Смерть закарпатської журналістики переноситься

"Ти, брате, любиш Русь
як хліб, як кусень сала.
Я ж гавкаю раз в раз,
аби вона не спала".
Іван Франко

За якийсь тиждень до професійного свята служителів друкованого у пресі та мовленого в ефірі слова – Дня журналіста громадськість Закарпаття з вуст керівника інтернет-видання "Закарпаття онлайн" Олега Диби довідалася сумну новину – раптову смерть крайової Журналістики. Як сказав би поет,  "и вещее перо из рук упало".

Глибоко сумуючи за новопреставленою, все ж мусимо визнати: вона таки виявилася живучою. Тішить у цю скорботну хвилину хоча б те, що незалежна Журналістика у нашому краї таки значно пережила справедливий Суд, непідкупну Прокуратуру, гуманну Міліцію, об'єктивних Податківців, чесних Митників, милосердну Медицину, грамотну Освіту, та головне – некорумповану Владу, які давно вже покинули наш суєтний світ і живуть лише у пам'яті народній. Як сказав у своєму некролозі Олег Диба,  "вічная їм пам'ять".

Якщо ж цілком умотивований крик душі пана Олега проаналізувати без іронії та більш грунтовно, то картина вимальовується справді малоприємна. Та для початку визнаймо: твердження про смерть закарпатської журналістики є явним перебільшенням, однак серйозна недуга таки точить цей оголений нерв суспільства. І хвороба, на жаль,  прогресує. Прогресує у взаємозв'язку з усіма іншими болячками української громади.

Хворіти журналістика почала не сьогодні. Витоки хвороби сягають тих часів, коли, борючись за аудиторію, друковані та електронні ЗМІ геть начисто забули про професійну етику, власну відповідальність за сказане слово, стали привчати читачів і слухачів до безособової, безпристрасної та низькопробної інформації у примітивному викладі, констатації "голих фактів", коли очі бачать, вуха чують, язик меле, а розум і душа сплять, бо писано не для них. У результаті для більшості обласних видань грунтовні аналітичні статті,  аргументовані політичні коментарі, захоплюючі есе, задушевні нариси про достойних людей стали раритетами. Гумор, як такий, взагалі деградував: замість гострих, їдких, але етичних фельєтонів та гуморесок пішла лавина замовної "чорнухи", обпльовування усіх неугодних та відвертий бруд – цей справжній чортополох журналістики. Про єлейні оди владі, депутатам, мерам  та різного роду дрібним чиновникам – окрема розмова. Підніміть підшивки "Закарпатки", районок за 60–80-і роки минулого століття, і ви там днем з вогнем не віднайдете портретів керівників області або суцільної похвали місцевій владі. Нині лизоблюдство перед чиновниками – обов'язковий атрибут кожної владної, або ж приватної газети губернатора, мера, депутата. Усе це пишеться-мовиться здебільшого абсолютно безграмотно, вульгарно та тенденційно. І така, з дозволу сказати, пропозиція сформувала відповідний попит на ринку споживачів інформації. Девальвували в українських реаліях не лише мораль та гривня, а й Слово.

Нинішній час – час красти. Крадуть депутати, мери, чиновники, торгаші, то чому б не красти й журналістам? Для чого утруднювати себе добуванням фактів, коли досить відкрити Інтернет, а там уже є інформація про всі події, усі актуальні газетні публікації. Сьгодні зізнаюсь: колись таке "передирання" дістало мене і я написав у "ФЕСТі" абсолютно безглузду фантасмогоричну замітку, про злого ведмедя. Мовляв, "під час обіднього доїння колгоспних телиць, які цьогоріч у грудні місяці пасуться в урочищі Поланя неподалік гори Твердостуй, велетенський ведмідь під час обіднього доїння напав на колгоспне стадо телиць". Цілковита маячня! І що? Провідний Інтернет-сайт краю дослівно передрукував цю ахінею без посилання на першоджерело, а від нього її рознесли по світу впливові газети "Ріо" та "Старий замок", ціла низка всілякої падкої на сенсації дрібноти, ба, навіть поважний львівський "Експрес". Дійшло до того, що дехто з активних позаштатних кореспондентів взявся створювати громадський рух по захисту видуманого ведмедя! Ніхто з колег – професійних (!) журналістів та досвідчених редакторів не задумався над тим, що самих колгоспів в Україні вже давно немає, що телиці – це малолітні доньки корів, у яких ще цицьки не виросли і молока там шукати годі, а пастися на полонині серед зими можуть хіба що північні олені, бо лише вони здатні розгрібати ратицями метровий шар снігу.
 

В Інтернеті нині не стільки модно читати самі публікації, як коментарі до них. Пристрасне слово О.Диби збурило народ – і діло пішло. Один розумник твердить, що журналісти, як і жінки, діляться на дві категорії – гулящих та продажних. Одні чинять перелюб заради задоволення власної хтивості, а інші – заради грошей. Мушу сказати, що пізнання "коментатора" як жінок, так і журналістів, явно бідненькі. Окрім вказаних ним двох генотипів, треба додати принаймні тих, що таки зберігають вірність з боязні бути битою чоловіком та залишитися біля розбитого корита (аналог –  журналісти владних та олігархічних видань), обділені вродою жінки, а творчим хистом – писаки.  Бувають ще й дивачки й диваки, які просто кохають своїх чоловіків та люблять обрану у молоді роки професію, а тому чужих обійм не потребують. Доки ці динозаври журналістики ще займаються своїм улюбленим ремеслом, доти й грати похоронний марш професії передчасно.
Зі святом вас, колеги!

Василь ІЛЬНИЦЬКИЙ
 

Теги: журналістика, смерть, Інтернет

5 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати