Або кажуть, буцімто оленів привозили сюди на вертольотах.
А як їх доставили на Закарпаття, хіба не на гвинтокрилах?
— Це ж дика норовлива тварина, навіть не можу собі уявити, щоб оленів можна було перевозити таким способом. Доставили їх сюди з Калінінграда у спеціально облаштованому фургоні, так само, як возять будь-яких інших тварин.
Як сприймають тварини закарпатський клімат? Особливо цьогорічну аномальну спеку?
— Коли було дуже спекотно, олені ховалися в лісі і поверталися сюди, до сітки, десь надвечір. На території ферми є п’ять озер, тож тварини занурюються по шию у воду. Та й наші морози північним оленям не страшні, тварини сплять просто в снігу. Взимку наприклад, прийдеш на ферму, подивишся на поле – а оленів нема, лише кучугури снігу. А почують, що я прийшов, встануть, обтрусять з себе сніг і — гоп – уже все стадо перед тобою.
Пам’ятаю, раніше можна було зайти на територію ферми, погладити тварину. Зараз оленів «захищає» двометрова сітка. Давно запровадили таке нововведення?
— Приблизно рік тому. Довелося огородити тварин, бо наші люди іноді взагалі забувають про елементарні норми поведінки. На ферму любили приходити, щоб відсвяткувати дні народження, різні урочистості... І тут починається: той хоче сфотографуватися, той за роги хапає, було й таке, що хліб вмочували в горілку і давали тваринам, бо, бачте, хотілося видовища. Олені усе-таки дикі тварини, тому такі «відпочивальники» йшли звідси і з поламаними ребрами, вже не кажу про синці...
Та й діти теж — біжать за оленями, галасують... Пам’ятаю, одного разу загнали оленятко до сітки і налякана тварина серйозно ушкодила ногу...
Як бачите, від людей тваринам було набагато більше шкоди, ніж користі, та й відпочивальникам теж діставалося. А тепер я спокійний і за одних, і за других.
Бачу, ви не дозволяєте туристам годувати оленів їжею, яку вони приносять з собою?
— На території в нас є невелике стадо овець, їх якось пригостили чіпсами. Як наслідок, троє тварин загинуло, шістьох довелося місяць лікувати.
Тому якщо це бублик чи сухий хліб, то можу дозволити. Та для оленів ми спеціально закуповуємо висушені окрайці з нижньоселиської пекарні...
Територія господарства досить велика, не думали закупити інших екзотів?
— Ми хотіли привезти лам з Асканії-Нової, але там така тяганина з документами, багато різних перевірок, тварин потрібно ставити на карантин... Тож змушені були відмовитися від цієї ідеї.
До нас приїжджає багато дітей, часто просять покататися, а олень геть не пристосований до таких забаганок. Тому плануємо купити ішака або поні, хоч вони й дорогі — за одного треба віддати 500 доларів.
Бачу у ваших охоронців є помічники — собаки. Важко було знайти хороших псів-вівчарів?
— Дуже важко, адже олені неймовірно бояться собак. Коли з навколишніх сіл сюди потрапляють чужі пси – на фермі настає «кінець світу». Собаки гавкають, травлять оленів – ті з усіх сил тікають до лісу, буває, що й калічаться, ламають ноги. Коли ми тримали своїх псів на господарстві, вони часто вели себе не ліпше, тому надовго у нас не залишалися. Але минулого року друг подарував мені карпатську вівчарку. Пес виявився розумним: дістав кілька разів копитом по хребту і добре засвоїв науку. Тепер він у табуні свій. Та й туристів Боб приваблює не менше за оленів.
Туристи тепер приїжджають, щоб подивитися на вівчарку?
— Рік тому всі відвідувачі йшли не стільки до оленів, як до нашого Боба! Він тоді був малим щеням — пухнастий, білий, вгодований. Туристи йому настільки набридли, що коли собака здалеку бачив автобус, який під’їжджав до воріт, то стрімголов тікав на інший кінець ферми. Тепер, бачите, ховається під стіл від набридливих гостей.
Охорона, напевно, необхідна на такому господарстві?
— За минулі роки всяке було. Сітку крали на металобрухт і навіть навмисно пошкоджували, щоб олені втекли з ферми. Люди різні...
Якщо зима холодна, то до нас спускаються вовки, лисиці – ходять, чатують по периметру. Боб ще молодий, але якби на фермі був іще один такий пес, думаю, вони могли б спокійно вовка відігнати...
Скільки всього оленів нині на фермі?
— Не можу точно сказати, бо олениці нещодавно отелилися. Самки з приплодом ховаються у лісі чимдалі від сторонніх. Оленята почнуть з’являтися біля стійла тільки згодом.
Щороку ми втрачаємо від двох до шести голів, переважно восени, коли олені б’ються за гарем. Одного разу тварини так зчепилися рогами, що два дні непорушно пролежали на землі. Ми ледве їх визволили, та й страшно було підходити, бо в цей період олені несамовиті, б’ють кожного, хто до них наближається.
Проте можу сказати, що двісті голів у стаді точно є. До речі, коли я зареєстрував господарство шість років тому, їх було лише 67.
То ви не завжди були власником ферми?
— Я завідував тваринництвом в Ізянському колгоспі. Колгосп був мільйонером, одним з найбільших в області: 1000 голів великої рогатої худоби, 4000 овець. Можна сказати, то був комунізм. Правда, я на роботу йшов о 5 ранку і працював до ночі, але то були золоті часи... Колгосп забезпечував путівки в усі закарпатські санаторії, в Польщу, Литву, Білорусь, Угорщину... Світло, газ коштували копійки. І тут з дев’яностих почалося: ціни на електроенергію підскочили, тварин неможливо було утримувати, ми ще й протримались порівняно довго – до 2004. Потім усе поділилося на паї. Свійську худобу майже всю вирізали, роздали, а з оленями що робити? Тварини красиві і, до того ж, невибагливі. Їх не потрібно доїти, вичищати з-під них, будувати спеціальні стійла, кормів їм теж потрібно менше. Тому була створена «Агромрія».
Зараз вам легше, ніж в 90-х?
— Нині фермерство, а особливо тваринництво – це не бізнес, а глухий кут. Тут покладатися можна лише на власні сили. Нещодавно вдалося залучити інвесторів – якщо все складеться добре, поставимо будинок відпочинку поблизу ферми. Як би там не було, я вже своїх оленів не залишатиму.
Христина Горват