Інов. Закоханий в Закарпаття

На жаль, мені не довелося особисто бути знайомим із Ігорем Володимировичем; про нього я дізнався від його дружини, також відомої петербурзької перекладачки та літературознавця Ірини Порочкіної. Ця пані, дарма що вже в дуже поважних літах, досі активно працює – над книгами (її наукова тема – духовний спадок першого президента Чехословаччини Томаша Ґарріґа Масарика), а ще очолює секцію масарикознавства на дуже престижній філологічній конференції, що її щороку в березні проводить Санкт-Петербурзький університет.

Напевне, ім’я Ігоря Інова нічого не скаже нинішньому поколінню закарпатців, хоча він не тільки перекладав закарпатських поетів – українських та угорських, а й сам написав чимало поезій про наш край. А ужгородське видавництво «Карпати» у 1988 році навіть видало його збірку «Рукопожатие в Карпатах». До книжечки увійшли переклади поезій, у різні роки написані вже згаданими закарпатцями, а також іншими українськими поетами, що писали про Закарпаття (Павлом Мовчаном, Максимом Рильським, Іваном Драчем, Дмитром Павличком, Володимиром Сосюрою), а також власні поезії про карпатський край.

(До речі, варто було б декому з нині живих наших корифеїв прочитати оті свої твори, згадати, що і як писали вони ще не так давно…)

За словами Ірини Макарівни, у Закарпаття Ігор Інов закохався в перший свій приїзд сюди – далекого 1955 року, по дорозі до Чехословаччини, куди їхав на стажування молодий випускник і викладач кафедри слов’янської філології Ленінградського університету. Розповіла Ірина Макарівна і про довгорічну дружбу з родиною колишнього керівника області Генріха Бандровського. Був Інов у гостях і у вдови Миколи Шугая Ержіки у Колочаві в 1961-му.

Закарпаття в устах пані Порочкіної – завжди «Підкарпатська Русь», однак назва в її устах не данина політичним віянням; навпаки, це щось навіть дисидентське – так між собою називали вони наш край протягом усіх радянських років, коли назву цю не дуже й толерували… До речі, в радянський час навіть була вилучена з продажу його книга про Яна Веріха (знаменитого чеського коміка-імпровізатора 1920 – 1930-х рр.) за те, що в ній з пієтетом згадувалось ім’я Масарика.

 Остання книга Ігоря Володимировича, написана у співавторстві з дружиною, – дослідження «Чехи в Санкт-Петербурзі», в якому змальовано долі відомих і не дуже представників цього слов’янського народу (історично, до речі, завзятих русофілів – аж до «празької весни» 1968 року), яких доля закинула у далеку північну столицю Росії. До речі, пам’ятник Масарику поза межами Чехії є не лише в Ужгороді – стоїть він і в дворі філфаку Петербурзького університету – і також завдяки Інову.

Цікаво, що перша книга власних поезій Інова вийшла, коли авторові було вже сорок п’ять. А чеських і словацьких авторів він перекладав багато, можливо, найбільше в сучасній Росії. Був особисто знайомий із чеським нобелівським лауреатом поетом Ярославом Сейфертом.

А зараз давайте послухаємо кілька верлібрів Ігоря Інова про Закарпаття. Зауважте, як тонко підмітив гість нашого краю всюдисущу побутову багатомовність закарпатців (а тоді, в 1960-ті, вона була ще більш багатомовною); яким актуальним і зараз є спостереження про те, що тебе вже тричі бачили твої знайомі, поки ти раз лише пройшовся по Суворова (хіба що назва вулиці вже інша)…

Довбуш топорик повесил на небо

наподобие полумесяца.

Звезды сквозь дранку стаи[1]

клевали с моей ладони.

    Рейсовый автобус

        (фрагмент)

Автобус на Ужгород словно летел

                   в темноте по воздуху,

раскинув лучи наподобие крыльев.

Мукачевский замок, иллюминированный

                   по периметру,

казалось, парил над землей,

                   точно встречный автобус.

Разнообразия ради

водитель гонял радио, -

оно говорило и пело

то по-венгерски, то по-словацки,

по-украински, по-чешски, по-русски…

Водитель приемник переключал

с той деловитой непринужденностью,

с какой навещают друг друга соседи,

чтобы вместе перекурить или

                   соли стрельнуть щепотку.

Пассажиры внимали и понимали –

если не чешскую речь, то венгерскую.

А те, что не понимали, - дремал.

Другие закусывали,

угощая попутчика яблоком не-раздора,

или смотрели на звезды –

                   занятие тоже небесполезное…

      ***

Ужгород не такой уж и маленький

и все-таки маленький…

Со знакомыми здесь встречаешься,

                   как бы и не встречаясь:

стоит выйти на набережную между двумя мостами

или пеший бродвей Суворова –

вавилон языков,

порочный круг.

Заглядишься на хмурое небо в просветах,

на шляпу в витрине,

или уйдешь в себя,

ослепнешь, оглохнешь,

а назавтра скажут:

- Мы тебя видели… Трижды…

До чего же глазасты мои ужгородцы!

Глазасты и еще – ушасты:

слышат порой даже то, чего не было,

а то, что было, преувеличивают

или преуменьшают.

      Закарпатье – Питер
 

Вы уже отстрелялись косточками черешен,

а мы все никак не расставим бокальцы сирени.

У вас уже кровопускание вишен,

а мы еще только пивную пену черемух сдуваем.

Вы уже – зреющий мозг ореха,

а у нас в голове еще ветер.

Вы уже – память, смиренная и всепрощающая,

а мы еще только краснеем за наши пробелы и проволочки.

Зато мы скорее, чем вы,

пожухлую рукопись лета исчеркиваем дождями

и снегом перебеляем!

Теги: Іонов, вірші, верлібр

6 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати