Про життєвий і творчий шлях П.Скунця написано багато. Перш за все це вагоме і солідне видання письменника, літературного критика і літературознавця Тараса Салиги "Петро Скунць. Всесвіт, гори і він", Олександри Ігнатович "Петро Скунць. Літературо-критичний нарис" та багато інших.
Але ще більше про нього ненаписано. У нашому краї, у державі та й за кордоном є сотні і сотні людей, які добре знали Петра Миколайовича. І коли б кожен з них написав дві-три сторінки спогадів про нього і знайшовся письменник, який би узагальнив цей матеріал і написав би повість, їм ціни не було б. Можливо, це зробить О.Ігнатович, яку днями, як і ученицю П.Скунця журналістку Мар'яну Нейметі письменники краю прийняли у свої ряди. Як мовиться, молодим усе до снаги...
Нема такого зібрання у письменницькій організації, аби не згадували Петра Миколайовича. Ось тут він любив сидіти... Ось тут палив цигарки "Прилуки"... Він у кожному з нас. Зрозуміло, що найчастіше про нього згадують ті, з ким він ділив доброту і талант своєї щирої душі. І коли нещодавно його учень, відомий і талановитий украінський письменник Василь Густі під час святкування свого 60-річчя у своєму виступі згадав Петра Миколайовича, я бачив, як у моїх друзів посмутніли обличчя. Кожен згадував своє...
Згадав і я. Згадав, як сорок років тому вперше переступив поріг письменницької організації і вперше побачив живого Петра Скунця, поезія якого була, є і буде для мене близькою і рідною. У ті далекі часи я захоплювався лірикою, але саме Петро Миколайович помітив у моїй поезії паростки гумору. Хоча про себе він і писав "Я поет із сумними очима..." але він любив і цінував гумор. Згадаймо хоча б одну усмішку з його "Квітневих каламбур".
Ох, ревнують комуністи:
"Півмільйона кому ніс ти?".
Строк, суддя, не призначай,
це для тебе приз на чай!
Так от. Після виходу гумористичної книжки "Дегустація дефіциту" я написав гумористичну інтерпретацію на його вірш "Дума про перебудову". Колишній ведучий сторінки "Голий у тирню" у "Новинах Закарпаття" журналіст Микола Рішко, земля йому пухом, прочитавши мій витвір, посміхнувся: "А Петро не образиться?" — "Вважаю, що ні, — відповідаю, — бо Петро Миколайович розумний чоловік. А ви іншої думки?" Микола Васильович зі мною погодився, інтерпретація вийшла у світ. Згодом, зустрівши Петра Миколайовича, уважно слідкую за його словами, поглядом очей, виразом обличчя. Помітивши мою напруженість, він усміхнувся і сказав: "Не хвилюйся. Все добре. Хоча можна було написати і краще!" Можна...
Ми поховали Петра Миколайовича, а я не міг повірити, що більше ніколи його не побачу. Так і з'явився у мене вірш.
НА СМЕРТЬ ПОЕТА ПЕТРА СКУНЦЯ
Смерть прийшла в такий погожий день,
В час такий, що тільки б жити й жити,
Життєдайну музику пісень,
Мов гірську джерельну воду, пити.
Стихло серце Батька у зеніті —
Розкололося життя навпіл!
Ой нікому смерть не зрозуміти —
Зрозуміти можна тільки біль.
Та болить хіба лише мені?
Плаче жінка, як не плакала ніколи,
В доні сльози на самому дні,
Друзі мовчки тиснуться у коло.
У весну вп'ялися чорні оси —
Заридала музика чужа...
Затремтіло небо, гори й сосни —
Смерть поета вбила без ножа.
Ні, не страшно, що колись й мене
Покладуть у землю нашу рідну,
І без мене ранок спалахне —
Страшно, що його вже не зустріну!..
Крім друзів, цього вірша не читав ніхто, бо окремі працівники газет свою відмову друкувати його пояснили, що він уже "не актуальний". Сумно...
Цього сумного квітневого дня численні шанувальники таланту Петра Миколайовича прямуватимуть на Кальварію, де спочиває наш славетний земляк, і нестимуть йому квіти. А мені здається, що то будуть не квіти, а пелюстки власних сердець, пелюстки вдячності поету за його доброту, за муки його творчості, за його невмирущу спадщину. Поетів у нас багато, а Петро Скунць — один. Нехай земля йому буде пухом!
Володимир ТОВТИН, член Національної спілки письменників України.