Творчий неспокій Габріела Булеци

11 серпня 1952 року в родині Валентини та Нестора Булец народився єдиний син — Габріел. Батько художника — юрист за освітою, представник другого покоління ужгородців, а мама — фармацевт, приїхала на Закарпаття у далекому 1946 році за направленням із Полтави. Попри всі післявоєнні історичні колізії, родина зберігала традиції, зорієнтовані на збагачення внутрішнього духовного світу. Батько художника, який усе життя пропрацював у юриспруденції, товаришував із Бращайками, родиною відомих ужгородських адвокатів Кайлів, Адальбертом Ерделі та Федором Манайлом, відві­дував зібрання «Просвіти» та був небайдужим до життя міської громади.

Як пригадує художник, у родині ніколи не культивувалися матеріальні блага. Найціннішим придбанням вважалась книжка чи картина, а не дорогий костюм або черевики. З раннього дитинства Габріел виростав серед картин Йосипа Бокшая, Адальберта Борецького, Федора Манайла – метрів закарпатського живопису.

Перші кроки в мистецтві Габріел Булеца робив із гарними наставниками – Золтаном Баконієм та Золтаном Жофчаком. Навчаючись в Ужгородській загальноосвітній школі №2, де вчителем малювання був З. Баконі, із задоволенням відвідує його студію і у Палаці піонерів. Там серед дітей та юнацтва знайомиться із Василем Вовчком, Євгеном Світовим, Владиславом Ганзелом, братами Скакандіями – відомими сьогодні художниками Закарпаття. Вже тут усвідомлює, що мистецтво – шлях, яким піде по життю.

Та вибір Габріела не підтримали батьки. Маючи класичну університетську освіту, саме вони переконують художника обрати «матеріальний» фах, а живопис залишити для душі. Перебуваючи у постійному пошуці, художник довго обирає професію і згодом вступає на біологічний факультет Ужгородського державного університету. Але несподіваний поворот у біографії не завадив заняттям живописом. За сприяння батька, Габріел стає вільним слухачем у художньому училищі й відвідує заняття з рисунка та живопису в Павла Балли. Основи класичного рисунка, закладені в той час, згадує досі.

Закінчивши у 1975 році університет, художник отримав фах мікробіолога. Перші місяці роботи викликали неабияке зацікавлення, а згодом перетворилися на рутину. Гідробіолог водної інспекції, лаборант Інституту курортології, фахівець обласної санепідемстанції – не повний перелік місць, де працював Г.Булеца.

Не зациклюючись на обставинах долі, художник весь час малює. Якось із поїздки батько привіз етюдник для Габріела, а згодом вже не перечив синовим заняттям живописом. Думка та підтримка батька були особливо важливі для митця. Тож із середини 1970-х художник із головою поринає у мистецтво.

Офіційні шляхи розвою радянського мистецтва у ті часи були наперед визначені та регламентовані. Тривала ізоляція від світового мистецтва не пройшла безслідно. Тож у митця було три шляхи – пристосуватися, роздвоїтися або ігнорувати. Габріел обирає внутрішню еміграцію. Це дало змогу відразу подолати протистояння «ми – вони». Ще в шкільні часи він почав цікавитися європейською та американською літературами. Постійні поїздки до Угорщини, відві­дування різноманітних виставок та музеїв давали можливість розуміння та формулювання власних міркувань про сучасне мистецтво. Габріел не боїться виходити за межі догм радянського мистецтва, постійно експериментує.

Однією з ознак сучасного мистецтва визначає серійність у мисленні художника. Так, 80-ті роки минулого століття позначені у творчості митця серіями «Колекція» та «Квартал», де мінімалістичними засобами та метафоричною мовою пост­модерну розмірковує над стосунками «людина—місто», «людина—людина». У ті часи найближчою для нього є мова абстракції. Переглядаючи роботи, серед знаків і символів в асоціативних полях проступають вади довкілля, урбанізація та захоплення технократією. Сірникові коробки на дерев’яних дошках – візуальні структури на тонкій поверхні між матерією і духом, між символом та жартом.

У єдиному інтерв’ю Габріела Булеци з нагоди 55-річчя читаємо про його космополітичні погляди. Сьогодні він із щирою посмішкою говорить, що став цілком місцевим художником, роблячи акцент та наголос на своєму регіоналізмі. Поводирем у пошуках вважає Адальберта Ерделі, який у своїх творах зумів «зупинити час» — показати життя Ужгорода та ужгородців 30—40-х років минулого століття, передати дух міста, його макро- і мікрокосмос.

Пошуки характеру форми, емоційно-декоративна виразність відбивають силу емоційних переживань митця в роботах останнього десятиліття. Пейзажі, жанрові полотна чи абстракції передають певний психологічний стан, настрій, де масштабність поєднується із ліричністю образу, де захоплення красою з однаковою силою звучить і в тематичній картині, і в пейзажі з панорамою Карпат.

Митець постійно щось змінює, аби не застоятися і не заспокоїтися. Хоча це не просто йому дається. Адже найпростіше – це застигти і плисти за випрацьованою роками течією. Він повернувся від своїх об’єктів-символів до живопису. Шукає красу в мікросхемах середовища та прагне зупинити мить. Його духовні творчі наставники — Йозеф Бойс та Ансель Кіфер. «Цей світ зовсім не розгаданий. Протягом віків людина розшифровує різні його формули. Художник має дивувати. Я хочу дивуватися…» — каже Габріел Булеца.

Оксана Гаврош, мистецтвознавець