Україна нагадує Чехо-Словаччину 1938 року

На міжнародній арені — нова, поки що холодна світова війна. Знову розгортається протистояння між Росією та Заходом, точніше — США. Не можу позбутися враження, що колись усе це було.

За останні кілька років відносини Росії під президентством Володимира Путіна із Заходом відчутно змінилися. Спочатку з Кремля були спроби якось потрафити своїм західним візаві. Було певне сприяння антитерористичним операціям США, приятельські відносини або їх імітація з німецьким канцлером Гельмутом Колем та його наступником Герхардом Шредером, главою Франції Жаком Шираком і навіть із Джорджем Бушем. Та тепер очевидно, що це була розвідка, вивчення ситуації.

Потім — кілька спроб розколоти той таки Захід. Для того вбивався кіл між США з одного боку, та Німеччиною і Францією, з іншого. Благо, що ”друг” Гельмут та ”друг” Жак з огляду на традиційне русофільство німецьких та французьких політичних еліт цьому сприяли. А тут ще й збільшення енергетичної залежності всього ЄСівського проекту від російських енергоносіїв.

Переконавшись, що нафтогазову наживку ЄСівці заковтнули, Володимир Володимирович перейшов до жорсткішого сценарію. Енергоносії він використав як зброю — проти безпомічних Грузії, України і навіть Білорусі, давши цим знати і Євросоюзу, хто в Європі господар.

Потім вдарив по ЄСівських новачках, які сентиментів щодо Москви не мали. Бо на своїй шкірі пізнали, що таке побратимство з недемократичною Росією. Інструментом стала побудова разом із німецькими компаніями газогону в обхід країн Балтії та Польщі. Заодно вбивався кіл між усе тими самими новачками та основними двигунами ЄС — Німеччиною та Францією. Дійшло до повного гротеску: на роботу до державної російської компанії влаштували безробітного німецького екс-канцлера Шредера.

Апофеозом стала фактична підтримка Ірану в його намаганнях впритул підійти до створення своєї атомної бомби. І ніхто не сумнівається, що за такої підтримки та сприяння Китаю іранці її таки створять. І тоді геополітична карта світу докорінно зміниться. Якщо вже не змінилася.

І тільки тут європейці спохватилися. Заговорили про диверсифікацію енергопотоків, про загрозу євроатлантичній єдності. Прихід до керівництва Німеччиною Ангели Меркель і Францією — Ніколя Саркозі ситуацію дещо виправив. Однак і Путіну вже не потрібно аж так запобігати перед Заходом. Він знову змінив тактику: відверто демонструє свою зневагу до Заходу та його цінностей. Насміхається над ними просто в очі.

Очевидно, Путін зробив вибір. І для країни з назвою Росія, і для себе особисто. Вибрав радше компанію Ірану та Китаю (забуваючи, що для нього Росія — вже давно молодша сестриця) проти євроатлантичного співтовариства з усіма його елементами — НАТО, ЄС тощо.

І де опинилася Україна з її нейтральністю, гарантом якої вочевидь є російський Чорноморський флот у Криму?

А між двох ліній окопів. І це територія не нейтральна, а нічийна. Що буде, коли нове глобальне протистояння перейде у більш гарячу фазу? Хто зважатиме на нашу смішну псевдонейтральність?

Однак при чому тут Чехо-Словацька республіка 1938 року? А при тому, що в такій самій ситуації свого часу опинилася і ця держава. Причому навіть характеристики тогочасної Чехо-Словаччини дуже нагадують характеристики сучасної України.

Чехо-Словацька республіка 1930-х років була економічно міцною державою. Їй не бракувало війська, військової промисловості, яка була чи не найпотужнішою в Європі. Однак військо не мало належного морального духу, самої ідеї, за яку насправді варто було б віддати життя. Політики цієї республіки були наївні до смішного і нестійкі, нерішучі — ба навіть деморалізовані. Країна була поліетнічною: окрім чехів та словаків там проживали значні національні меншини — угорці, українці, євреї і, що найголовніше, німці. Останні зовсім себе нацменшиною не почували.

Водночас країна була демократичною. Та її оточували агресивні режими реваншистської Німеччини та ображеної Тріанонською угодою Угорщини, і навіть Польща не була білою й пухнастою — згадаймо анексію чеського Цєшина.

Україна 2007 року — економічно доволі успішна держава попри всі вибрики наших політиків. Вона успадкувала чималий осколок совєтського війська, яке доволі успішно модернізує з технічного та організаційного поглядів. Володіє все ще актуальною військовою індустрією. Однак моральний дух війська викликає багато запитань: чи буде це військо спроможне виступити на оборону держави, звідки б ворог не прийшов — зі сходу чи з заходу? Україна поліетнічна держава і росіяни зовсім не відчувають себе нацменшиною, радше господарями. Водночас Україна, як і Чехо-Словаччина 1930-х років, одна з найперспективніших демократій на пострадянському просторі. І разом із тим демократія нерішуча. Її оточують далеко не найдоброзичливіші сусіди, як от Росія Путіна. Не врегульовані до кінця відносини навіть із Румунією, проблемою є проросійське Придністров’я. В Україні відсутня національна ідея, яку сприйняв би як проект весь народ, тільки постає новітня українська політична нація. Та ще й ми — поміж окопів.

Коли свого часу Україна віддавала ядерну зброю, їй нібито гарантували безпеку. Однак це саме гарантували колись Чехо-Словаччині Англія, Франція та СССР. Та як тільки Гітлер поставив питання руба — гаранти країну просто зрадили. А вже Німеччина шматувала її ”с пристрастием” — по шматку анексовуючи ”немецкоговорящие” регіони. Закінчилося її повною окупацією.

А що таке позиція ЄС щодо України після революції 2004 року, як не та сама зрада? Хто насправді тоді так активно закривав шлях, чи хоча б перспективу членства в союзі для України, як не Герхард Шредер та Жак Ширак? Таке підігрування Путіну звичайно й привело до того газового шантажу, який він застосував до України взимку на зламі 2005-2006 років. Чи не нагадує це шантаж, до якого вдався Третій Райх щодо Чехо-Словаччини?

Чи нічого не нагадує тодішня технологія ”воз’єднання німецьких земель”. І не тільки про Україну йдеться. Паралелі більш ніж очевидні: Білорусь зараз — як тоді Австрія, Придністров’я — як Рурська область. Про аналогію Крим-Судети і писати боюся.

Ще більше аналогій з возз’єднанням чи поверненням ”соотечественников”. Згадаймо повернення німців з усіх усюд до Райху та їхню роль при нападі на Польщу. У нас — псевдовоєнізовані ”русско-крымские казакі”, які насправді відіграють щодо України ту саму роль, що свого часу й австрійські нацисти щодо Австрійської Республіки.

Невеселі міркування. Але останні події в Україні свідчать про те, що жорстке протистояння вже прийшло до нашого дому. Ми ще можливо і маємо трішки часу, щоб зробити свій вибір. Бо насправді все залежить тільки від нас і від нашої єдності та рішучості. Інакше остаточно станемо нічийною територією для чужих порахунків.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати