Погляд на Грузію без галасливого захоплення, але не без білої заздрості

Наприкінці жовтня мені пощастило побувати у Грузії і відтак особисто побачити, що і як відбувається в цій кавказькій державі. А оскільки це моя друга подорож за останні роки, то є нагода провести якісь аналогії з побаченим раніше.

Тбілісі тримає курс на прозорість

Першого разу я кілька днів провів у Тбілісі, великому місті з населенням понад один мільйон, хоча насправді, кажуть самі грузини, у столиці мешкає вдвічі більше. Тоді, в 2006-му, попри усю екзотичну красу цього 1500-річного теплого міста (сама його назва походить від грузинського „тпілі" – теплий), воно здалося мені дуже занедбаним і бідним. З тих пір, якщо коротко, зміни відбулися вражаючі! Перш за все, місто добряче прибрали. Самі тбілісці у розмовах казали, що на міських околицях усе ще далеко не гаразд, але центр нині вже гідний небагатої, але точно європейської столиці. Новиною для всіх нас став ультрасучасний міст Миру, який звели на річці Кура, між двома старими пішохідно-автомобільними мостами. Цей – суто пішохідний, із скла й металу, особливо ефектний уночі, коли він ритмічно грає тисячами ламп. Міст Миру здали в експлуатацію у травні цього року, автором виступив італієць Мікел де Лукі, а ініціатором зведення — президент країни Міхаїл Саакашвілі. Той же італійській архітектор брав участь у будівництві Авлабарської резиденції (президентський палац), із скляним куполом, що нагадує сучасний берлінський Рейхстаг. Він же спроектував нову будівлю Міністерства внутрішніх справ. Цю хвилясту споруду на околиці столиці, колишньому пустирі, гості міста часто сприймають за... аквапарк. Вона стоїть без огорожі, з металу та скла, і своєю прозорістю, за задумом, має символізувати сучасну грузинську поліцію. І якщо на президентський палац і навіть на міст є чимало нарікань з боку грузинської опозиції та й простих громадян (мовляв, немає куди гроші витрачати?), то про місцеву поліцію чуєш лише позитивні відгуки. Чого не скажеш про наших правоохоронців. Дорогою з аеропорту таксист, дізнавшись, що ми з України, одразу починає недобрим словом згадувати нашу міліцію (заодно й азербайджанську), з якою знайомий як водій. І нахвалювати власних полісменів, які нині вже наче й не знають, що таке хабар замість законного та справедливого штрафу. Слово за слово, і виявляється, що таксист – сам колишній полковник грузинської міліції! Його, як і практично весь керівний склад, звільнили в ході поліцейської реформи і відпустили на вільні хліби без тих колосальних пенсій, які отримують його українські колеги. Набрали нових людей, навчили, і от „справжній полковник" пишається колегами і не "котить бочку" на реформаторів. Пізніше, попиваючи з товаришем пиво на нічній вулиці містечка Телаві в компанії двох місцевих чоловіків, ми почули такі самі позитивні відгуки. Поліцейська машина, що цілу ніч (!) патрулює вулиці провінційного міста, не зупинилася біля нас, аби поживитись на любителях ячмінного напою, як це повелося в Україні після початку антипивної кампанії. „Адже ми не робимо нічого кримінального!" – здивовано пояснили грузинські хлопці. От якби бешкетували чи щось ламали, тоді – інша справа. Зарплата поліцейського починається з 700 ларі і зростає до кількох тисяч (1,7—1,8 ларі дорівнює одному долару), тоді як середня в країні – 400 ларі, а мінімальна пенсія – всього 100. І правоохоронці цінують таку зарплату, бо до неї „бонусом" йдуть ще й перспективи росту, а головне — повага в суспільстві. Виявляється, це теж чимало значить.

На вулицях Тбілісі наразі не зустрінеш таких натовпів туристів, як у Празі, Будапешті чи Кракові. Хоча подивитись тут є на що – зі стін старовинної фортеці Нарікала (вона існувала вже в VII столітті) видно більшу частину міста, і якби був час, то провів би там, блукаючи старовинними вулицями, і день, і два. На підйомі до фортеці будується туристичний квартал, вочевидь, невдовзі тут торгуватимуть звичною для мандрівників атрибутикою, але поки що крамниць, де б можна придбати щось на пам'ять про Грузію, навіть у столиці зовсім небагато. (Звісно, найлегше „затаритись" славетним вином та чачею, але ми це зробили у фірмовому магазині заводу „Кіндзмараулі" в містечку Кварелі в Алазанській долині). У продуктових крамничках – сильна присутність України: печиво, шоколадки відомих марок, широкий асортимент горілок, кілька видів соків (є серед них й берегівського виробництва), а от „український пивний сегмент", чотири роки тому потужно представлений, нині поступився місцевому та турецькому. Ціни на продукти приблизно в півтора, а то й два рази вищі за українські. Буханець хліба – як у нас, а кілограм м'яса – від 4 до 9 доларів. Бензин – долар за літр, мережами автозаправок володіють компанії з Азербайджану, Італії і навіть Румунії, є й російські. Житло в Тбілісі дороге, найдешевша квартирка на далекій околиці коштує 12—15 тисяч „зелених", середня – 70 тисяч. Квартир будується багато, у нових районах зводяться багатоповерхівки, частина – державним коштом (для вояків та держслужбовців, у кредит під мінімальний процент), більшість – за гроші місцевих багатіїв. Зі слів тбіліського колеги-журналіста, ринок житла в місті вже перенаситився, пропозиція перевищує попит. Що й не дивно, адже житло не всім по кишенях. Чимало народу, зокрема, біженців з Абхазії чи просто „економічних мігрантів" із провінції, живе на мінімальні тимчасові заробітки та ютиться по гуртожитках і бараках.

Грузинська глибинка руйнує стереотипи

Відомо, що життя країни не вимірюється лише столичними мірками. Маленьке місто Телаві — гарна можливість побачити, як мається грузинська глибинка. Воно поряд із столицею (70 км від Тбілісі), але в масштабах невеличкої Грузії це доволі далеченько. Місто з 22 тисячами мешканців – теж столиця, ще й давня, князівства (нині „мхаре", тобто краю) Кахетія, що межує з російським Дагестаном. Окрасою міста є фортеця з палацом царя Іраклія ІІ. Життя у місті, де нема промислових підприємств, заможним не назвеш. Люди виживають як можуть. Так, одразу впала в очі неймовірна кількість таксистів – їхні машини заповнили центральне перехрестя, їх там стоїть з кілька сотень (для порівняння, в 27-тисячному Берегові зазвичай по місту всього кілька таксі, максимум 10—15). Місцеві мешканці стверджували, що в Телаві три тисячі таксистів, але то вже треба списати на східну схильність перебільшувати, яка нарівні з гостинністю (особливо щодо українців) притаманна грузинам. Те, що це не міф, переконався особисто. Прогулюючись, ми натрапили на крихітний ринок, де торгували саморобними міні-„буржуйками" із бляхи. Невеличкий відступ: у більшості будинків Телаві, як і загалом у Грузії, гріються дровами, бо, з одного боку, газ (уже не російський, а азербайджанський) дорогий – близько двох гривень за кубометр, з іншого – зими тут не холодні, майже без морозів. Хоча у високогірних селищах холодніше, і там топити доводиться всерйоз – держава допомагає незаможним, надаючи квоти на вирубку під доглядом лісників кількох кубів лісу на сім'ю (безкоштовно, але рубати й возити дрова доведеться власним коштом). У скрутні часи 90-х, коли в країні панувала розруха, під Телаві вирубали чималий шматок дубового лісу, нині вирубка заросла чагарником. У рамках дослідження проблем лісового господарства нам показали її, аби було з чим порівняти. Адже в лісництвах, як і в поліції, проводяться схожі реформи – „стару гвардію" дуже скоротили, в лісові охоронці-рейнджери набирають молодих місцевих чоловіків, які охоронятимуть порядок у лісі не гірше, ніж поліцейські у містах. Так ось, помітивши, що нас зацікавили саморобні пічки, кілька жінок із мініатюрної, на одного клієнта, перукарні знаками (російську мову люди все сильніше забувають) запросили всередину і продемонстрували „диво грузинської техніки" в дії. А дізнавшись, що ми з України, одразу знайшли пляшку з вином і пригостили гостей, ще й з собою умовили взяти. Іншим разом, коли я вирішив зранку самостійно оглянути старовинну фортецю і заблукав у місті, місцевий мешканець, спитавши, звідки я, відвіз мене до палацу Іраклія на власній машині. Цікаво, що на території великої фортеці, окрім власне палацу-музею, розмістилась звичайна школа... А от думка про гарячкуватість грузинів та їхню схильність до наддовгих застольних тостів є (і я переконуюсь у цьому вдруге) стереотипом. І першого разу, і другого грузини здалися мені скоріше схильними до меланхолії, і тости їхні були не довшими, ніж на українських гулянках.

Центр Телаві влада намагається зробити охайним – принаймні урн для сміття там у рази більше, ніж на вулицях Берегова чи Ужгорода, однак до порядку схильні далеко не всі його мешканці. Будинки середземноморського типу, з характерною хвилястою черепицею і місцевою дерев'яною різьбою, в більшості потребують хорошого ремонту – тільки б, не дай Боже, не прийшла туди мода на потворні „євроремонти", які вже добряче понищили індивідуальність наших міст. Вражають місцеві паркани з косо покладеного плаского каміння, причому підібраного за кольорами — ряд темний, ряд світлий. Це ж скільки праці й часу! Однак і стоятиме така споруда майже вічно.
Про те, що Телаві наразі не відчуває притоку туристів, видно по майже порожній, із вибитими шибками, багатоповерховій будівлі готелю, який розмістився навпроти фортеці, поруч з іншою візитівкою міста – 800-річним товстелезним платаном. Блукаючи містом, бачив я й закинуту радянську турбазу із невибагливою назвою „Турист". Нині туристичний потік у Кахетії, як дізнався з довідника, спрямовується до мініатюрного (дві тисячі мешканців ), містечка Сігнахі, що на фотографіях виглядає як типове селище на Середземному морі чи Адріатиці. Телаві ж, як і решта регіонів, сподівається на продовження реформ, що вже мають ознаки успішних. Підприємців, які прагнуть мати власну справу, на перший час позбавляють податкового тягаря, та й загалом, він куди легший, ніж в Україні. Деякі контролюючі органи (СЕС, пожежна інспекція тощо) скасовані, відтак працювати доводиться за простими, але суворими правилами (за спробу обдурити державу на податках чи миті слідує жорстке покарання – від великих штрафів до тюрми). До того ж зацікавлений у сильній та незалежній Грузії Захід щедро фінансує її через численні фонди та програми, сюди ж йдуть інвестори, яких вабить сприятливий економічний клімат. Все це працює на очевидний прогрес в країні, яка починала революційні реформи майже одночасно з нами, але вирвалася далеко вперед. І хочеться побажати їй подальших успіхів у цьому прориві. Не для того, аби самим залишитись позаду, а щоб було з ким порівнювати. Може, нарешті вдасться розбудити рештки власної гідності та візьмемося наздоганяти.

Олег Супруненко

Теги: Грузія, Берегово, СЕС

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати