Погляд на Грузію без галасливого захоплення, але не без „білої заздрості”

Тбілісі тримає курс на прозорість

Українські медіа вже не перший рік розповідають нам про Грузію,  здебільшого, виражаючи захоплення тамтешніми реформами та економічними успіхами, яких досягає наша заморська сусідка, попри усі труднощі, успадковані та набуті – громадянську війну 90-х, трагічний розкол із виходом двох колишніх автономій, свіжу агресію з боку Росії, російські ж спроби економічної ізоляції... Наприкінці жовтня мені пощастило побувати у Грузії, і відтак особисто подивитись, що і як відбувається в цій кавказській державі. А оскільки це моя друга подорож за останні роки, то й дещо порівняти з побаченим раніше. Четверо  журналістів з України прийняли участь у семінарі з журналістських розслідувань у галузі лісового господарства. Захід відбувся в рамках міжнародної програми ENPI  FLEG „Вдосконалення систем правозастосування і управління в лісовому секторі країн східного напрямку Європейської політики добросусідства і Росії". Журналісти більшу частину часу витратили на ознайомлення з проблемами лісової сфери Грузії (40 % її площі вкрито лісами) та шляхам їх вирішення, але були можливості й для  „польових досліджень" звичайного життя країни.

Минулого разу я кілька днів провів у Тбілісі, великому місті з офіційним населенням у понад один мільйон, хоча насправді, кажуть самі грузини, вдвічи більше, адже завжди в столицю бідної країни за кращим життям зтікаються люди з усіх її кутків. Тоді, в 2006-му, попри усю екзотичну красу цього 1500-літнього теплого міста (сама його назва походить від грузинського „тпілі" – теплий), воно здалося мені дуже запущеним і бідним.   Нині у столиці ми провели тільки початок першого дня подорожі і весь останній, але цього вистачило, аби порівняти побачене  тоді й зараз. Якщо коротко, то зміни вражаючі! Перш за все, місто добряче прибрали. Самі тбілісці у розмовах казали, що на міських околицях усе ще далеко не гаразд, але центр нині вже гідний небагатої, але точно європейської столиці. Новиною для всіх нас став ультрасучасний міст Миру, який звели на річці Кура, між двома старими пішохідно-автомобільними мостами. Цей – суто пішохідний, із скла й металу, особливо ефектний уночі, коли він ритмічно грає тисячами ламп.

Міст Миру звели у травні цього року, автором виступив італієць Мікел де Лукі, а ініціатором – президент країни Міхаїл Саакашвілі. Той же італійській архітектор приймав участь у будівництві Авлабарської резиденції (президентський палац), із скляним куполом, що нагадує сучасний берлінський Райхстаг. Він же зпроектував нову будівлю Міністерства внутрішніх справ. Цю хвилясту споруду на околиці столиці, колишньому пустирі, гості міста часто сприймають за ...аквапарк. Навмисно без огорожі, з металу та скла, вона своєю прозорістю має символізувати сучасну грузинську поліцію. І якщо на президентський палац і навіть на міст є чимало нарікань з боку грузинської опозиції та й простих громадян (мовляв, немає куди гроші витрачати?), то про місцеву поліцію чуєш лише позитивні відгуки. Їх починаєш чути ще по дорозі з аеропорту. Таксист, дізнавшись, що ми з України, одразу починає недобрим словом згадувати нашу міліцію (заодно й азербайджанську), з якою знайомий як водій. І нахвалювати власних полісменів, які нині вже наче й не знають, що таке хабар замість законного та справедливого штрафу. Слово за слово, і виявляється, що таксист – сам колишній полковник грузинської міліції! Його, як і практично весь керівний склад, звільнили в ході поліцейської реформи і відпустили на вільні хліби без тих колосальних пенсій, які отримують його українські колеги. Набрали нових людей, обучили, і от „справжній полковник" пишається колегами, і не виявляє жодної образи на реформаторів. Пізніше, попиваючи з товаришем пиво на нічній вулиці містечка Телаві, в компанії двох місцевих чоловіків, ми почули такі самі позитивні відгуки. Поліцейська машина, що цілу ніч (!) патрулює вулиці провінційного міста, не зупинилася біля нас, аби поживитись на любителях ячмінного напою, як це повелося в Україні після початку антипивної кампанії. „Адже ми не робимо нічого кримінального!" – здивовано пояснили грузинські хлопці. От якби бешкетували чи щось ламали, тоді – інша справа. Зарплата поліцейського починається з 700 ларі і зростає до кількох тисяч  (1.7 - 1.8  ларі дорівнює одному долару), тоді як середня в країні – 400 ларі, а мінімальна пенсія – всього 100. І правоохоронці цінують таку зарплату, бо до неї „бонусом" йдуть ще й перспективи росту, а головне - повага в суспільстві. Виявляється, це теж чимало значить.

На вулицях Тбілісі наразі не зустрінеш такі натовпи туристів, як у Празі, Будапешті чи Кракові. Хоча подивитись тут є на що – зі стін старовинної фортеці Нарікала (вона існувала вже в 7 столітті) видно більшу частину міста, і якби був час, то провів би там, блукаючи старовинними вулицями, і день, і два.

На підйомі до фортеці будується туристичний квартал, вочевидь, невдовзі тут торгуватимуть звичною для мандрівників атрибутикою, але поки що крамниць, де б можна придбати щось на пам'ять про Грузію, навіть у столиці зовсім небагато. (Звісно, легше за все „затаритись" славетним вином та чачею, але ми це зробили у фірмовому магазині  заводу „Кіндзмараулі" в містечку Кварелі в Алазанській долині).

У продуктових крамничках – сильна присутність України: печиво, шоколадки відомих марок, широкий асортимент горілок, кілька видів соків (є серед них й берегівського виробництва), а от „український пивний сегмент", чотири роки тому потужно представлений, нині поступився місцевому та турецькому. Ціни на продукти приблизно в півтора, а то й два рази вищі за українські, за рідкісними виключеннями. Буханець хліба – як у нас, а кілограм м'яса – від 4 до 9 доларів. Бензин – долар за літр, мережами автозаправок володіють компанії з Азербайджану, Італії і навіть Румунії, є й російські. Житло в Тбілісі дороге, найдешевша квартирка на далекій околиці міста стоїть 12-15 тисяч „зелених", середня – 70 тисяч. Квартир будується багато, у нових районах зводяться багатоповерхівки, частина – державним коштом (для вояків та держслужбовців, у кредит під мінімальний процент), більшість – за гроші місцевих багатіїв. Зі слів тбіліського колеги-журналіста, ринок житла в місті вже перенаситився, пропозиція перевищує попит. Що й не дивно, адже житло не всім по кишенях. Чимало народу, зокрема, біженців з Абхазії, чи просто „економічних мігрантів" із провінції, живе на мінімальні тимчасові заробітки та ютиться по гуртожитках та бараках.

Як живеш, столиця Кахетії?

Відомо, що життя країни не пізнається лише за життям її столиці. Оскільки журналістський семінар (на якому, окрім грузинів та українців, були команди медійників із сусідніх Азербайджану та Вірменії,  а також Молдови, Білорусі й Росії, причому останню представляли провідні ЗМІ на кшталт „Аргументів та Фактів") відбувався в маленькому місті Телаві, то в нас була гарна можливість побачити й життя глибинки. По наших мірках це було б поряд із столицею (70 км від Тбілісі), але не по мірках маленької Грузії. Місто в неповних 22 тисячі мешканців – теж столиця, ще й давня, князівства (нині „мхаре", тобто края) Кахетія, що межує з російським Дагестаном. Окрасою міста є фортеця з палацем царя Іраклія ІІ-го. Життя у місті, позбавленого промислових підприємств, заможним не назвеш. Люди виживають як можуть. Так, одразу кинулась в очі неймовірна кількість таксистів – їхні машини заповнили центральне перехрестя, їх там стоїть з кілька сотень (для порівняння, в 27-тисячному Берегові зазвичай на місті всього кілька таксі, максимум 10-15). Місцеві мешканці стверджували, що в Телаві три тисячі таксистів, але то вже треба списати на східну схильність перебільшувати, яка, нарівні з гостинністю та радушністю (особливо щодо українців) притаманна грузинам. Те, що це не міф, переконався особисто. Прогулюючись, ми натрапили на крихітний ринок, де торгували саморобними міні-„буржуйками" із бляхи.

(Невеличкий відступ: у більшості будинків Телаві, як і загалом у Грузії, гріються дровами – бо, з одного боку, газ (уже не російський, а азербайджанський) дорогий – близько двох гривень за куб, з іншого – зими тут не холодні, майже без морозів. Хоча в високогірних селищах холодніше, і там топити доводиться всерйоз – держава допомагає незаможним, надаючи квоти на вирубку під доглядом лісників кількох кубів лісу на сім'ю (безкоштовно, але  рубати й возити дрова доведеться власним коштом). У скрутні часи 90-х, коли в країні панувала розруха, під Телаві вирубали чималий шматок дубового лісу – нині вирубка заросла чагарником. В рамках дослідження проблем лісового господарства нам показали її, аби було з чим порівняти. Адже в лісництвах, як і в поліції, проводяться схожі реформи – „стару гвардію" дуже сильно скоротили, в лісові охоронці-рейнджери набирають молодих місцевих чоловіків, які охоронятимуть порядок у лісі не гірше, ніж поліцейські у містах.) Так ось, помітивши, що нас зацікавили саморобні пічки, кілька жінок із мініатюрної, на одного клієнта, перукарні, знаками (російську мову люди все сильніше забувають) запросили всередину і продемонстрували „диво грузинської техніки" в дії. А дізнавшись, що ми з України, одразу знайшли пляшку з вином і пригостили гостей, ще й з собою умовили взяти.

Іншим разом, коли я вирішив з ранку, до початку семінарських занять, самостійно оглянути старовинну фортецю, і заблукав у місті, місцевий мешканець, спитавши, звідки я, відвіз мене до палацу Іраклія на власній машині. Цікаво, що на території великої фортеці, окрім власне палацу-музею, розмістилась звичайна школа... А от думка про гарячкуватість грузинів та їхню схильність до наддовгих застольних тостів є (і я переконуюсь у цьому вдруге) стереотипом. І в першій, і в другий раз грузини здалися мені скоріше схильними до меланхолії, і тости їхні були не довшими, ніж на українських гулянках.

Центр Телаві влада намагається зробити охайним – принаймні, урн для сміття там у рази більше, ніж на вулицях Берегова чи Ужгорода, однак до порядку схильні далеко не всі його мешканці. Будинки середземноморського типу, з характерною хвилястою черепицею і місцевою дерев'янною різьбою, в більшості потребують хорошого ремонту – тільки б, не дай бог, не прийшла туди мода на потворні „євроремонти", які вже порядком понищили індивідуальність наших міст.

Вражають місцеві паркани з косо покладеного плаского каміння, причому підібраного за кольорами -  ряд темний, ряд світлий. Це ж скільки праці й часу піде! Однак і стоятиме майже вічно.

Про те, що Телаві наразі не відчуває притоку туристів, видно по майже порожній, із вибитими шибками, багатоповерховій будівлі готелю, який розмістився навпроти фортеці, поруч із іншою візитівкою міста – 800-річними товстелезним платаном.

Блукаючи містом, бачив я й закинуту радянську турбазу із невибагливою назвою „Турист". Нині туристичний потік у Кахетії, як я дізнався з довідника, спрямовується до мініатюрного, у дві тисячі чоловік, містечка Сігнахі, що на фотографіях виглядає як типове селище на Середземному морі чи Адріатиці. Телаві ж, як і решта регіонів, сподівається на продовження реформ, що вже мають ознаки успішних. Підприємців, які прагнуть мати власну справу, на перший час позбавляють податкового тягаря, та й загалом, він куди легший, ніж в Україні.  Деякі контролюючі органи (СЕС, пожежна інспекція тощо) скасовані, відтак, працювати доводиться за простими, але суворими  правилами (за спробу обдурити державу на податках чи миті слідує жорстке покарання – від великих шрафів до тюрми). До того ж, зацікавлений у сильній та незалежній Грузії Захід  щедро фінансує її через численні фонди та програми, сюди ж йдуть інвестори, яких вабить сприятливий економічний клімат. Все це працює на очевидний прогрес в країні, яка починала революційні реформи майже одночасно з нами, але вирвалася далеко вперед. І хотілося б побажати їй подальших успіхів у цьому прориві. Не для того, аби самим залишитись позаду, а щоб було з ким порівнювати – і може, нарешті, зачепити рештки власної гідності та наздоганяти.

Для газети "Новини Закарпаття"

Теги: Грузія, Тбілісі, Телаві

18 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати