Міклош Ковач
Уже впродовж тривалого часу україномовна преса Закарпаття та наші колеги з угорськомовних видань обмінюються взаємними, в основному обгрунтованими, випадами на адресу як крайових політиків та владних діячів, так і влад України та Угорщини загалом. Зрештою, у демократичному суспільстві так і має бути. Але є одне "але": доводячи свою правоту та висуваючи власні аргументи, опоненти не завжди хочуть чути один одного. А дарма, бо без діалогу та взаєморозуміння, без намагання ступити крок назустріч – справжнього добросусідства як між двома найбільшими національними громадами Закарпаття, так і між двома сусідніми країнами, вибудувати годі.
Щоб український читач міг краще осягнути сутність проблем угорської меншини краю, її переживання та специфічні проблеми, "ФЕСТ" запропонував висловитися на злободенні теми наших взаємин керівнику Товариства угорської культури Закарпаття (КМКС) Міклошу Ковачу. Друкуючи це інтерв'ю, маємо сподівання, що невдовзі й наші колеги з "Карпатолйо" та "Карпаті ігаз со", реалізовуючи права своїх читачів на різнобічну інформацію з перших уст, поспілкуються з обласними очільниками ВО "Свобода", товариств "Просвіта", ім. Шевченка чи інших організацій.
ВІДВЕРТО БЕЗ ФУРШЕТУ
– Пане Міклош, чи часто ви спілкуєтеся з журналістами україномових видань краю?
– Не дуже.
– Чому?
– Не пропонують.
– А ви самі не пробували проявити ініціативу, адже політик такого масштабу має бути зацікавленим у поширенні інформації про діяльність своєї організації, проблеми угорської меншини?
– Мій досвід показує малоефективність такої ініціативи. Будучи народним депутатом України, я регулярно проводив прес-конференції. Журналісти приходили, чемно слухали мої виступи, потім активно йшли на фуршет і... майже нічого не писали або писали заангажовано. Тому сьогодні, дійсно, я мало спілкуюся, і найперше тому, що не маю інтересу.
– То давайте без фуршету ламати цю недобру традицію. Отож, чим сьогодні живе КМКС, якими проблемами угорської нацменшини опікується?
– КМКС намагається захищати інтереси угорців в усіх площинах: культурній, освітній, політичній, соціальній, правозахисній. Наприклад, маючи гіркий досвід Мужієва, коли чиновники цинічно і брутально обдурили людей, відкриваючи там золоторудник, сьогодні ми вимушено йдемо на конфронтацію, аби не дозволити напівмафіозній владі під виглядом захисту людей від техногенної катастрофи виселити угорців із Солотвина аж на 40 км, в абсолютно інше етнічне середовище. Люди налаштовані рішуче, і ми їх у цьому підтримуємо. Впродовж усіх 22 років існування КМКС ми завжди у таких ситуаціях виступали на боці людей і від захисту їхніх інтересів не ховалися..
– Я пригадую вашу недавню публікацію в газеті "Карпатолйо", де ви у різкій формі заявляєте, що Україна відвела угорцям роль "копачів та прибиральниць". У той же час цьогорічні випускники угорськомовних шкіл Закарпаття не спромоглися не те що створити конкурс на факультеті угорської філології УжНУ, а навіть не заповнили 8 цільових місць. Чому угорська молодь не горить бажанням вчитися, адже без освіти у сьогоднішньому світі справді є небезпека вище копача та прибиральниці не піднятися? Чи не відчуваєте ви й особистої вини за те, що КМКС не спонукає молодь до навчання?
– Ми на такі закиди відповіли конкретною справою – заснували Берегівський інститут, де навчається половина всіх студентів-угорців Закарпаття. А керівництво УжНУ хай не займається фарисейством, а якщо хоче допомогти угорцям, то нехай відведе декілька місць державного замовлення на престижних факультетах: юридичному, медичному, економічному та інших.
– Але щоб успішно вивчитися на хірурга, суддю чи менеджера, треба найперше добре оволодіти українською мовою, якою ведеться викладання на цих та інших факультетах. Чого гріха таїти, молоді угорці її знають досить слабо.
– В українській системі освіти не створено адекватних умов (кадри, методика, підручники) для вивчення української мови.
ПРАПОР, ГІМН І... ВЕРЕЧАНСЬКА МЕККА
– Сьогодні каменем розбрату між українською та угорською громадами краю є питання використання національної символіки: прапорів, гімнів.
– Угорські прапори на сільрадах та інших установах місцевого самоврядування з'явилися ще до проголошення незалежності України, і тоді українці толерантно ставилися до цього. Може тому, що в СРСР і вони були пригнобленою етнічною меншиною, то й розуміли національні прагнення угорців, і наші прапори не викликали у них роздратування. Сьогодні ситуація змінилася, і наші прапори стали муляти очі українцям. Напевно, відбирати у нас це право не дуже гарно. Існує таке поняття – "придбане право". Ми вважаємо, що право на прапори ми придбали ще у ті часи і нині ним користуємося. До того ж у Європі прийнято вважати, що первинна функція місцевої влади – обслуговування місцевої громади. Якщо мова йде про угорські національні громади того чи іншого села, то чому б там, поруч з державним українським, не міг висіти угорський національний прапор?
– Ви справедливо посилаєтеся на досвід Європи. Але особисто я не бачив на будівлях мерій ані словацького Комарно, ані сербського Нового Саду, ані словенської Лендави (у румунській Тімішоарі мені не довелося бувати) жодних інших прапорів, окрім державних.
– Поїдьте у Фінляндію чи Південний Тіроль (Італія) і там побачите. Чому за взірець ми маємо брати словаків чи румунів?
– Тому що вони, а не Швеція чи Казахстан, є нашим ближнім зарубіжжям.
– Якщо ми хочемо жити як у Європі, то за приклад маємо взяти кращий досвід у всіх площинах: соціальній, національній, демократичній. Нечесно прагнути рівня життя, як у Швейцарії, а ставлення до нацменшин мати, як у Румунії.
– Якою є ваша оцінка скандального рішення Берегівської райради стосовно гімну?
– Наша фракція не була у числі ініціаторів цього питання. Стосовно планів і намірів вам варто поцікавитися у пана І.Гайдоша.
– Чи не вважаєте ви, що пам'ятник на Верецькому перевалі загострив конфронтацію між двома найбільшими етнічними громадами Закарпаття?
– Ми справді будували пам'ятник на Верецькому перевалі на честь 1100-ліття віднайдення угорцями своєї батьківщини. Чи не вважаєте ви, що забороняти нам це робити є проявом комплексу переслідування?
– Наскільки мені відомо, про заборону зводити монумент ніколи не йшлося. Український уряд ще у 1996 році пропонував вам зводити пам'ятник на нинішньому україно-угорському кордоні, а не в глибині території.
– Ми тоді чемно й іронічно відповіли: якщо хтось хоче будувати у тому місці – хай будує. Ми ж хотіли тільки там – і все! Згідно з чинним законодавством України національні меншини, які проживають на тій чи іншій території, мають право святкувати знаменні дати своєї історії та ставити у себе пам'ятники на честь цих подій.
– Але ж угорці проживають за 100 кілометрів від Верецького перевалу. Вам що важливо: сам пам'ятник, чи місце його розташування?
– І пам'ятник, і місце – ці речі для нас взаємопов'язані, як мусульманство і Мекка. Ми виходимо з того, що у правовій державі все те, що не заборонено, те дозволено.
– У правовій державі спорудження будь-яких об'єктів чітко регламентовано законодавчо. Незалежно від того, що ви будуєте: багатоквартирний дім, приватний особняк, гараж, дачу, кафе чи пам'ятник, без дозволу органу влади, відведення земельної ділянки, затвердження проектно-кошторисної документації та погодження з інспекцією будконтролю будь-яка новозведена споруда вважається самовільним будівництвом і підлягає знесенню. Ваші опоненти кажуть, що з документами у вас якраз не все гаразд.
– У 1995 році ми отримали у користування земельну ділянку для будівництва пам'ятника на території Верб'язької сільради Воловецького району. Сільрада мала вивести цю землю з користування, і за це ми їй заплатили. Розпорядженням тодішнього голови ОДА С.Устича була створена обласна комісія зі святкування 1100-ліття віднайдення угорцями своєї батьківщини. У тому документі якраз й передбачалося встановлення пам'ятника. Тоді у цьому ніхто нічого поганого не вбачав. Проблеми почалися після того, як народний депутат України Михайло Товт поскаржився тодішньому лідеру Руху В'ячеславу Чорноволу, що угорці Закарпаття щось коять недобре. Принаймні, за версією тодішнього посла України в Будапешті Д.Ткача, усе було саме так. Оскільки все відбувалося напередодні прийняття Конституції і Л.Кучмі потрібні були голоси рухівців, то влада цю справу нам прикрила і все завмерло на довгі 12 років, аж поки президенти В.Ющенко та Л.Шойом не домовилися, що вони цей пам'ятник відкриють. Тоді все вирішувалося в авральному режимі, і ми дуже швидко почали будувати. У тій спішці, справді, не всі необхідні документи ми встигли вчасно підготувати, дещо й нині ще дооформлюємо, готуємо об'єкт до здачі в експлуатацію. Тоді ж головним було – швидко збудувати до приїзду двох президентів.
– Монумент зводили українські чи угорські майстри?
– Будували українці, але за угорські гроші.
– Ви судитеся із "Свободою" за підпал пам'ятника. Як іде суд?
– Уже з п'ять разів засідання переноситься через неявку сторін. Один раз ми не прийшли, а останній раз перенесли через відпустку прокурора. Хочу наголосити, що тут ідеться не про конфлікт між ВО "Свобода" і КМКС. До суду на "Свободу" подала прокуратура як обвинувачувач. Ми ж проходимо у справі як потерпіла сторона.
НЕ ВСЯКЕ МОВЧАННЯ – ЗОЛОТО
– На початку національно-визвольних змагань українські та угорські націонал-демократи були разом. Перший лідер КМКС Шандор Фодо був навіть членом правління крайової організації Руху, брав участь в установчих зборах НРУ, ви теж були на тому зібранні. Чи спілкуєтеся нині з керівниками українських громадських організацій?
– Коли наближаються вибори чи пересікаються інші інтереси, тоді й спілкуємося з політичними діячами.
– Ви вважаєте, що цього достатньо?
– Дуже важко вести діалог, коли тебе не слухають. Не знаю чому, але частина наших колег з українського правого табору взяла собі на озброєння тактику, що вони захищають Україну від зазіхань угорського сепаратизму, незалежно від того, наскільки ця загроза існує. Щось протиставити цій стратегії дуже важко. Переконати цих політиків – неможливо.
– То ви переконуйте у своїй щирості та правоті їхній електорат конкретними справами та вчинками, співпрацюйте з українськими мас-медіа, не називайте Україну "ворожою фортецею", акцентуйте увагу на тих проблемах, які є першочерговими як для угорців, так і для українців. І ви, і я дихаємо однаково загазованим повітрям, п'ємо однаково забруднену воду, однаково страждаємо від злодійських та непрофесійних дій влади, однаково виживаємо в умовах пограбунку народу. Я чомусь майже ніколи не чув, аби керівники угорських організацій протестували проти дій уряду, української влади – чи то загальнодержавної, чи регіональної. Ви ніколи не висуваєте претензій конкретно Президенту, міністрам, наприклад освіти, науки чи юстиції. Більше того, ваш електорат завжди голосує за чинну владу, а своїм головним опонентом чомусь вважає табір опозиційних правих сил. Ви ж, як професійний політик, чудово знаєте, що міжнаціональні протистояння найперше вигідні владі. Таке протистояння, що може перерости у джерело напруги між державами, є комусь вигідним і в геополітичному плані.
– Частково можу погодитися з вами. Я не відкидаю і зацікавленість російських спецслужб у тім, аби Україна погіршувала стосунки зі своїми західними сусідами. Однак я не вважаю за доцільне особисто намагатися доводити українській громаді Закарпаття, що дії їхніх праворадикалів на руку росіянам, бо це матиме зворотний ефект. Хай вони самі доходять цього висновку.
Стосовно співпраці з пресою. На Закарпатті всі мас-медіа комусь належать, і пробитися туди майже неможливо.
– Але ж бачите, що сьогодні ви нікуди не пробивалися, я сам запропонував вам цю розмову. Я не підігрував вам своїми запитаннями, не був глухим до ваших аргументів і вдячний вам за вашу дипломатичну відвертість. Впевнений, що діалог, якщо ви щиро його прагнете і хочете, аби вас краще розуміли, має тривати.
– Я погоджуюся з вами і теж сподіваюся на це.
Розмовляв Василь Ільницький
15 вересня 2011р.
Теги: Міклош Ковач, Верецький, угорський
Ділитись
На головну
Версія для друку
Переслати
