До 95-річчя Івана Чендея. Спогади

Мої спогади про І.М.Чендея.

Мої спогади ведуть мене у далеке дитинство, в моє рідне село Синевир до маминої хати. Мені було, здається, 12-13 років. На літніх канікулах  завжди брала у сільській бібліотеці щось читати із рекомендованої літератури . Читати я любила. Умудрялась навіть на уроках фізики читати крадькома. Читала багато. Добре, що під мудрим наставницьким керівництвом учителя мови та літератури І.В.Гориня.

Тому, приїхавши на канікули із школи – інтернату, я зразу взяла читати в сільській бібліотеці книги. Приглянулася назва «На зеленій Верховині». Оповідання поглинали мою уяву, читала легко і швидко. Бо все було настільки близьке і зрозуміле. Ніби автор жив у нашому селі. Це вже потім я дізналася, звідки і хто такий І.М.Чендей.

Наступного разу я взяла до рук його роман «Птахи полишають гнізда». Читала-ковтала книгу, бо йшлося про події в селі Нижньому Бистрому, де проживав Михайло Пригара – головний герой роману. Саме в цьому селі, де побудовано Теребле-Ріцьку ГЕС, я вчилася в школі – інтернаті, а потім закінчувала навчання в Хустській школі-інтернаті.

«Було це так давно і незабутньо, мені ішла п’ятнадцята весна, до рук попалась книга дивовижна,-- роман «Птахи…» Івана Чендея. Як спрагло я читала книгу тую, яким близьким до болю все було. У Згариці-Пригариці, що в Бистрім , я бачила рідню свою й село. Про автора не знала – звідки, хто він, і скільки весен відцвіло йому, та зустріч відбулася. Відбулася через багато років-літ тому…» Це рядки мого вірша, присвяченого І.М.Чендею із першої збірочки моїх віршів «Доки весни відходили в літо».

Чи думала я тоді, п’ятнадцятирічна дівчина, що колись моя життєва стежка поведе до Ужгорода, де я зустріну свою долю в особі Івана Івановича Пекаря – молодшого брата дружини письменника Чендея. Так сталося, що

свою педагогічну діяльність я почала в Ужгородській школі-інтернаті (зараз це ліцей-інтернат із поглибленим вивченням профілюючих предметів), де завучем по виховній роботі був Пекар І.І., учитель історії. Це була шляхетна, інтелігентна, цікава, духовно багата людина. Він зразу звернув на мене увагу, а мені було дуже цікаво спілкуватися із ним на будь-які теми. Так ми спілкувалися довгих п’ять років, поки дружба не переросла в щирі почуття любові. Я ще не знала, хто його рідня. Виявилося, що потрібно було замінювати уроки у (тоді ще діючій) вечірній школі вчителя української мови та літератури, племінника Івана Івановича. Я залюбки погодилася на заміну: зайвих грошей у бідної вчительки ніколи не було, їх катастрофічно не вистачало. Три рази на тиждень я вечорами ходила на заміну уроків. Ясна річ, проводжав мене до гуртожитку мій ангел-охоронець – мій майбутній чоловік. Коли він запитав мене, чи знаю я, хто такий Чендей, я із хвилюванням розповіла йому про свої враження від прочитаного у юності роману «Птахи…». Тільки тоді Іван Іванович «розкрив всі карти», розповів, що автор книги – його шовгор, а учитель, якого я замінюю, є сином Чендея.

Одного разу сталося диво. Я побачила нарешті І.М.Чендея. Це були 80-і роки, коли навіть за молоком люди подовгу стояли в чергах. У молочний магазин, що навпроти «Кобзаря» ,зайшов сивочолий вусатий чоловік і скромно став у довгу чергу. Я впізнала, це був сам Чендей! Тоді я звернулася до людей із проханням пропустити без черги цю поважну людину, це ж письменник! Сам Іван Чендей. Люди погодилися, а Іван Михайлович із вдячністю провів мене (казав, що нам по дорозі) до мого гуртожитку.

Зав’язалася щира розмова. Я, хвилюючись, розповідала, що працюю в школі-інтернаті, де завучем прекрасна людина – Пекар І.І., і що я замінюю уроки сина Михайла. Це була наша перша зустріч, яка запам’яталася не тільки мені. Виявилося, він теж цю зустріч пам’ятав, бо сам про неї згадував.

Серпень 1984 року став знаменним для мене та І.І.Пекаря. Ми одружилися. Але десь за місяць до весілля я їхала на Міжгірщину в своє рідне село до мами. На автовокзалі до мене підійшла жінка, видно було, що інтелігентна, ввічливо запитала, чи не їде автобус через Чинадієво. Так ми познайомилися. Це була дружина Чендея і сестра мого майбутнього чоловіка. Вже будучи одруженою,згодом, я дізналася, що наша зустріч була не випадкова, а за настановою Івана Івановича. Згодом він привів мене на Високу, 15 познайомити із родиною. Ми тільки зайшли на подвір’я, а із хати вийшов нам назустріч Іван Михайлович. Ми зустрілися біля колодязя. Не раз потім біля цього колодязя у затінку під кущем ліщини на прохолодному тесаному камені у літню спеку ми сиділи удвох із І.М. і розмовляли.

Я дуже любила слухати його розповіді, коли він водив мене по саду, де кожне деревце – вишня, груша, яблуня, горіх чи абрикоси – мали свою історію. Він міг подовгу розповідати, як прищеплював те чи інше деревце. Вражала одна яблуня, на якій росли три сорти яблук, прищеплених І.М.

А який він був садівник, землероб, які помідори ми вирощували! Його руки завжди були в мозолях. Любив працювати на землі, в саду, косити і сушити сіно. Це нас поєднувало як верховинців, як горян, які знають ціну землі,які знали всю нелегку селянську роботу біля хати.

А ще я  запам’ятала стару хату, його робочий стіл. На моїх очах почалося і закінчилося будівництво нової хати…Коли було зведено цоколь, кімнати першого поверху більш-менш готові, тоді справили новосілля.

Для кабінету замовили стелажі. А величезну бібліотеку І.М. доручив мені упорядковувати, розкладати  по полицям книги, сортувати. Це була цікава і захоплююча робота. Скільки там книг із  автографами від письменників!

А Книга відгуків! Я з головою поринула у царство книг, перечитувала відгуки, автографи і ніби бачила всіх тих класиків літератури перед собою в кабінеті.

У високому (на рівні двох поверхів) холі довго не могли знайти того , хто би повісив люстру. Тоді я запропонувала послуги мого племінника Валерія, що вчився в той час на програміста. А його друг-односельчанин проходив курси електриків. Вони удвох і повісили ту масивну люстру.

Влітку ми з чоловіком як ранком приходили на Високу,15, так  увечері поверталися до себе на квартиру, але бувало й так, що залишалися ночувати, бо роботи було дуже багато. Обідали завжди разом. На чільному місці стола сидів І.М., я поруч нього, біля мене мій чоловік, а дружина – Марія Іванівна -- навпроти. Все життя я буду вдячна цій жінці. Буду згадувати її науку. Вона навчила мене варити, пекти, консервувати. Цього всього я не вміла. Тому вона для мене була не тільки сестрою мого чоловіка, а насамперед була наставником, порадником в усьому, як мати.

Пригадуються вечори під смереками, коли у 1986 році після Чорнобильської трагедії до Ужгорода приїхало багато письменників: Іван Драч, Дмитро Павличко, Микола Жулинський, Володимир Дрозд, Олесь Гончар. Усіх їх гостинно приймала родина Чендея. Вони подовгу гостювали .

Про кожного із них окремі спогади, які завжди при нагоді розповідаю своїм учням. Із Павличком та Драчем говорили про поезію, співали «Два кольори»… На прощання вони поцілували мене в ліву та праву щоки. Я потім жартувала, що тепер тиждень не буду митися.

Коли приїхав Олесь Гончар із дружиною, вони поселилися в готелі Дружба», що навпроти садиби І.М. Але снідали і вечеряли вони у Чендея.

Я допомагала Марії Іванівні у приготуванні страв. Коли вперше зайшли на подвір’я, мені доручили піти зустріти  їх і провести до хати. Я із хвилюванням побігла зустрічати класика літератури власною персоною. Я сплеснула руками і кажу:

­­– О Господи! Живий Олесь Гончар!

А він мені на це:

– Та ще живий.

Ми весело розсміялися, привіталися і я провела їх до хати. Дружина Валентина вразила своєю красою. Іван Михайлович возив Олеся Гончаря своєю «Волгою» по Закарпаттю, а коли відправилися до майстерні художника Володимира Микити, взяли мене з собою, як поводиря, бо тільки я знала, де його майстерня, доводилося колись бувати там із своїм чоловіком. По дорозі  розмовляли, тоді якраз вийшла друком «Твоя зоря» О.Гончаря. Взяла від нього автограф. Він вибрав собі картину із гірським пейзажем, що нагадував Альпи. Іван Михайлович купив картину від Микити і щиро подарував О.Гончареві.

Дуже своєрідне знайомство відбулося із Миколою Жулинським. Іван Михайлович любив неординарність. Я загрібала сіно за хатою, спішила, бо наближався дощ. Іван Михайлович привів до мене стрункого незнайомця і каже: «Оленко, ось тут маєш помічника. А ти, Миколо, справуйся біля гарної молодиці, заодно і пригадаєш собі , як колись робив сільську роботу». Я пояснила, як треба просувати носилки попід пласт сіна і ми почали зношувати те сіно на сіновал. Іван Михайлович, задоволений роботою, запропонував мені зробити екскурсію по Корзо для працьовитого Миколи. І ми гуляли по місту, пили каву в затишнім кафе, про щось невимушено розмовляли. Він зрідка задавав питання про письменників нашого краю, я розповідала все, що знала, не підозрюючи, що переді мною світило науки. А коли приєднався до нас Іван Михайлович, говорили про справи у спілці, про Ю.Шкробинця, про В.Вовчка, І.Петровці, Х.Кериту та В.Вароді. Отоді і відрекомендував мені Чендей Миколу Жулинського як літературознавця,вченого, критика, письменника.

Назавжди в пам’яті залишилися спогади про святкування 70-річчя І.М.Чендея у драмтеатрі. Це було грандіозне святкування і масштабна подія краю. Із Києва приїхав М.Жулинський із науковцями, а із тодішньої Чехословаччини Мушинка із групою письменників. Збереглося у мене запрошення: «Сімдесят літ тому народився він у Дубовому, в долині Тересви.

Нині він належить усьому Закарпаттю». Пошанувати його прийшло дуже багато людей. Зала драмтеатру була переповнена. Такого ще не було в Ужгороді. Коли на сцену вийшов ювіляр, я із Жулинським сиділи в залі поруч. Пригадую, як кожен із спілчан намагався підійти до Жулинського, нагадати про себе…

Наступного дня  була поїздка в Дубове із сходженням на Ясенову. На полонину підіймалися легко, інколи зупиняючись на перепочинок,щоб глянути вниз на село, річку. І.М. говорив, пригадував, показував, де косили поле, де стояв оборіг для сіна, якою стежкою ходив по воду до криниці. Ми уважно слухали в особі Жулинського, Мушинки,  Габорця, мене. Це була незабутня подорож, незабутній похід на Ясенову.

Окремо хочу згадати поїздки із І.М. та його дружиною , моїм чоловіком до родини в Чинадієво, Кольчино. Щороку ми їздили на могили батьків Пекарів у Чинадієво, по дорозі заїжджали до сестри Анни Зозулі, тої самої, якій у воєнні роки писав листи. Нас чекали, радо і гостинно зустрічали, частували як у Кольчині, так і в Чинадієві, а родина Пекарів була велика. Такі поїздки були на Різдво, Великдень, дні народження Зозулі Ілька, Анни. Любив приходити  і до нас у нашу скромну квартиру на Чорновола, пригадую  70-річчя Івана Івановича. «Хоч ти не той, що в юності наснився…» ,-- читала я свого вірша, а Іван Михайлович назвав його справжньою поезією, руку поцілував. Ми тоді все на відеоплівку записували, добре, що згодом переписали на диск.

Із ностальгією згадую ті часи, коли я запрошувала І.М. до ЗОШ №1 ім.Т.Г.Шевченка, де я вчителювала і працюю ще й зараз, помінялася тільки назва закладу. Зараз це лінгвістична гімназія. І.М. Чендей був багато разів у школі, бо там навчалася його дочка Марія, згодом онучка Марічка.

А я запросила його на відкритий урок для міста як письменника, твори якого  старалася пропагувати  в школі. Уроків літератури рідного краю в шкільній програмі дуже мало: по два уроки на семестр. Я намагалася ще й уроки з позакласного читання відводити для вивчення творчості Івана Чендея. Прийшло дуже багато вчителів міста, слухачів курсів, філологів нашої школи, їх було більше, ніж самих учнів. На уроці була присутня дочка Марія – вчителька ЗОШ№5, а в класі за партою сиділа його онучка, моя хрещениця. Збереглося фото, було все знято на відеоплівку. Урок незвичайний тим , що вивчалися оповідання та новели І.Чендея у присутності самого автора. Діти та присутні на уроці мали змогу запитати в автора, якщо виникало  якесь питання. Потім ще багато разів приходив до школи І.М. і на семінар філологів, і на відкриття відремонтованого музею Т.Шевченка…       

Пригадую, коли відкривали пам’ятник Шевченку в Ужгороді. Іван Михайлович був членом художньої ради по розробленню проекту скульптури. Довго працювала комісія. Саме І.М.Чендей підібрав рядки поезії Т.Шевченка,які викарбувані на постаменті: «Обніміться ж , брати мої, молю вас, благаю…». Виступав тоді мало, бо хворів, він якраз із лікарні виписався . Лікарі заборонили йти , а він пішов. Для нього це було справою честі.

Пригадую, коли вийшла моя перша скромна книжечка віршів «Доки весни відходили в літо», він благословив її, написавши невеличку передмову до неї. А коли через два роки вийшла наступна збірка «Відлік часу» із передмовою П.Скунця, І.М., будучи  хворим, потиском руки привітав мене, а з очей покотилися сльози…, говорити вже не міг. Саме він колись заохочував мене писати, прочитавши мої рукописні варіації.

Біля хати під сливою була змайстрована лавиця моїм чоловіком. На тій лавиці завжди любив сидіти І.М. Я сідала поруч перепочити після роботи, якої завжди було багато на городі. Ми подовгу розмовляли, говорив здебільшого він. А в моїй особі він мав уважного слухача, який щирим серцем любив цю людину як письменника, шанував за його талант. І.М. це відчував, як ми обоє із чоловіком щиро любили, поважали його. Казав, що мріє, щоб у новій хаті було багато дитячого сміху, переживав за Роксоланку…

Коли писав роман «Далеке плавання» -- перші розділи давав читати мені, хотів почути мою думку, мені це було дуже приємно; сказала, що трохи діалоги затяжні, він прислухався, скоротив їх.

А ще пригадую першу появу у хаті Чендея тоді ще нікому невідомого Петра Мідянку. Він зайшов у двір розгублений, такий худий, із тоненьким учнівським зошитом у руках. І.М. попросив зустріти Петра і провести до хати такого схвильованого і трохи сутулуватого. Згодом І.М. давав мені читати вірші Мідянки, хотів почути мою думку. Я казала, що поезії не такі, як у інших, звучать по-новому. Сам І.М. уподобав поезію Мідянки. А коли їхав у Київ на з’їзд письменників, взяв із собою молодого талановитого  поета, цим самим викликавши заздрість та пересуди спілчан Ужгорода.

Пам’ятаю, коли Карла Копинця приймали до СП. Він приходив до Чендея, приносив йому свої збірки поезій, І.М. давав читати мені, хотів чути мою думку. Запам’яталася поїздка у рідне село К.Копинця. А ще дуже цікавою була поїздка до Виноградова на святкування 90-річчя брата Гренджі-Донського, яке влаштувало товариство ім. Олени Теліги. Виступав Іван Михайлович, Марія Іванівна від Союзу українок Ужгорода, я від освітян нашого міста. Збереглися світлини від тої зустрічі. Як уважно слухали всюди Івана Михайловича, з якою шанобливістю приходили до нього люди. Після таких зустрічей І.М. був завжди якийсь піднесений, одухотворений. Ішов у кабінет, сідав за робочий стіл, поринав у творчість.

Окремо можна багато згадувати І.М, як люблячого дідуся. Як він радів появі  першої онучки Марічки! Про вибір іншого імені і мови не могло бути. Тому у хаті Чендея були три Марії: дружина, дочка, онучка. І всі три – Іванівни! Це як сімейний оберіг.

Його дуже любив, поважав мій чоловік – Іван Іванович Пекар. Завжди мені нагадував, щоб я усвідомлювала, із якою людиною я спілкуюся. Просив мене вести щоденник, усі розмови записувати, фотографувати, бо з часом це стане вагомим для людей, тому і сам по ночам писав, залишив по собі не один зошит спогадів про цю прекрасну людину.

Для мене Іван Михайлович назавжди залишився людиною мудрою, доброю, працьовитою, скромною у побуті, хорошим господарем і Майстром Слова у літературі. Я завжди говорю своїм учням, що на Закарпатті літературу тримають два велетні прози і поезії : Іван Чендей та Петро Скунць, обидва Лаурети Шевченківської премії, обидва прийшли у світ у травні.

Коли роблю виставку творів І.Чендея, я говорю учням такі слова: «Читаючи його твори, ніби дихаєш його «Вітру з полонин», бачиш, як «Цвіте терен», думаєш, що «Ватри не згасають» і що «Березневий сніг» не зашкодить «Зеленій Верховині», а «Свалявські зустрічі» надовго запам’ятаються, і «Теплий дощ» оновить «Вікна у світ», щоб помилуватися «Луною блакитного овиду», а далі відпливти у «Далеке плавання», щоб повернутися до «Птахів…», які залишають гнізда і почути той «Скрип колиски», який застерігає людей від лиха; а далі – помилуватися «Калиною під снігом» і напитися тої цілющої «Криничної води» з криниці діда Василя.

А потім, читаючи «Іванові журавлі» та «Сестри», зустрітись із до болю близькими і вже втраченими людьми, що пішли із життя....

Дружина письменника, Марія Іванівна, дуже хотіла, щоб він написав продовження «Іванових журавлів». Автор мав задум написати, але не встиг, не судилося… Це повинна була бути друга частина повісті про батька, брата, родину Марії Іванівни, про Пекарьовицю. Хто зна, час покаже. Будемо сподіватися, бо ще не всі архіви вивчені…

Теги: Чендей, письменник

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати