Друга світова – особистий рахунок

Після окупації Карпатської України угорськими військами у березні 1939 року тисячі моїх земляків, рятуючись від тюрем, нужди, мадяризації, примусової мобілізації спочатку на перед­воєнні роботи, а потім і на фронт, шукали прихистку у «руських». Батьків брат Михайло Ільницький (1917 р.н.), уникаючи призову до угорської армії, наприкінці 1940 року втік до Радянського Союзу, що після 17 вересня 1939 року вже був поруч, за Бескидом, за півгодини ходьби від рідної хати у Розтоці. Угорської мобілізації дядько уник, але не уник загибелі у сталінському концтаборі на Печорі, куди його за­проторили «руські браття» за нелегальний перехід кордону СРСР.

Каторжний труд на лісоповалах та в копальнях, масові епідемії, харчування впроголодь, зну­щання табірної адміністрації та кримінальних злочинців ув’язнені ви­тримували, здебільшого, рік-два. Мій стрико протримався півтора – у 1941-му його не стало. Правду про його сумну долю родина довідалася аж у 1990 році, коли за горбачовської перебудови розпочався процес реабілітації жертв полі­тичних репресій. Тоді родичам разом з рішенням Закарпатського обласного су­ду про реабілітацію дядька повернули і його особисті речі, котрі мав при собі під час арешту: документи, видані чеською та угорською владою, фотографії і саморобний записничок із текстами україн­ських, словацьких, угорських народних пісень та ...Інтернаціоналу Ежена Потьє.

Того ж рокового 1941-го мій батько Іван Ільницький (1916 р.н.) та два вуйки Павло Беца (1914 р.н.) і Михайло Вощепинець (1910 р.н.) були мобілізовані до угор­ської Королівської ар­мії. Регент Міклош Горті заборгував фюреру за його згоду на окупацію Карпатської України, тож форсовано набирав рекрутів для війсь­кових частин, що у якості союзників Вермахту від­правлялися з берегів Дунаю через Карпатські перевали на Східний фронт. Батькові, можна сказати, поталанило, – він потрапив в артилерійську частину Першої угорської армії, котра до літа 1944-го була розквартирована у Прикарпатті неподалік Надвірної та Делятина. Оскільки він, як і більшість вояків з числа українського населення Закарпаття, не розумів мови своїх мадярських командирів, його призначили їздовим до коней, що тягали гармату. На передову полк перекинули уже в березні 1945-го неподалік Балатона. У тих за­ключних боях Другої світової батько й отримав поранення від кулі солдата третього Українського фронту. А поки лікувався у госпіталі Сомбатгея, що під австрійським кордоном, війна скін­чилася. Провівши більше трьох років на фронті, він упродовж усього подальшого життя не міг, не мав права називатися фронтовиком, бо носив на війні однострій і погони «не тієї» армії.

Ось майже і все, що мені вдалося ще у юності довідатися про фронтові дороги свого батька. Поки мені було цікаво слухати оповіді про війну, він не мав особливого ба­жан­ня розповідати їх, коли ж він став схильним вдаватися у спогади, часу слухати їх не стало у мене...

До моїх вуйків доля не була настільки милостивою, і вир війни покрутив ними сповна. Їм випала нещаслива нагода потрапити до лав Другої угорської армії, яку спровадили у степи біля Тихого Дону і кинули у людську м’ясорубку під Сталін­градом. Там армія втратила убитими, пораненими й полоненими майже 150 тисяч вояків – 85% особового складу. Мої вуйки потрапили до числа полонених, оскільки класти голови за одну чужу країну на просторах іншої чужої країни не мали ні найменшого бажання. При першій же нагоді, разом з однополчанами, мобілізованими із закарпатських теренів, вони здалися у радянський полон. Яке пекло чекає їх там – не могли уявити навіть у страшному сні.

Спочатку була кількаденна піша хода у лютий мороз крізь прокльони і плювки в обличчя місцевого населення до збір­ного пункту полонених у Старому Осколі, потім – нелюдські катування голодом і холодом у таборах військовополонених. Михайло Вощепинець розповідав мені, що, провівши кілька місяців у радянському полоні, він у свої 33 роки важив не більше 30 (!) кілограмів. Поруч із ним щодня від хвороб та виснаження вмирало по кількасот полонених італійців, хорватів, угорців, українців. Він вижив лише тому, що, трохи розуміючи російську, зголосився до похоронної команди, яку під­годовували, аби гробарі мали си­ли рити мерзлу землю Придоння... Він вижив, аби і далі нести свій солдатський хрест дорогами війни, які пролягли від українського Соколова, через Дуклянський перевал – до че­ського Оломоуца.

Павло Беца до травня 1943 року перебував у скла­ді Другої угор­ської армії, а при першій нагоді, здавшись у радянський полон, потрапив у м.Лебединськ Мос­ковської області. Сім місяців працював на примусових роботах і, врешті-решт, не витримав знущань та принижень, разом із ще двома від­чай­ду­хами наважився на втечу. Неймовірно, але їм це вдалося! Кілька днів вони блукали лісовими нетрями у грудневу студінь і таки ді­сталися до корпусу Людвіка Свободи, у лавах якого у травні 1945 року дійшов до Праги.

Власне, «Чеська Легія» – закордонне військове формування Чехословаччини, котре почало свою історію у лютому 1942 року зі створення окремого батальйону у місті Бузулук Оренбурзької області, стало порятунком від суцільного вимирання ув’язнених у ГУЛАГу та таборах для військовополонених закарпатців. Звідси, після нетривалого вишколу та «відгодівлі», їх кинули у бої з елітними німецькими частинами під Харковом (с. Соколове), за Київ, Білу Церкву та Корсунь-Шевченківський.

Уцілілі у цих жорстоких баталіях «легіонери» прагнули визволяти від загарбників рідний край, принести свободу у родинний дім батькам, дружинам, дітям, братам і сестрам. Та Сталін не бажав, аби звитяжні і досвідчені фронтовики з іноземним громадянством корегували його наміри щодо майбутнього Закарпаття, і кинув їх на лобовий штурм Дуклянського перевалу, котрий за 80 діб забрав життя 150 тисяч бій­ців Червоної армії та кількох тисяч закарпатців. Кому поталанило вижити у цьому пеклі, згодом зна­йшов смерть у кровопролитних боях за визволення міст і сіл північної Чехії, як уродженці Тячівщини, Герої СРСР та ЧСР командир танкового баталь­йону, член ОУН Степан Вайда (в одній частині з ним воював мій родич М.Вощепинець) та живцем розі­п’ятий на паркані усього за три тижні до Перемоги розвідник Іван Кубинець.

Прошиті кулями, зрешечені осколками, оглушені контузіями, однак безмежно щасливі, що живі, верталися творці перемоги додому. Поки вони спільно зі своїми бойовими побратимами вичищали Європу від фашизму, вдома у них наводила свої репресивні порядки нова держава – та, що з їхньою допомогою здобула перемогу у війні.

Голгофою Другої світової пройшли у різних арміях по обидва боки фронту десятки тисяч моїх земляків-закарпатців. Малій дещиці пощастило не полягти у братські могили в чужих землях, або ж ви­йти на волю з радянських та фашистських концтаборів. Нині поміж нас, істинних фронтовиків, уже одиниці, бо цілі їхні полки й дивізії давно умиро­творилися на небесах. У ці травневі дні згадаймо і помолі­мося за них. За тих, хто загинув у борні, помер опісля від ран, чи жив роками, тамуючи біль, завданий війною. Згадаймо без фальші, показухи та ра­фі­нованого вшанування. Тоді, може, й кожен наш особистий рахунок тієї вій­ни буде хоча б частково оплачений.

P.S. Усе-таки в Україні, попри розквіт задавнених суспільних проблем, глоба­льні світоглядні змі­ни таки стаються. Цьогоріч влада вперше за усі ро­ки незалежності відійшла від совково-нафталінного відзначення Дня Побєди, обравши за стратегічний вектор урочистостей Пам’ять за усіма, кому війна принесла смерть, біль та страждання, і Примирення воїнів різних армій, але громадян однієї країни, котрих ворогами зробили політики.

Текст цієї статті був написаний мною для всеукраїнської газети «День» рівно два роки тому, коли цей день українська влада масово святкувала з «колорадом на груді». За цей час серед живих істинних фронтовиків тієї війни стало ще менше. Однак лави захисників Вітчизни поповнили живі й загиблі сьогоднішні оборонці України. Пам’ятаючи ратний по­двиг 70-літньої давності, достойно шануймо й Героїв нинішніх, котрі живуть поміж нас!

Теги: війна, армія, мобілізація

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати