Він був гордістю нашого села

               «Там, де неба сягаєш рукою,

               Де потоком шумить синій вир,

               Напуває живою водою

               Моє серце й судьбу Синевир»

                               (О.Пекар)

Для мене спогади про Михайла – це спогади про моє рідне село Синевир, про славетну сім’ю Луки Сятині. Думками лину в дитинство, коли моя мама  працювала майстром відділку дороги. На цю роботу її влаштував тодішній голова сільської ради Л.В.Сятиня, бо була вона вдовою, матір’ю шістьох дітей. За його ініціативою вона стала депутатом сільської ради: «І от прийшла радянська влада, відкрили школу і колгосп, створилася в селі сільрада, - Лука Сятиня прийняв пост. Він на селі очолив владу і будував нове життя, усе виходило до ладу. І була віра в майбуття», - так писала я у своїй «Поемі про Синевир». А коли відкривалися у 60-х роках школи-інтернати, Лука Васильович своїх п’ятеро дітей із одинадцяти віддав у школи-інтернати до Хуста, Нижнього Бистрого. Завдяки йому мама і мене із сестрою віддала до школи-інтернату, за що їй дуже вдячна. На той час вчитися у таких школах було престижно. Це був старт у вищий навчальний заклад. Отак я познайомилася із Наталкою, Андрієм, Володею, Душкою (Магдалиною). Але найближче із всієї родини я знала, і зараз дружимо, - Наталку. Нам судилося бути невістками у родині Мокрянина, дві новостворені сім’ї жили в одній хаті. Ми стали добрими подругами. Тому найбільше інформації про родину Сятині я знала від Наталки.

Михайло Сятиня, Мішко, так його всі звали, був іще школярем, коли я про нього почула, як він один із кращих учнів Міжгірщини попав у збірну Закарпаття для поїздки в Англію.

Після смерті батька, Луки Васильовича, оберегом роду став Андрій, який на той час уже працював у обласному аптекоуправлінні. Саме він допоміг як Михайлові, так і всім іншим членам родини здобути освіту. А Наталка стала берегинею роду. «Берегине роду всіх Сятинів, Луківно, Наталю дорога,в серці бережу, немов святиню, юність нашу, бо вона одна…», - це рядки із поезії, присвячені Наталії із нагоди її ювілею. До неї в село з’їжджалися всі члени родини, біля неї доживала віку їхня старенька мати Марія. На той час Михайло був уже знаною людиною не тільки в селі, районі, області, а й по всій Україні. Він був обраний народним депутатом Верховної Ради України, став гордістю нашого села. Кожен міг звернутися по допомогу, нікому не відмовляв. Для багатьох художників, письменників , артистів та інших відомих людей він став меценатом, покровителем, спонсором.

Для рідного села він теж багато корисного зробив: найперше – знайшов кошти для реставрації церкви, допомагав інвалідам-ветеранам війни, був організатором та спонсором у святкуванні Дня села та ювілейної дати Синевирської ЗОШ(загальноосвітньої школи).

До Михайла Лукича кожен тягнувся, ішов зі своїми просьбами, проблемами і жодному не відмовляв, а старався по мірі можливості чимось допомогти. Спілкувався із людьми виключно материнською, рідною мовою, тобто говорив по-синевирськи.

Особисто я мала кілька зустрічей із Михайлом, які найбільше мені запам’яталися. Одна із таких зустрічей – це святкування 40-річчя Синевирської школи, в якій він навчався, а я була запрошена як почесна гостя, як поетеса. « Нас всіх скликає Синевир, життя і долі поводир. І кличуть нас високі гори, відлуння йде у темні звори. І альма-матер нас стрічає, неначе в душу заглядає, нас привели стежки-дороги, де перші в нас гінкі пороги, де пізнавали світ навколо, де все було таке казкове. Прийшли з далекої дороги тобі вклонитись, рідна школо», - такі рядки присвятила школі, в яку ходила тільки один рік, бо як було сказано вище, мама віддала до школи-інтернату.

Це свято переросло у наступне – День села. На центральній площі біля пам’ятника ветеранам, загиблим на війні, відбувся мітинг, на якому виступив Михайло Сятиня. Було багато народу, гостей. Свято закінчилося за щедрим столом у сільському кафе-барі, де ще довго могли спілкуватися, виступали ті, хто на мітингу не мав змоги. Від  цієї зустрічі залишилися найтепліші спогади.

Завдяки його сестрі Наталці він став головним спонсором у виданні моєї четвертої збірки поезій «У долонях сивих гір». Назва книги взята із однойменної поеми про Синевир, про історію села, про синевирців, про рід Сятинів, про його сестру Оксану, - найкращу куховарку на селі, про нього самого, депутата, згадується тощо: «Які б весілля не справляли, - малі, великі та гучні, не обходилось без Оксани, доньки відомого Луки. Найголовніша куховарка, шеф-повар будь-яких гостин…»

Михайло розповсюдив мою збірку в Києві, навіть у Росії, де багато проживало і зараз проживає наших односельчан.

Пригадується ще одна зустріч із Михайлом. Це було літом на одному із фестивалів «Рекітське сузір’я», що проходило у Міжгір’ї. Я там була членом журі у номінації «власні поезії», а Дурунда Андрій очолював комісію у номінації «проза». По дорозі із Києва до Синевира Михайло заїхав за нами, завіз до себе на дачу-садибу, затишний комфортабельний будинок над річкою Тереблею, звідки відкривається прекрасний краєвид на село, гори, річку, підвісний міст. На тій дачі-садибі я гостювала кілька разів, багато спілкувалася із Наталкою Луківною, Оксаною, із Михайлом, його дружиною, дітьми. Його садиба завжди приймала гостинно багатьох відвідувачів, найбільше було, здається, художників, які виїжджали на пленер на Синевирське озеро, а спонсорував їх, як завжди, Михайло. Добру справу робив для села, району, області, України.

Пригадуються поїздки із Ужгорода до Синевира із Андрієм, старшим його братом. Ми із ним являємось членам ГО «Верховинці Міжгірщини», тому ми, як односельчани, мали багато цікавої роботи: зібрати матеріал про знатних людей нашого села, Синевирської Поляни, Негровця, Колочави. Зібраний нами матеріал увійшов до книги, яка вийшла друком минулого року.

Останній раз я бачила Михайла на весіллі Оксанки Попович, сусідки Наталії. На цьому весіллі ми сиділи за одним столом: я і Наталка з одного боку, а навпроти – Михайло із дружиною, сім’єю. Збереглося відео із весілля, його привітання молодим. Бажав молодим щастя на многії і благії літа. Хто знав, що через якихось неповних два роки його не стане…

Про його хворобу я дізналася десь за два місяці до смерті. Тримався мужньо, до останнього подиху. Біля нього була родина, але найбільше – його сестра Василина, що проживає в Ужгороді, маючи вищу медичну освіту, доглядала, піклувалася, лікувала, як тільки могла. На жаль, хвороба була невиліковувана.

Звістка про смерть глибоко ранила серце не тільки моє. На похоронах було так багато приїжджих із Києва, інших міст України, повно адміністрації, що автівки не було де ставити у центрі села. Поховали Михайла біля церкви, поруч із могилами батьків. Біля тої церкви, на яку він так багато доклав і зусиль, і коштів для реставрації. Вічна пам’ять залишиться у серці людей, які знали Михайла:

Душа його в безмежній високості

 Енергію життя віддала брості.

Хай родиться, росте нове пагіння –

Весни життя нового покоління...

Теги: Сятиня

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати