Реформи по-українськи: більше говоримо, ніж робимо…

Павле Антоновичу, останнім часом у країні особливо заговорили про ринок землі. Якою є ваша думка з цього приводу?

—  Із прийняттям нового Земельного кодексу України закладено правове підгрунтя і для створення ринку землі. Але дехто трактує це поняття звужено, зводячи його до купівлі-продажу. Щоб ринок діяв, потрібне утвердження приватної власності на землю. Це значить, що власник земельної ділянки може вільно використати це право шляхом її продажу, дарування, передачі в заставу, спадщину та оренду. Він же може залучати додаткові кредитні ресурси через заставу землі й одержувати додаткові інвестиції тощо.

Отже, теоретично ринок землі ніби відкриває шлях до її раціонального переходу в руки економічно сильних суб'єктів, проте це не завжди будуть селяни, а той, хто землю не оброблятиме, а залучить найману робочу силу. Селянин залишиться без роботи, сільський бюджет — без відповідного грошового наповнення, соціальна інфраструктура — без господаря. Ось що мене хвилює...

Як сприймаються вашими очима тисячі гектарів пустуючих земель на Закарпатті? Причому колись родючих і ефективних.

— Пустуючі землі навіть у нашому малоземельному краї почали з'являтися уже в 1994 році. Саме тоді Президент України видав Указ "Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільгоспвиробництва". Ці питання регулюються й рядом інших законодавчих актів. Та вся біда в тому, що поспішність у такій важливій справі, як земельні відносини, неприпустима. Держава перестала в ринкових умовах фінансувати аграрний сектор. Почалося розпаювання, але без допомоги селу. Доступні родючі землі використовувались орендарями за низькими цінами; зникли ферми, цілі тваринницькі комплекси — селянин узагалі залишився без роботи, подавшись шукати її у зарубіжжя. От і пустують землі. Таку картину бачимо повсюдно на Закарпатті. Приміром, навколо Ужгорода заросли чагарниками виноградники і сади. З ліквідацією тваринництва зникла потреба в обробітку землі.

Не віриться, що все справді в нас так погано...

— Так, можу навести і позитивний приклад розвитку АПК у Закарпатській області. Це стосується підрозділів ТОВ "Барва". На місці колишніх колективних господарств створено СТОВ "Завидівське" — на угіддях  колись малопродуктивних виноградників на 150 гектарах закладено виноградники європейських сортів, 76 га молодого саду, зводиться холодильник для збереження фруктів і ягід. Керівництво "Барви" пішло далі. В господарство завезено понад 200 голів високопродуктивної ВРХ гольштанофрізької породи, відкрито імпортний завод з переробки молока.

Мукачівці мають успіхи і в розвитку свинарства. Проведено реконструкцію колишнього свинокомплексу в селі Чопівці, завезено високопродуктивні свиноматки і в цьому ж селі побудовано новий свинокомплекс із французькою технологією розведення й відгодівлі свиней на 30 тисяч голів. І вже впродовж 2—3 років область матиме свою свинину, що реалізовуватиметься цілорічно в торговій мережі. Проте подібних господарств у краї мало...

Тож чи зможе якось змінити непросту ситуацію в аграрному секторі введення ринку землі?

— А хіба досі не продавали або ж і зараз у нас не продають землю?! Якщо у недалекому від Ужгорода Перечинському районі землі в Турянській долині через два—три роки взагалі заростуть чагарниками, в сусідній Свалявщині на шляху від Яківського до райцентру майже всі наділи розпродано. В курортній зоні процес продажу—купівлі землі триває роками... Скажу своє ставлення до цього: нам не повинно бути байдуже, в чиї руки потрапить земля, бо вона повинна працювати на селянина, створювати йому умови і засоби для життя.

Павле Антоновичу, ви досвідчений аграрник: у свій час працювали в колгоспі заступником голови, в піку своєї трудової діяльності очолювали Закарпатський облагропром. Вам годиться дати оцінку нашій земельній реформі.

— Якщо вкладати земельну реформу в певні часові рамки — це значить зробити багато помилок, як і з ліквідацією колгоспів. Переглядати і відмовлятись від колгоспної системи аргументів було чимало. Перш за все тому, що виробник був відсторонений від результатів своєї праці. В колгоспній системі продуктивність праці стримувалась зрівнялівкою, коли за різні кінцеві результати отримували однакову оплату. Система соціалізму не стимулювала скорочення витрат на одиницю продукції тощо.

Але був і позитив. Необхідно було зберегти створений у колгоспах і радгоспах наявний потенціал. Це дало б можливість виробити і перейти до нових форм кооперації вирообників з переробними підприємствами — молокозаводами, м'ясокомбінатами, елеваторами і консервними заводами. В такий же спосіб господарства відновили б кооперацію з обслуговуючими підприємствами з ремонту і поставці сільгосптехніки, сільгоспхімії, науковими установами. Саме з цими підприємствами слід було розробити систему зв'язків, взаємин, надання ними допомоги селу на новій ринковій основі.

Проте цього не сталося. Швидка і непродумана система реформи села призвела до розпаювання землі, роздачі її селянам. Однак це не було підтримано матеріально, по суті означало відмову від попереднього господарювання. До чого це призвело — бачимо результат розвалу за 20 років на селі. І не тільки, а й банкрутство підприємств з виробництва сільгосптехніки. З галузі пішли кадри масових професій, проектно-конструкторські установи стали непотрібні, втратили престижність навчальні заклади сільгосппрофілю. А тому, приймаючи Закон про реформу села, необхідно детально зважити прорахунки попередніх законів, які зробили село і його мешканців збанкрутілими. Селянин не винен, що специфіка його роботи і проживання відмінні від міста, він не може залишити домашнє господарство, город, дітей і виїхати за межі області. Але в гірських районах немає відповідних умов (там земля не настільки продуктивна), щоб утримувати сім'ю. От він і запитує владу, куди йому подітись, як вижити.

Вихід можна знайти не в матеріальній допомозі, в розміщенні у віддалених селах, гірських районах Карпат цехів і підприємств агропромислової кооперації, залученні інвесторів і реконструкції приміщень, що ще залишились від колгоспів, під цехи — швейні, деревообробні. Подібні виробництва створені в Стрийському, Жидачівському, Дрогобицькому районах сусідньої Львівщини.

То в чому криється негатив ліквідації колгоспів?

— Відсутність системної агрополітики з боку держави призвела до ліквідації цілих галузей сільгоспвиробництва. Починаючи з 1991 року, поруйновано тракторні стани, абсолютну більшість тваринницьких комплексів. Фінансовий і промисловий капітал скуповує корпоративні права засновників сільгосппідприємств. Як результат, в одних руках концентруються десятки, а то й сотні тисяч гектарів сільськогосподарських угідь. А це призведе до пролетаризації власників земельних паїв, поширює безробіття і бідність.

Звісно, колгоспи нам уже не повернути. То який вихід?

— Перш за все для виведення АПК із кризи слід змінити стратегію розвитку організаційних форм господарювання.

Насамперед необхідно відновити державну фінансову підтримку дрібнотоварних селянських господарств, які на сьогодні за статистикою виробляють 61 відсоток валової сільськогосподарської продукції. Без подібної допомоги селянину залишається не що інше, як позбавитися худоби або взагалі її не заводити. Це ж стосується і фермерських господарств.

Не зовсім виконують своєї ролі і великотоварні господарства. 81% посівних площ займають зернові й олійні культури. Але біда в тому, що вони ліквідували тваринництво, кормовиробництво, дедалі погіршують родючість грунтів. А це неприпустимо.

На вашу думку, чому малоефективною є реалізація Регіональної програми земельної реформи в Закарпатській області на 2006—2012 роки?

— Низький рівень розвитку АПК на Закарпатті, його занепад починається з реорганізації, а точніше, з ліквідації колективних господарств. Землю роздали селянам, паї сільгоспугідь взяли орендатори. Останні вирощують на свій розсуд ті культури, які дають прибутки. Подорожчали паливно-мастильні матеріали, техніка, насіння, добрива.

А оскільки держава не компенсує в якийсь спосіб виробництво сільгосппродукції, орендарі паїв відмовились від тваринництва, скоротивши чисельність людей і спеціалістів галузі. До прикладу, в селі Велика Добронь на Ужгородщині було 3 тисячі голів ВРХ, стільки ж овець, які обслуговувало понад 100 чоловік — вони заробляли на прожиття, вели свої підсобні господарства, земля одержувала органічні добрива, а зараз у цій справі — нуль. А було б тваринництво — краще використовувалась би земля, сільрада мала б бюджет, споживач одержував би натуральне молоко і м'ясо, а не сметану і ковбасу без молока і м'яса.

Вважаю, що центральна влада цими питаннями не займається. Хоча є досвід ЄС, який варто запровадити в Україні.

Місцеві органи влади на рівні області дещо роблять у підтримці розвитку тваринництва. На останній сесії облради затверджено Програму розвитку та підтримки тваринництва і птахівництва на 2010—2015 рр. Передбачено доплати за ріст поголів'я ВРХ, птахівництва і кролівництва. Проте цього замало. Обласного бюджету не достатньо, щоб зрушити галузь, яка занепадала 20 років. А будувати тваринницькі приміщення і доїльні зали ми будемо дуже довго. Помилку допущено раніше, коли видали майнові паї на основні засоби. Наприклад, у моєму рідному селі Березники, що на Свалявщині, першокласні споруди, типові чотирирядні корівники селяни розібрали по цеглині. Це не що інше, як безумство і варварство. Чи може бути це сумісним із справжньою реформою?..

Вирішити таке важливе питання, як земельна реформа, неможливо без інших перетворень,особливо без адміністративно-територіальної реформи. Ваша думка з цього приводу.

— З приходом до влади Віктора Ющенка намагались здійснити адміністративно-територіальну реформу, яка, зокрема, передбачала скорочення первинних форм місцевого самоуправління. Взяти до прикладу нашу Закарпатську область. Майже 70% сільських рад становлять громади, де немає і однієї тисячі чоловік. Це добре, якщо громада розташована біля обласного центру, де попитом користується земля, створено мережу комерційних структур; або це територіальне утворення — в регіоні санаторіїв, підприємств розливу мінвод тощо. А що робити з віддаленими селами, де попиту на землю в силу об'єктивних причин немає?! А тому виникає об'єктивне об'єднання нечисленних рад, що сприятиме не тільки скороченню апарату, а головне — це буде реальна модернізація управління, вирівнювання економіки об'єднанням кількох рад.

Павле Антоновичу, які ще переваги адміністративно-територіальної реформи виділили б?

— Це також більш предметна робота із залучення інвестицій у кожен район, населений пункт, у різні галузі народного господарства, це розбудова інфраструктури. Але біда в тому, що область потерпає від боротьби різного роду апетитів місцевих князьків. До прикладу, в моєму селі інвесторів відлякувала названа сума хабара — цілий мільйон гривень. Але й обласна влада не повинна стояти осторонь цих проблем, вона має забезпечувати прозорі для мешканців області звіти керівників виконавчої гілки влади. Розрубати цей вузол необхідно саме наступаючи на інтереси бюрократів. А їх може заменшити чисельно адміністративно-територіальна реформа. Інвестиції можна вкладати в рекреацію, будівництво спортивних баз, нових оздоровчо-туристичних закладів. Це — майбутнє Закарпаття.

Михайло ПОПОВИЧ.
 

Теги: ринок землі, аграрії, колгоспи

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати