919-го - увійшли до складу незалежної Чехословаччини на правах автономної території Русинії на південь від Карпат.

Другий «з «ходаків» до пані Карпачової - американський ідеолог русинства, син українки й угорця, засновник Карпаторуського дослідного центру в США, голова Світової ради русинів, професор Павло Маґочій відомий своїми претензійними науковими працями на тему національної самосвідомості підкарпатських русинів, переконаний у тому, що "За певних сприятливих обставин із тих, хто називається закарпатськими українцями, може витворитися окрема, четверта східнослов’янська нація — русини". Він же є автором програми «захисту русинів у майбутньому», що, на його думку, має реалізуватися, зокрема, через "поглиблення розколу в українських товариствах у сусідніх країнах" і "утворення автономної республіки Підкарпатська Русь". Його праця "Формування національної самосвідомості: Підкарпатська Русь (1848-1948)" вийшла друком українською мовою в Ужгороді у 1994 році. На мапі, складеній цим ідеологом, територія підкарпатських русинів сягає поза межами України теренів Польщі, Угорщини, Словаччини.

Професор Май Панчук свого часу висловлював неабиякі застереження відносно постаті колеги. Він писав: "На певні роздуми наштовхує те, що прізвище Магочій засвітилося у списку агентів чехословацької служби безпеки. Певні підозри викликають і візити його на Закарпаття у комуністичні часи та виступи на партійних активах у супроводі працівників КГБ".

Професору Панчуку вторить голова Українського Фонду культури Борис Олійник : "Років 10 тому я був у Югославії і дізнався, що туди їдуть русини з Угорщини, аби конституюватися у народ. Питаю, хто везе? Магочій! Так він же — співробітник "делікатних" служб Словаччини, Канади і колишнього СРСР! Я поїхав у Белград, повідомив міністра закордонних справ, вони зняли питання, повідомили в Київ — і хоча б тобі відгук був!" …

Не хочеться робити припущення, що збурювання неіснуючої проблеми юридичного відновлення в Україні національної меншини підкарпатських русинів є проектом спеціальних служб однієї з сусідніх держав, спрямованим на розпалювання півзабутої національної ворожнечі з метою посилення власного впливу на нашу державу, але звертає на себе увагу метаморфоза поглядів російських етнологів у питанні підкарпатських русинів.

Так, у радянські часи етнологи з Москви охоче вивчали модель культури Закарпаття, як і інших прикордонних теренів — Полісся, Криму. Утім, поки тримався СРСР, співробітники московського Інституту етнології і антропології РАН стверджували, що закарпатці — це частина українського народу, бо модель культури — матеріальної, духовної, соціонормативної — у них така ж, як у решти українців.

Після розвалу СРСР російська етнологічна наука зробила розворот на 180 градусів, і вже в енциклопедії "Народы России", виданій у 1999 році за редакцією директора московського Інституту етнології і антропології Валерія Тішкова, стверджується, що русини — це етнічна група росіян, що розшифровується як "сыновья Руси".

Українські ж етнологи були і залишаються переконанами у тому, що русини — це давній етнонім усього населення теренів України з часів Київської Русі, який зберігся на Галичині й Буковині до ХIХ століття, а на Закарпатті — до середини ХХ століття".

7 липня 1929 року в Ужгороді на Першому з’їзді Народовецької молоді Підкарпатської Русі було прийнято заяву наступного змісту: "Проголошуємо всьому культурному світові, що ми, підкарпатські русини, є частиною великого українського народу та що наша мова і література була є і буде та ж сама, що і наших братів з того боку Карпат. Проголошуємо, що всілякі стремління, щоби сфабрикувати з нас якесь окремішнє плем’я і тим відірвати нас від матірних земель будемо всіма силами поборювати і взиваємо, щоб назву "русин-українець" завжди і всюди уживати". У 1937 році у "Маніфесті до українського народу Підкарпаття" з вимогою навчати дітей українською мовою виступили понад двадцять політичних партій і товариств, чимало газет і журналів. Перший сейм Карпатської України своїм законом 15 березня 1939 р. проголосив: "Державною мовою Карпатської України є українська". В русинському питанні запанувала відносна тиша аж до кінця 80-х.

На початку ж 90-х, точніше в один рік (з березня 1990 р. по березень 1991р.), раптом, як за помахом чарівної палички виник агресивний русинський рух з автономістичними, часом сепаратистськими гаслами на кшталт: «ми не українці і не маємо з ними нічого спільного».

Практично одночасно в усіх країнах, де проживають українці–русини були сформувані такі громадські об‘єднання як Товариство підкарпатських русинів у Закарпатті (лютий 1990 p.), Русинська Оброда у Меджилабірцях, Чехословаччина (березень 1990 р.), Стоваришення лемків у Легниці, Польща (квітень 1990 p.), Об’єднання приятелів Прикарпатської Русі у Празі (жовтень 1990 р.), Русинська організація Угорщини в Будапешті (березень 1991р.). Тоді ж відбувся і Перший світовий конгрес русинів.

Активісти русинства переконували людей, що тільки-но буде визнано русинську націю, як настане земний рай і русинів фінансуватимуть і з тої, і з другої, і з третьої столиці",— згадує професор Ужгородського університету Сергій Федака.

Тоді ж в Україні розпочалася масова самоідентифікація мешканців Закарпаття з національністю «русин», бум якої, схоже, відбувається зараз (див. статистику, приведену в статті).

27 вересня 1991 р. відкрилася сесія Закарпатської обласної ради, на якій тодішній її голова М.Волощук виступив з ідеєю автономії Закарпаття. Сесія прийняла рішення про проведення обласного референдуму. І хоча це рішення суперечило діючому на той час Закону "Про всеукраїнський і місцеві референдуми", який передбачав призначення місцевого референдуму лише з питань, які входять до компетенції органів місцевого самоврядування, а зміна статусу області до повноважень облради ніяк не входила - референдум відбувся. За його результатами 78% закарпатців проголосували за надання області статусу „спеціальної самоврядної території, як суб'єкта в складі незалежної України" (!) Подальша вимога Маніфесту Всезакарпатського з’їзду русинів – "здійснити результати референдуму 1.12.1991 р.", як розумієте, ніяк не пов‘язана з захистом інтересів національної меншини.

У 1993 році кілька десятків русинів створили "Временноє правительство Подкарпатской Русі" і започаткували газету "Подкарпатська Русь".

Сьогодні натхненники русинського руху під гаслом "Объединим Русь!" пишуть: "После распада СССР в "независимой Украине" судьба древнего православного карпаторусского народа, более тысячи лет имевшего свою культуру и государственность, сложилась трагически. Русинство жестко подавляется, карпаторусский народ лишен всех национальных прав".

Їм, абсолютно необґрунтовано, вторить український омбудсмен: «Українська держава ігнорує їх право вільно обирати та відновлювати свою національність», притягаючи собі в союзники ООН. В серпні 2006 року, за інформацією Карпачової, Комітет ООН з ліквідації расової дискримінації висловив стурбованість відсутністю офіційного визнання в Україні русинської національності. Цікаво, хто «втімяшив» цій поважній міжнародній інституції дезінформацію про невизнання Україною національної меншини русинів Закарпаття. Хто б це не був, але той факт, що навіть Комітет ООН обстоює права «дискримінованих» в Україні русинів говорить про великі і амбітні плани і можливості лобістів цієї «проблеми».

Не думаю, що є потреба нагадувати комусь ази політтехнологічної абетки про вигідність використання національних питань у політичних цілях в «смутні часи».

Так було на початку 90-х. Під час становлення української незалежності спалахув сепаратистський рух у п’яти регіонах України — Закарпаття, Буковина, Одещина, Крим, Донбас. Так було під час помаранчевої революції. Згадайте сепаратистські заяви небіжчика Кушнарьова. І сьогодні, коли Україна переживає перманентну політико-правову кризу, дехто, «закосивши» під поборника прав національної меншини Закарпаття, намагається нав‘язати нам неіснуючу проблему з далеко йдучими наслідками - юридичного відновлення в Україні національності русинів.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати