Василь Ільницький: «Свій перший газетний допис я написав у шість років»

Василь Ільницький на теренах Закарпаття особа відома. Самобутній журналіст, один з „хрещених батьків” та головний редактор першого опозиційного видання краю газети „Срібна Земля”, засновник і головний редактор „ФЕСТу”, директор видавництва «Закарпаття»…

Два Василі Ільницькі
Два Василі Ільницькі
Цього року Василеві виповнилося 50 років. Цифра з усіх поглядів знакова. І добра нагода поміркувати про журналістику. Адже нині мало пам'ятає, що починав Василь Ільницький тележурналістом...
 
"ПЕРШИМ МОЇМ ГОНОРАРОМ БУЛИ КАЗКИ"
 
– Ну як воно, Василю, у п'ятдесят?
 
Спокійно, адже за свою "пятдесятку" я встиг сотворити не лише газети, публікації, телепрограми та книги, а й вивів у доросле життя доньок -- Лесю і Мирославу, посадив невеличкий садок та виноградник і збудував дім. Але для виконання основного чоловічого призначення – народити сина – до 50-річного ювілею мені забракло ... рівно трьох днів. Тепер, коли Василь Ільницький-молодший прожив перші півроку, знову почуваюся молодим татом.
 
– Хто напоумив тебе, сільського хлопця з Верховини, здобувати хліб журналіста?
 
–Ти не повіриш, але свій перший допис у газету я зробив у 6 років. Газета „Сільські вісті", яку передплачував батько, довгий час вела конкурс „Напишіть оповідання, школярики." Суть його зводилася до того, що потрібно було змістовно описати 3-4 малюнки.
Батько пояснив мені що й до чого, вирвав із свого блокнота не розграфлений листок і наказав до його повернення написати „твір". Страшенно нерівними, падаючим в усі можливі боки друкованими літерам (бо каліграфією ще не володів), я нашкрябав щось про велику силу електрики, завдяки якій у селі тепер можна дивитися кіно, освітлювати дорогу та ...доїти корів.
 
Наступного дня тато відправив мій опус до Києва і всі про цю оказію забули. Яким же було наше здивування, коли через кілька тижнів у газеті мене назвали наймолодшим переможцем конкурсу, а сільський поштар І.Лешенда приніс пакунок від редакції, у якому був лист-побажання піти до школи і навчитися каліграфічно писати та книга казок „Гора до неба".
 
До речі, цю книгу з логотипом „Сільських вістей" я беріг довгі роки і нині дуже шкодую, що загубив її при одому з численних переїздів.
 
То ти з шести років став газетярем?
 
– Про професію "журналіст" я довідався після закінчення 8-го класу. Кум моєї сестри працював головним редактором на обласному телебаченні. На одному з сімейних торжеств він запросив мене прийти до нього на телестудію на Київську набережну,18. Побаченого було досить, аби на тривалий час „захворіти" тележурналістикою. Я й досі вважаю світлої пам'яті Йосипа Йосиповича Стеціва своїм хрещеним батьком у журналістиці. Він у прямому сенсі привів мене за руку у цю професію, нетрями якої я, очевидно, блукатиму вже все своє життя.
 
 
"ЗІ СТАДІОНУ МІЛІЦІЯ ЗАБРАЛА МЕНЕ У "ВОРОНОК" 
 
– А де ти гриз граніт журналістської науки?
 
На відміну від сьогодення, тоді в Україні було лише два журфаки: в університетах Києва та Львова. Але то були не сьогоднішні контори по видачі дипломів, де здебільшого викладають „фахівці", які за своє життя не написали жодної статті, а дві по справжньому конкуруючі між собою школи журналістських кадрів, а професори Д. Прилюк та В. Здоровега – їхніми візитівками.
 
Майже кожну свою лекцію наш Володимир Йосипович розпочинав з критики „вчення" опонента, без боязні говорив, що столична школа відірвана від реалій життя. Не боятися відстоювати свою думку вчив і нас. Якщо ти спитаєш мене, що найголовніше я виніс зі стін Франкового вузу, то без найменшого сумніву скажу: дух вільнодумства та відданість професії.
 
Що згадується з часів навчання на львівському журфаці? Кого пригадуєш з однокурсників, викладачів? 
 
– О, багато чого! Ну хіба можна забути доброзичливі шпильки практично на початку кожної лекції на адресу "братців-закарпатців" доцента Ю. В. Петрушка, конспектування не менш як 100 позицій першоджерел для семінарів у "діда Дем'яна" (доцент Д. С. Григораш), безкінечні, але не безпідставні придирки "баби Шури" (доцент О. Н. Сербенська), нестандартні лекції зі стилістики у В.Кибальчича, практичні заняття з непрогнозованим підсумком у А.Капелюшного, іспити у внука "червоного дипломата" професора Чичеріна. Про кожного можна розповідати окремі історії.
 
На все життя закарбувалися відвідування чи не усім курсом футбольних матчів львівських „Карпат", де одного разу, за надто активне вболівання, міліція запроторила мене у „воронок" і від ночівлі у райвідділі врятувало лише те, що сержант, який мав стерегти мене, виявився ... однофамільцем; перший танець на відкритті молодіжного палацу „Романтик" на який мене запросила розкішна дівчина, яка виявилася... „підставною качкою" – працівницею палацу; приготування найсмачнішої страви – студентського супу на гуртожитській кухні; „помідорні пристрасті" у степах Миколаївщини на зборі коргоспного урожаю томатів для потреб рідної Вітчизни; постійні приколи на військових зборах у Славуті.
 
Із часу закінчення навчання минуло 28 років, але й по нині при зустрічах чи у телефонних розмовах з однокурсниками-земляками М. Дочинцем, М. Папішом, В. Янчиком, М.Мельником постійно згадуємо ці незабутні миттєвості студентського життя.
 
– Які тоді були віяння на факультеті?
 
– Існував певний культ практичної журналістики. Престижним було не стільки успішне навчання, скільки друкування власних матеріалів у пресі. Журналістську майстерність на факультеті викладали гранди – власні кореспонденти московських і київських видань: Василець із „Правди", Вукович із „Известий", Панов із „Комсомолки", Мартинов із „Радянської України". Звісно, ми мріяли хоч трохи бути схожими на них.

 

Піком слави вважалася публікація у республіканських виданнях та отримання солідного гонорару. Цікавий факт: у  приймальній деканату був стіл, на якому викладали квитанції поштових переказів з редакцій. Незважаючи на вічне студентське безгрошів'я, переказ на десять і більше рублів ніхто відразу не брав. Лежав він там по кілька днів, аби якомога більше однокурсників побачило, що тобі прийшов солідний гонорар, бо це було свідченням твого успіху.
 
"ПЕРШИЙ ТЕЛЕСЮЖЕТ Я ЗРОБИВ У ДЕВ'ЯТОМУ КЛАСІ"
 
– А як ти потрапив на телебачення?
 
– Уперше у житті ще дев'ятикласником шеф закарпатських телевізійників Й. Стеців відправив мене у „відрядження" з Осипом Лободою - молодим тележурналістом, який щойно починав свій трудовий шлях на Закарпатському телебаченні. Завершувалися жнива і Осип Степанович одержав завдання підготувати репортаж з колгоспу, здається, „Перемога" на Берегівщині. Мені ж він довірив зробити перший сюжет у житті з фазанарію у с. Шаланки на Виноградівщині.
 
Страху я тоді набрався чимало, випитуючи у дорослих дядьків фактаж для сюжету. Зате скільки гордості було, коли диктор Наталія Якушко читала написаний мною (школярем!) закадровий текст, а вдома батьки звіряли почуте з телевізора із принесеною додому копією тексту.
 
 
З Василем Рацом
 
З тих пір я не уявляв, що у світі може бути якась інша робота, ніж на телебачені. Щороку по закінченню терміну обов'язкової практики -- спочатку в багатотиражці ВО „Сірка" на Львівщині, а потім у міжгірській районці „Радянська Верховина" -- я не мав канікул, а йшов підробляти на телебачення, тим паче, що гонорари там були солідні.
 
Телевізійники Осип Лобода, Михайло Фатула, Омелян Плеша, Дмитро Леспух радо тягали з собою у добитих УАЗиках та „Латвіях" пацана, який дещо розвантажував їхній стислий робочий графік гарячої відпускної пори. Тож коли настав час переддипломної практики на Закарпатському ТБ я був там „своїм чоловіком".
 
Попри існування держрозподілу більшість студентів львівського журфаку самі знаходили собі майбутню роботу. Завершуючи університетські студії та практику я наважився попросити у тодішнього голови Закарпатського облтелерадіо Дмитра Воробця виклик на роботу. „На роботу візьму хоч нині, але квартиру не дам!", -- заявив Дмитро Андрійович. Тієї миті квартиру я і в гадці не мав – мені б роботу дістати...
 
– І яким тоді було крайове ТБ?
 
За сьогоднішніми мірками – зараглементованим. Окрім того, що всі редактори-журналісти були політично „грамотними", головний редактор та голова комітету, окрім фахового вишу, обов'язково навчалися ще й у Вищій партшколі у Києві. Але і над ними партія тримала наглядача-цензора в особі працівника так званого „облліту", підпис якого був останній і вирішальний на матеріалі, який мав іти в ефір.
 
Прямих ефірів тоді практично не було, за винятком трансляцій першотравневих та жовтневих демонстрацій трудящих, футбольних матчів та інформаційних випусків новин. Усе інше йшло у відеозапису.
 
Сценарії телепередач, тексти виступів – затверджувалися тим же обллітом, працівник якого потім переглядав передачу перед виходом її в ефір, чи не допустив хтось крамольного відхилення від тексту.
 
Мав я з цього приводу клопіт. У своїй програмі „Місто моє-гордість моя" я зробив критичний сюжет про незадовільну роботу міського автотранспорту в Ужгороді. Водії, які за словом у кишеню не лізли, заявили, що ритмічній роботі найперше заважає брак запчастин та недостатня кількість бензину. Уяви собі, що в останній фразі цензор запримітила крамолу – не може у Радянському Союзі не вистачати бензину! Довелося останні слова вирізати з плівки. Не можна було прямо говорити, що погано працює міліція, чи критикувати депутатів, не кажучи вже про членів міськкому партії. А от керівників підприємств – хоч до ганьбового стовпа прив'язуй! Таких маразмів було чимало.
 
Та все ж критичні сюжети про незадовільну роботу торгівлі, комунальників, транспортників, шляховиків, будівельників з режисером програми В.Коломійцем ми робили у кожній програмі і ужгородці писали масу листів та просили розповісти про їхню проблему. Влада, установи та організації мусіли реагувати на критику, щось виправляти, щось змінювати та доповідати про виконану роботу. Парткоми за цим дуже уважно слідкували і не упускали нагоди винести комусь догану, тому реагування на критику у ЗМІ в ті часи було справою обов'язковою. Не те, що нині! Усвідомлення того, що своїм критичним виступом ти можеш щось змінити на краще додавало снаги у роботі.
 
"НАЙБІЛЬШИМ АВТОРИТЕТОМ ДЛЯ МЕНЕ ЗАВЖДИ БУВ БАТЬКО"
­­­
– Потім була робота в "Новинах Закарпаття", "Карпатській Україні", "Срібній Землі", "Фесті", видавництві "Закарпаття"... Хто для тебе був авторитетом увесь цей час?
 
По натурі я – нігіліст і кумирів ніколи не мав. Інша справа люди, думку яких я шанував і до якої дослухався. Найперше – це мій батько, якого я з раннього дитинства сприймав як істину. Впродовж усього свідомого життя моїм порадником у всіх важливих ситуаціях був і є стрико Юрій Васильович – колишній керівник краю. За професійне становлення завдячую покійним уже професору Володимиру Здоровезі та тележурналісту Йосипу Стеціву. За мудрі уроки життя завжди буду вдячний Володимиру Сливці та Євгену Томенчуку, які також завчасно пішли з життя.
 
Коли тобі було найважче?
 
– Попри веселу вдачу й оптимізм, гірких моментів у моєму житті не бракувало. Але найважче було, коли помер батько. Напевно, я лише тоді по справжньому усвідомив, що він для мене значив. Хоч мені тоді було уже 42 роки, але я раптом відчув себе осиротілим і плакав, як малий дітвак. Утрата матері була не менш пекучою, але тоді я, напевно, уже змирився з тим, що батьки колись відходять. Назавжди. Нині дуже гірко стає на душі, коли у рідному селі бачу батьківську хату, в якій тепер живуть зовсім чужі люди.
 
– У 50 років в тебе народився син. Це доволі мужній вчинок...
 
– Це мужній вчинок моєї 48-річної дружини, безмежно коханої мною Оксанки. А для мене мій Василько – це дар Божий. Уяви, у 7,5 місяців він реально почав казати мені ТАТА. У такому віці, коли ти вже багато чого бачив, спробував і пізнав, ніщо не може дарувати таких потужних емоцій, як спілкування з тією крихіткою, яка колись має продовжити те, чого не встигну я.
 
Усе решта – суєта, яка, часом, не вартує й затраченого часу. А щодо віку... Ти знаєш, що не тільки моє 50-ліття було ощасливлене народженням дитини. Мій колега Елемир Кевсегі з „Карпаті ігаз со" у день свого ювілею отримав у подарунок від дружини доньку. Нині ми жартуємо, що ростимо один одому зятя та невістку. Тож ровесники, не бійтеся малих дітей!
 
Чого навчило тебе життя за 50 років?
 
– Дорожити своїм ім'ям. Воно як особисте клеймо визнаного майстра, що не потребує жодних інших гарантійних зобов'язань. Так і в нашій професії: до підпису справжнього журналіста не потрібні додатки у вигляді дарованих владою почесних звань, високих посад, наукових регалій чи переліку попередніх заслуг.
 
– І наостанок – розкажи про свою мрію.
 
– До упаду натанцюватися з дружиною на весіллі у свого сина.
 
Розмовляв Олександр Гаврош, "Новини Закарпаття"
Василь Ільницький, Закарпаття онлайн.Блоги
08 грудня 2010р.

Теги: Ільницький, газета, журналіст

Коментарі

Селянин 2010-12-21 / 14:26:00

вуйко з верховини, 15.12.2010 19:10
в. і., берися дівку робити і не слухай

Кить не зможе, та ты вуйку му допоможеш!

Вы там, у хащі, на верховині усі розумні фаттьове. Розум із вас капає, як із стріхы у марті.

вуйко з верховини 2010-12-15 / 19:10:00
в. і., берися дівку робити і не слухай всяких недоумків ( політичних ). Щастя, здоров"я синочку , мамі і татові!

magyar ember 2010-12-13 / 21:37:00

ember, 13.12.2010 20:35

"желаю добра во всей его ипостаси"

ипостась: означает всяческое разнообразие и обилие добра!

ember 2010-12-13 / 20:35:00
ember, 10.12.2010 09:49
Vedj glavnoe, shtob "zjatj" i "nevistka" byli zdorovymi!
Чтоб ты не думал, что про тебя забыли, и тебя обидели -
и тебе лично желаю добра во всех его ипостаси.



???????????!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!

magyar ember 2010-12-13 / 09:22:00

"З Юрієм Васильвичем - спілкувалися тележурналісти з Праги".
Так, в епоху Л,Брежнєва та Ю.Андропова", шановний пан шеф-редактор видавництва "Земля і глина"

ember, 10.12.2010 09:49
Vedj glavnoe, shtob "zjatj" i "nevistka" byli zdorovymi!
Чтоб ты не думал, что про тебя забыли, и тебя обидели -
и тебе лично желаю добра во всех его ипостаси.

сорри 2010-12-12 / 02:08:00
magyar ember,

рік тому до вас зверталися журналісти, щоби ви особисто вибачилися за звірства угорців під час окупації Карпатської України. Чому ви не хочете вибачитися? Ваш батько і ваші родичі особисто причетні до тих звірств і брали участь у розстрілах невинних людей. Коли ви збираєтеся покаятися?

magyar ember 2010-12-12 / 00:14:00
В.Ільницький, 11.12.2010 20:02

Ваші твердження не відповідають дійсності. Називати прізвища журналістів я не буду, бо серед учасників даної дискусії їх не бачу. Але я звернуся до них, щоб узнати чому вони не об"являються. Ви не видумуйте ніяких інсинуацій.

"Накануне августа 2008 года, ко дню 40-летнего юбилея событий в ЧССР к Василию Ильницкому обращались журналисты" - це факт! І по елекронній пошті, і особисто до вас по телефону!

В.Ільницький 2010-12-11 / 20:02:00
Не треба брехати, ніхто з журналістів до мене не звертався. Якщо такі були - назвіть їх прізвища. А хто хотів мати бесіду з Юрієм Васильвичем - спілкувався з ним без посередників, як, наприклад, тележурналісти з Праги. Не підміняйте дискусію вимислами та брехнею.

Нестор 2010-12-11 / 19:25:00
(продолжение)

Просто умерщвлять людей революционным затейникам было мало. Они находили удовольствие в том, чтобы до погрузки на баржи срывать с них одежду и связывать попарно. Беременных женщин обнажёнными связывали лицом к лицу со стариками, мальчиков со старухами, священников с девушками, это называлось «республиканскими свадьбами». Всё познаётся в сравнении. Американский историк Дэвид Стэннард в своей книге «Американский холокост: завоевание Нового Света» показал, что освоение Америки сопровождалось самой страшной этнической чисткой в истории человечества: за 400 лет пришельцы из Старого Света физически уничтожили около ста миллионов (!) коренных жителей. На Пятом континенте англичане истребили большинство австралийских аборигенов и всех (!) тасманийцев. Америка и Австралия были далеко, но когда русским властям становилось известно, что злодеяния творятся вблизи границ империи, они порой шли на прямое вмешательство. «Уманская резня» в июне 1768 года, во время так называемой «Колиивщины», унесла жизни 20 тысяч евреев. Многие тысячи евреев погибли, помимо Умани, также в Лысянке, Каневе, Черкассах, Жлобине, Корсуни, Фастове, Белой Церкви и особенно в Балте. Хотя всё это происходило на «суверенной польской территории», вести о размахе зверств побудили русские власти послать против гайдамаков корпус генерала Кречетникова, который разбил их в несколько дней и, возможно, спас евреев Правобережья Днепра от полного истребления. Ещё в 1819 году в Англии оставалось 225 преступлений и проступков, каравшихся виселицей. Когда врач английского посольства в Петербурге писал в своём дневнике в 1826 г., насколько он поражён тем, что по следам восстания декабристов в России казнено всего пятеро преступников, он наглядно отразил понятия своих соотечественников о соразмерности преступления и кары. У нас, добавил он, по делу о военном мятеже такого размаха было бы казнено, вероятно, тысячи три человек. Так смотрели на вещи повсюду в Европе. В Дании в 1800 году был принят закон, предусматривавший смертную казнь для всякого, кто «хотя бы советовал» отменить неограниченную форму правления. И вечную каторгу тому, кто осмелился порицать действия правительства. А теперь возьмём «Русскую правду», она вообще не предусматривает смертную казнь! Из «Повести временных лет» мы знаем, что Владимир Святославич пытался в 996 г. ввести смертную казнь для разбойников. Сделал он это по совету византийских епископов, но вскоре был вынужден отказаться от несвойственных Руси жестоких наказаний. По числу казней Россия даже при Петре и отдалённо не приблизилась к странам, служивших ему идеалом, а после его смерти этот вид наказания резко пошёл на убыль. Середина XVIII века отмечена фактической отменой смертной казни. В 1764 году оказалось, что некому исполнить приговор в отношении Василия Мировича. За двадцать лет без казней профессия палача попросту исчезла. В 1907 году в Москве вышел коллективный труд «Против смертной казни». Среди его авторов были Лев Толстой, Бердяев, Розанов, Набоков-старший, Томаш Масарик и другие известные писатели, правоведы и историки. Клеймя жестокость царской власти, они приводят полный, точный и поимённый список казнённых в России в течение 81 года между восстанием декабристов и 1906 годом. За это время было казнено 2445 человек, то есть совершалось 30 казней в год. На эту цифру, правда, повлияли два польских восстания 1830 и 1863гг. и начало революции 1905-1907гг. Если же брать мирное время, получится 19 казней в год. На всю огромную Россию! О чём говорит эта цифра с учётом того, что в течение всего этого периода смертная казнь за умышленное убийство применялась неукоснительно? Она говорит о том, что сами убийства случались крайне редко. (Кстати, в очень буйных народах тогда числились финны, они чаще кавказцев пускали в ход свои знаменитые «финки».)

И так далее. Не допускаете ли вы, что потомкам чехов и словаков тоже есть за что извиняться перед предками Ильницких?

Нестор 2010-12-11 / 19:22:00
Для magyar ember, 11.12.2010 16:51 Надо или не надо извиняться, этот "вердикт" в процессе беседы с Ю.В.Ильницким должен вынести, соответственно, чешский и словацкий представители.

Другими словами представители "западной демократии" должны судить "восточных варваров". Почитайте, вам будет интересно:

Английская «королева-девственница» Елизавета I отрубила голову не только Марии Стюарт, она казнила ещё 89 тысяч своих подданных. В отличие от своего современника Ивана Грозного, называвшего её «пошлой девицей», Елизавета (чья мать, Анна Болейн, кстати, тоже была обезглавлена) не каялась в содеянном ни прилюдно, ни келейно, убиенных в «Синодики» не записывала, денег на вечное поминовение в монастыри не посылала. Европейские монархи таких привычек вообще сроду не имели. Будете в Лондоне — купите билет на обзорную экскурсию по центру города в открытом двухэтажном автобусе. Там есть наушники, можно слушать объяснения на разных языках, включая русский. У Гайд-парка вы услышите, что там, где ныне «уголок оратора», находилось место казней. Казни были основным общественным развлечением лондонцев в течение многих веков. Историк Лондона Питер Акройд перечисляет ещё с дюжину известных мест казней, добавляя, что нередко виселицы стояли просто на безымянных перекрёстках. И работали они без простоев, недогрузки не было. В толпе зрителей время от времени случалась давка, число затоптанных насмерть однажды (в начале XIX века) достигло двадцати восьми. Европейские затейники употребили немало фантазии, чтобы сделать казни не только предельно долгими и мучительными, но и зрелищными — одна из глав в книге Фуко озаглавлена «Блеск казни». Чтение не для впечатлительных. Жестокость порождалась постоянными опустошительными войнами западноевропейских держав уже после Средних веков (которые были ещё безжалостнее). Тридцатилетняя война в XVII веке унесла половину населения Германии и то ли 60, то ли 80 процентов — историки спорят — населения её южной части. Папа Римский даже временно разрешил многожёнство, дабы восстановить народное поголовье. Усмирение Кромвелем Ирландии стоило ей 5/6 населения. От этого удара Ирландия не оправилась уже никогда. Что касается России, она на своей территории почти семь веков, между Батыем и Лениным, подобных кровопусканий не знала и с такой необузданной свирепостью нравов знакома не была. Сожалею, но придётся сказать неприятную вещь: история западной цивилизации не настраивает на громадный оптимизм — настолько кровопролитной и зверской была её практика. И не только в далёком прошлом — в недавнем ХХ веке тоже. По размаху кровопусканий и зверств ХХ век превзошёл любое прошлое. По большому счёту, нет гарантий, что эта цивилизация не вернётся к привычной для себя практике. Это гораздо, гораздо более серьёзный вопрос, чем привыкли думать наши западолюбивые земляки. Зная то, что мы знаем о западной цивилизации (частью которой был Гитлер), трудно не констатировать: её самолюбование выглядит достаточно странным. Звучит неожиданно? Тогда процитирую одного из виднейших историков современности, оксфордского профессора Нормана Дэвиса: «Всякий согласится, что преступления Запада в ХХ веке подорвали моральное основание его претензий, включая и прошлые его претензии».По подсчётам историка Р. Г. Скрынникова, знатока эпохи Ивана Грозного, при этом царе было безвинно казнено и убито от 3 до 4 тысяч человек. Скрынников настаивает, что мы имеем дело не с чем иным, как массовым террором, особенно по отношению к новгородцам, и с ним трудно не согласиться, хотя Иван Грозный — кроткое дитя рядом с Людовиком XI по прозвищу Паук, Ричардом III (которого Шекспир охарактеризовал как «самое мерзкое чудовище тирании»), Генрихом VIII, Филиппом II, Яковом I Стюартом, герцогом Альбой, Чезаре Борджиа, Екатериной Медичи, Карлом Злым (без номера), Карлом V (сыном Хуаны Безумной), Карлом IX (устроившим Варфоломеевскую ночь), Марией Кровавой, лордом-протектором Кромвелем и массой других симпатичных европейских персонажей... То, что сегодняшняя политкорректность воспринимает с ужасом, всего век с небольшим назад никого особенно не отвращало. Ещё один классик английской «истории для читателей» Джон Ричард Грин в 1874 году спокойно цитировал отчёт Кромвеля о проделанной работе в Ирландии: «Я приказал своим солдатам убивать их всех... В самой церкви было перебито около тысячи человек. Я полагаю, что всем монахам, кроме двух, были разбиты головы...».

magyar ember 2010-12-11 / 16:51:00

Ещё раз следует подчеркнуть, что суть этой дискуссии не является, пусть даже будет виртуальное разбирательство какого-либо спора из судебно- процессуальной практики по- поводу: "Хто у кого украв чокан або мотику" - эти проблемы следует рассматривать с перспективы становления современного, европейского цивилизованного гражданского общества, построенного на высоких идеалах и принципах нравственности и при соблюдении этических и морально-правовых норм.

По- этому, господа шеф- редакторы, вам следует научиться текущим событиям давать объективные и без предвзятые оценки.

Общество, в котором преобладают межнациональные предрассудки, плохо заканчивает - яркий пример тому бывшая Югославия. Всем известно, к каким последствиям такие обстоятельства привели. Только в таком обществе, некогда влиятельные лица имеют пожизненное право на табу ими содеянного.

Накануне августа 2008 года, ко дню 40-летнего юбилея событий в ЧССР к Василию Ильницкому обращались журналисты с просьбой помочь им войти в контакт с Юрий В. Ильницким с тем, чтобы получить возможность этот исторический факт, с учётом современных требований, осветить и дать ему исторически объективную оценку. Василий Ильницкий отказал им в этом ссылаясь на табу.

Тапёр, 10.12.2010 21:10
"Ю.В.Ильницкий не должен ни перед кем извиняться"

Надо или не надо извиняться, этот "вердикт" в процессе беседы с Ю.В.Ильницким должен вынести, соответственно, чешский и словацкий представители.

В.Ільницький 2010-12-11 / 00:14:00
Яремі. В опублікованому "Новинами" інтерв'ю вмістилося з половина того, про що ми говорили з Гаврошом. Було там і про роки роботи в НЗ, СЗ, ФЕСТі, видавництві "Закарпаття".Тисніть на Олександра, хай підготує другу серію...

Spectator 2010-12-10 / 22:48:00
Для: Тапёр, 10.12.2010 21:10

Здорово! Браво!

Тапёр 2010-12-10 / 21:10:00
Вася, наверно, как и Ящищак уже пожалел, что высунулся. А напрасно. Из-за того, что такие, как Ильницкие (все) молчат, те, которые родились и выросли в эрзац-государстве никогда не узнают правды. Более того, они даже не поймут, о чём речь. И уже совсем страшно, что это их ну никак не печалит. Почему-то у нас всё принято делить на чёрное и белое, тогда, как восточные народы мудро пользуются многочисленными полутонами. В каждом явлении, личности, событии есть масса сторон. Большинство же, как толпа, запрограммированно использует один-два массовых шаблона в своих оценках. Тем более того, что уже является историей, которую они даже не подумали изучить, проанализировать. А зачем? Всё давно им уже преподнесли готовым, пользуйся. И не выделяйся. Читать, смотреть и слушать шаблонные тексты - удел плебоса. А коль ты, волею судеб, стал фигурантом знаковых событий, то у тебя появляется особая ответственность, как у носителя специфической информации, перед следующими поколениями и перед историей. Иначе - мрак, деградация и регресс. Что мы, собственно сейчас и наблюдаем. Да, пусть у Ильницких, как писал Чучка про схожего персонажа, "ноги в курячках". Но, как бы там ни было, они являются по факту региональной элитой. С соответствующим уровнем исторической ответственности. Как и многие еще сейчас живущие свидетели реальных событий. Вот где настоящее поле деятельности тех, кто записывает себя в лучших журналистов, писателей, историков. Чтобы можно было, ознакомившись с их "диктофонными" трудами, составить собственное представление о нашей прошлой жизни. Чтобы понимать, почему Ю.В.Ильницкий не должен ни перед кем извиняться. Наоборот, очень многие должны быть ему не просто благодарны, а обязаны счастливыми поворотами в своей непростой жизни. Я не хочу в десятом пересказе описывать здесь конкретные события и истории. Я хочу, чтобы это сделали сами участники этих событий. Время неумолимо бежит вперёд. Даже те, кто тут тусуется, лишь недавно получив паспорт, уже с грустью вспоминают что-то, что безвозвратно ушло в историю и не вернётся никогда. Что же говорить про целый пласт истории на сломе эпох? История важна не только в разрезе континентальных событий. Она очень важна и на уровне "від Ужка до Ясиня", как писали в старых газетах. Про историю Закарпатья досоветского периода можно собрать много материалов. По крайней мере, они есть и серьёзные учёные знают, где это можно найти. А вот, что касается периода СССР, то официальная история тех времён разве что оставила нам фактаж - абсолютные цифры квадратных метров, гектаров, кубометров, километров, штук, центнеров и т.п. Может быть, уже пришло время стряхнуть устаревщий тренд охаивания эпохи и по-научному, основываясь на материалах ещё живущих людей, написать-таки реальную историю края этого времени? Вася, подумай. Ты талантливый журналист. У тебя врождённое чутьё нужного в этот момент вектора. Люди помнят первую в области настоящую газету "Фест" периода Томенчука. Сейчас такой нет. В то время она была как "Литературка" совковых времён. Многие из её тогдашних материалов тоже могут стать частью реальной летописи. Надо только помнить, что ложась сегодня спать, а завтра отправившись на улицу, ты уже можешь не застать спиленное дерево, на которое писял малышом с рук мамы, снесённого дома, в котором жила твоя первая любовь и казавшего вечным старичка, что все эти годы молча смотрел на улицу в окошко, провожая взглядами всех прохожих...

ember 2010-12-10 / 17:27:00
ІВАН,
soglasen!
Nesmotrja na to, shto nikogda ne byl chlenom "TSE", i nesmotrja na to, shto ja mog by vstupitj v "TSE", boljshe skazhu: popytalisj zastavitj, no ja otkazalsja (pravda shol uzhe 86-oj, ili 87-oj god, ne pomnju tochno). Da byli chlenami "TSE" raznye ljudi:
- takie, kotorye verili, no ne delali gadosti
- kotorye verili, i kuchu gadostej nadelali
- kotorye ne verili, no nuzhno bylo dlja kariery
- kotorye ne verili, no na etom stroili karieru

Te, to jestj my, kotorye zhili v te vremena, znaem etu raznitsu.
Problema, kogda kto to pytaetsja skazatj "zakljuchiteljnoe slovo" cherez prizmu sevodnjashnevo dnja, nynjeshnikh uslovij, dumaet nynjeshnimi shtampami. Objazateljno poluchit i rasprostranjaet krivuju, nepravdlivuju kartinu.
I eto kstati kasaetsja vsju(!) nashu istoriju.

ІВАН 2010-12-10 / 12:53:00
Перепрошую, із-за збою, текст відтворило двічі

ІВАН 2010-12-10 / 12:50:00
Людям, які не жили в СССР (або виросли після його розпаду і в роки незалежності України, чи є іноземцями) надзвичайно важко щось пояснювати що це була за держава. Іноді, у них виникає думка: ВИННІ ВСІ, хто народився і жив в СССР. Винен лише тому ЩО НАРОДИВСЯ І ЖИВ у СССР. Хіба що окрім тих - хто став дисидентом, пішов у табори. "Винним" є, бо не протестував, бо не пішов у табори. Винний, бо був жовтенятком, піонером (горлав: "Всегда готов!), комсомольцем, ходив у школі на якісь заходи, а то ще не дай Боже був "членом" партії. Хоча тих. хто мав певні здібності, міг зайняти якесь суспільне становище, не "вступивши" у "члени", реалізувати свої можливості не могли. І змушені були "вступати" у "ЦЕ" і абсолютно нормальні люди (це нині можна мати мужність (хоча не всі її і мають) відмовитися від вступу до ПР чи ЄЦ), Адже КПРС була не партією, а ЧАСТИНОЮ ДЕРЖАВНОЇ МАШИНИ. Тож звинувачувати когось, що "вступив у ЦЕ" - є безсоромною демагогією. Бо, якщо б так поступали ВСІ - то українське (багатонаціональне) суспільство було б позбавлене інтелігенції (вчителів, лікарів, письменників, індинерів, господарників), не кажучи вже за еліту.
По-друге серед найвищих партійних та господарських керівників України були патріотично та гуманно налаштовані керівники.
Ну, не всі ж були негідники. Багато хто, і в тих умовах робив чимало доброго для народу. зокрема для своєї республіки (П. Шелест), чи області (Ю. Ільницький).
До речі, шістдесятники складалися із двох крил: 1)дисидентів, що сиділи у тюрмах;
"2) поміркованих (О. Гончар, Д. Павличко. І. Чендей тощо, котрі частіше всього були члени КПРС.
Останнє - майже всі ті люди, які нині при владі (коаліція ПР-КПУ-БЛ-СУ), вийшли із чотирьох категорій:
комсомольська номенклатура (ях наразі найбільше, приміром Тігіпко, Табачник, тощо)
компартійна номенклатура;
господарська номенклатура ("червоний директоріат", що прихватизував (украв) підприємства;
вихідці із криміналітету та "злодіїв у законі"Людям, які не жили в СССР (або виросли після його розпаду і в роки незалежності України, чи є іноземцями) надзвичайно важко щось пояснювати що це була за держава. Іноді, у них виникає думка: ВИННІ ВСІ, хто народився і жив в СССР. Винен лише тому ЩО НАРОДИВСЯ І ЖИВ у СССР. Хіба що окрім тих - хто став дисидентом, пішов у табори. "Винним" є, бо не протестував, бо не пішов у табори. Винний, бо був жовтенятком, піонером (горлав: "Всегда готов!), комсомольцем, ходив у школі на якісь заходи, а то ще не дай боже був "членом" партії. Хоча тих. хто мав певні здібності, міг зайняти якесь суспільне становище, не "вступивши" у "члени", реалізувати свої можливості не могли. І змушені були "вступати" у "ЦЕ" і абсолютно нормальні люди (це нині можна мати мужність (хоча не всі її і мають) відмовитися від вступу до ПР чи ЄЦ), Адже КПРС була не партією, а ЧАСТИНОЮ ДЕРЖАВНОЇ МАШИНИ. Тож звинувачувати когось, що "вступив у ЦЕ" - є безсоромною демагогією. Бо, якщо б так поступали ВСІ - то українське (багатонаціональне) суспільство було б позбавлене інтелігенції (вчителів, лікарів, письменників, індинерів, господарників), не кажучи вже за еліту.
Навіть серед найвищих партійних та господарських керівників України були патріотично та гуманно налаштовані керівники.
Ну, не всі ж були негідники. Багато хто, і в тих умовах робив чимало доброго для народу. зокрема для своєї республіки (П. Шелест), чи області (Ю. Ільницький).
До речі, шістдесятники складалися із двох крил: 1)дисидентів, що сиділи у тюрмах;
"2) поміркованих (О. Гончар, Д. Павличко. І. Чендей тощо, котрі частіше всього були члени КПРС.
Останнє - майже всі ті люди, які нині при владі (коаліція ПР-КПУ-БЛ-СУ), вийшли із чотирьох категорій:
комсомольська номенклатура (ях наразі найбільше, приміром Тігіпко, Табачник, тощо)
компартійна номенклатура (причому, саме не із "найкращої" її частини);
господарська номенклатура ("червоний директоріат", що прихватизував (украв) підприємства;
вихідці із криміналітету та "злодіїв у законі"

ember 2010-12-10 / 09:49:00
V. I. praviljno delaet, shto ne reagiruet na nekotorye zapisi.
Vedj glavnoe, shtob "zjatj" i "nevistka" byli zdorovymi!

rusyn 2010-12-10 / 09:10:00
Уважаемый magyar ember!

Если Вы настолько желаете чтобы ЮВИ извинился перед ческим и словацким народом, то Вам следовало бы извинится перед иными народами, начиная с времени так называемого "обретения родины" и кончая террором "hideg napok" и остальными, не буду перечислять (включая чехословаков - 1968). А в отношении В. Ильницкого, я лично не знаком с этим человеков, не знаком и с ЮВИ, но учирывая политику того времени и зная, как принимались решения в то время - первый не имеет к этому отношения, а второй, я думаю, будучи закарпатцем пытался минимизировать негативы происходившего. Так, что Вы, ув. "magyar ember" или провокатор или юнец понятие не имеющий о происходящих событиях, пытающийся с надутыми щеками подобно сорри или кк. давать "окончательную" оценку событиям.

magyar ember 2010-12-09 / 23:54:00
ярослав орос, 09.12.2010 20:13
В.Ільницький, 09.12.2010 22:12

Хочеться вірити в той момент, коли пан Ю.В.І. coram publikum вибачиться і визнає свою помилку перед чеським та словацьким народами, за його причетність до подій серпня 1968 року у цих країнах. Бажано було б, щоб це звернення прозвучало в присутності чеського та словацького кореспондентів. Вони охоче приїдуть та послухають.

Мій respekt a priori Ю.В. Ільницькому, якщо у старшому віці він це зробить.
Це єдиний правильний поступок у даній ситуації для нього і для його родини.

Бажаю всім їм міцного здоров"я та всіх людських благ.

/ 1Павло Богдан: «У Словаччині дуже мало об'єктивної інформації про життя в сучасній Україні»
Сталінські табори не зламали силу духу міжгірця Василя Бряника
/ 5Як Дні «Дня» йшли до Ужгорода
/ 1Друга світова – особистий рахунок
/ 4Погрози розправи за підтримку Майдану змусили Саманту Рац покинути батьківщину
/ 2Чи буде в Ужгороді єдиний культурний центр?
/ 2Тарифомор
/ 7Місцями життя і звитяги Ференца Ракоці ІІ
Сорок днів без «Скіфа». Пам’яті Олега Сидора
/ 9Апостол непереможного духу
/ 7Віталій Постолакі: "Ми сподіваємося лише самі на себе"
/ 3Два кольори на полотні життя
Досі не реабілітований...
«Я отримав повістку в день свого народження...»
/ 4Хто розгатить «Тису»?
/ 6Самоочищення як запорука поступу
/ 5Що за ґута, що за фрас зворохобила «Домбас»?
/ 14 «Лишь бы не было войны…»
/ 1„Не ридать, а добувати, хоч синам, як не собі...”
/ 6Від батька – до сина-4
/ 4Від батька – до сина - 3
/ 6Від батька – до сина-2
/ 4Від батька – до сина
/ 6Азійське нутро, або Чому ми не Європа?
/ 11Бізнес на свободі
» Всі записи