У Мюнхен і назад – в темпі віденського вальсу

Колись, за часів пізнього СРСР, один гуморист (здається, Михайло Задорнов) жартував, що жоден радянський актор не може зіграти іноземця, який отак запросто вимовляє – «Мені по справах у Париж». Адже Париж, як і інший капіталістичний світ, тоді здавався пересічному громадянину «однієї шостої» ледь не іншою планетою. Змінилась епоха, і сьогодні вже нікого не здивує вибір сім´ії середнього достатку відпочити не в Криму, а в Туреччині, а хто заможніший – спокійно обирає собі екзотичні Арабські Емірати чи Тайлад... – та власне, будь-яку країну на мапі, за вийнятком, хіба КНДР, хоча й туди вже є екскурсійні подорожі. Однак поїздки «по справах у Париж» все одно досі не стали звичайним явищем,  хоча «залізна завіса» давно впала, а, глянувши на мапу, легко переконатися, що чимало європейських міст, включно із столицями, до Закарпаття ближчі, ніж Харків, Донецьк чи Луганськ. Та є й винятки, як от один мій давній товариш, для якого поїздки по організаційних справах по закордоннях давно стали буденними. Кілька разів я користався нагодою, і завдяки йому мав можливість проїхати всю Польщу аж до Балтики, подивитись на словацькі Татри, завітати в Музей Енді Варгола в Меджилабірцях тощо. Цього разу він запропонував мені та ще одному приятелеві скласти компанію та відвідати столицю Баварії Мюнхен, до того ж – через Відень. Навіть стати у пригоді, адже непогано знаю німецьку, хоч практикуватися доводиться нечасто...

Поїздка виявилась стрімкою та насиченою. Для початку перетинаємо Угорщину – тут нічого вражаючого, благо, ця країна закарпатцям знайома. Серед ночі (бо виїхали з вечора) дістаємось австрійського кордону. Колишній КПП між соціалістичним та капіталістичним світами нині хоч і освітлений, проте зовсім порожній – ані митників, ані прикордонників. Потік машин минає його без зупинки. Щоправда, кілометрів за двадцять до нього нас зупинив угорський поліцай – так, для форми, певно, побачивши українські номери. Спитав, куди й навіщо (спочатку намагався говорити німецькою, але це в нього вдавалося не дуже, потім російською на рівні «куда ідьош?», зрештою, вистачило наших знань угорської). Невдовзі, залишивши позаду нічний, яскраво освітлений Відень, зупиняємося на ночівлю в мотелі якогось містечка (назву не записав), а наступного дня продовжуємо подорож Австрією.

Подолавши рівнину, бачиш пейзажі, схожі на наші – гори десь як на Хустщині, що згодом стають все вищими.

Маленькі села дивують не лише охайністю, але й технічною просунутістю – практично на кожній селянській хаті встановлені сонячні батареї чи колектори (для нагріву води, або для вироблення електрики – з машини не розбереш, при нагоді варто дізнатися). Вони є навіть звичайних дощатих, критих черепицею клунях та стодолах! Оце реальне, а не деклароване ось вже третє десятиліття прагнення до енергетичної незалежності. З джерел в інтернеті можна дізнатись, що маленька Австрія є одним з європейських лідерів в галузі освоєння енергії сонця – а мандруючи нею, переконатися в цьому на власні очі. Не менше вражає ставлення австріяків до такого джерела енергії як деревина. Вздовж усієї траси на околицях придорожних лісів бачиш складені штабелями хмиз та попилені стовбури – давно чув, що в Австрії в незаповіданих, так би мовити, технічних лісах йде активний збір малоцінної деревини (молодняк, перестиглі та хворі дерева тощо), яку потім перетворюють на паливні брикети. При цьому на загальний стан лісів така експлуатація практично не впливає.

Непомітно досягаємо Німеччини. Про те, що ми вже кілометрів із п´ятдесят як в Баварії, дізнаюсь у водія каміону на спеціальній зупинці, що влаштовуються вздовж швидкісних трас – з облаштованими місцями для перекусу, туалетами з водою, смітниками. Ще пара годин – і ми в Мюнхені. Тут, на одному з факультетів  величезного (45 тисяч студентів, бюджет – мільярд євро щороку) Університеті Людвіга Максиміліана в нас буде багатогодинна робоча зустріч, де мені випаде нагода застосувати свої пізнання в німецькій.  А потім – вільний час у нічному Мюнхені. Нам пощастило: дізналися, що у столиці є свій осередок українців – «Український інтернат» товариства «Рідна школа». Згідно власного визначення, цей інтернат «навчає і виховує у християнсько-українському дусі шкільну молодь, гімназій, професійних шкіл та інших навчальних закладів, плекає товариське життя серед української молоді Мюнхену, Німеччини та інших країн української діаспори; є важливою, активною частиною української громади у Мюнхені. Виховники й учні Інтернату беруть участь в суспільному та культурно-освітньому житті, організовують імпрези, збагачують своїми виступами програми мистецьких вечорів та національних свят». Окрім іншого, за відсутності занять при «Рідній школі» фунціонує гостел (недорогий готель, більше схожий на охайний студентський гуртожиток), де ми й заночували.

Попередньо почитавши про столицю Вільної держави Баварії (саме таку назву має ця найбільша федеральна земля Німеччини), я зрозумів, що за кілька годин її не оціниш, тут би й день-два були не зайві. З попутником, який в цих місцях також вперше, вирішуємо навідатись на Марієнплац, центральну площу міста. Кілька зупинок на метро (2.5 євро туди і стільки ж – назад, задоволення не з дешевих, втім, в Європі на громадський транспорт діє складна система суттєвих знижок, якщо користуватися ним регулярно) – і ми на місці, гуляємо між Новою та Старою ратушами. Перша – велична, кінця 19-го століття, споруда в неоготичному стилі, де з 1874 року й по нинішній день засідає міська рада.

Друга – скромніша, була закладена ще у 14-му столітті, була кілька разів перебудована, сильно постраждала під час Другої світової війни, а нині в ній знаходиться Музей іграшок, відвідати який закликали рекламні плакати, та було вже надто пізно...

Що ж подивитися серед ночі? Сама собою народжуєься ідея завітати в найвідомішій пивний заклад міста – Хофбройхаус. Ця величезна пивна з кількох залів, кабінетів та саду, загалом на 4 000 місць, була заснована у 17-му столітті як королівська броварня. Лише у 19-му, згідно зі спеціальним королівським декретом, прямо в броварні відкрили перший заклад, де можна було випити пива, доступного навіть солдату та робочому. Наприкінці 19-го століття будівлю суттєво перебудували,  заснувавши відому в світі пивну. Відому не стільки фірмовим пивом «Хофброй» (НВ), скільки клієнтами закладу, серед найвідомішіх з яких були Ленін та Гітлер. Обидва майбутні диктатори та будівельники жахливих та фантасмагоричних світів полюбляли сидіти із однодумцями за кухлями пива трьох сортів. На самому початку 20-го століття Володимир Ленін з Надією Крупською, попиваючи мюнхенське пиво, збирали тут редколегію більшовицької газети «Іскра». Згодом дружина Ульянова-Леніна згадувала, що їхні соратники жартома розшифровували марку пива «НВ» (Hofbräu) як «Народна Воля» (терористична організація, члени якої вбили російського імператора Олександра ІІ та намагалися вбити Олександра ІІІ). Ще більшої та темної слави пивна зазнала в 1920 році – саме в ній Адольф Гітлер зібрав 2000 членів Німецької робочої партії та переформатував її на Націонал-соціалістичну. Потім ця подія стала в нацистській Німеччині ледь не офіційною, принаймні, лідери Третього Райху з 1933 року 11 років поспіль збиралися у Хойбройхаусі, аби відсвяткувати заснування своєї партії. Здебільшого через ці історичні сліди й манить нині Хофбройхаус численних туристів. Що найцікавіше, мюнхенці не намагаються отримати від цієї популярності надприбутків, тому півлітровий кухоль пива обійдеться десь в 4 євро (в центрі Києва в звичайному барі дешевше не вийде).

Щоправда, нам насолодитись пивом в історичному місті не судилося: прийшли десь за 20 хвилин до закриття, і не надто люб´язні фрау відмовилися нас обслуговувати, з майже радянським виразом славетних буфетниць на обличчях запропонувавши приходити завтра. Ой, недарма тут Ленін сидів – потужне й нездорове «полівіння» Європи відчувається навіть в консервативному Мюнхені, у повально закритих на ніч магазинах та кафе, у купах мігрантів на «соціалці» тощо.

Наступного дня зазираємо на годину в заміський супермаркет, де дивуємося німецьким цінам. Вони вже практично зрівнялися з нашими! Наприклад, кіло якісного твердого сиру – 100 гривень, півкіло доброї кави в зернах – 50, пляшка пива – гривень 7-8, але ж яке це пиво – жодне наше й поруч не стояло. Колись ми втішалися, що в нас їжа «справжня», та це вже давно не так – замінники-«ерзаци» стали основою вітчизняного харчопрому. Тоді тішились, що в нас все значно дешевше – виявляється, і тут ми вже не у виграші...

На зворотньому шляху на годинку зупиняємося у Відні. Бути там та не зайти на віденську каву – як це потім собі пробачити?

Спочатку трохи гуляємо центром столиці (попри холод та вітер, туристів та молоді чимало), далі заходиму в одну з числених кав´ярень. 2 євро за добру порцію кави (хорошої, втім, нічого аж такого, окрім розуміння місця, в якому ти її п´єш) – знов таки, порівняння вже не на користь наших столиць...

Оцінити Відень за годину, звісно, не можна, тому поділюся лише одним враженням – усе місто обвішане плакатами, з яких містян закликають жертвувати гроші на користь...дітей Сомалі. З цього факту можна розгорнути цілу дискусійну статтю (про модні та спірні явища типу «мультикультуралізм»), проте як на замітку про перші враження від стрімкої, як славетні вальси, подорожі досі небаченої мною західною Європою – досить. Сподіваюсь, в майбутньому буде ще приводів написати більше.

Теги:

10 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати