У живописному світі Петра Шолтеса мені особисто дуже затишно. Комфортно з ним почувається і його дружина Габріелла, друзі, знайомі і просто шанувальники його творчості. Відчуття від картин митця важко передати словами. Ти дивишся на кожну — і ніби гуляєш його намальованими ужгородськими двориками чи сидиш на лавиці десь на набережній, або ж мандруєш зеленими полями, всіяними червоними маками та білими ромашками. Навіть відчуваєш цей запах квітів. Не фарб, а саме квітів і трави, і сонця, і синього неба. Цю намальовану красу та натхнення Петру Шолтесу завжди приносить віртуозний джазовий пасаж, і завжди сучасний "Yesterday" Леннона й Маккартні, і схід сонця над Ужем, вище пішохідного мосту, і його захід над транспортним....
У кожного художника на Землі є такі полотна, які не продаються. Це роботи дуже близькі до серця, на яких близькі люди, інтер'єри рідної хати, подвір'я. І картини на сакральну тематику – теж не для продажу. У Петра Шолтеса таких є безліч.
Природа – найбільша школа для художника, каже він. Ну, а ми з ним розмовляли не тільки про мистцетво, але й про життя. Було приємно, що Петро Шолтес виявився відкритим і щирим у спілкуванні. Розповідав про себе, мов на сповіді.
Пане Петре, ви народилися в такий гарний релігійний день – на саму Покрову! Часто саме цього дня випадає перший сніг. А чи багато "снігу" було у вашому житті?
– Я все життя був вільний. Свобода для мене, художника – понад усе. Найбільше щастя для чоловіка, коли він робить те, що хоче. Коли його розуміють. Коли має багато друзів. Коли бачить, що його творчість надихає всіх навколо. Але життя, звичайно, не буває без проблем. Однак "сніг" – не вічний! Він тане! І навіть буває теплий, якщо біля художника є вірна й любляча дружина!
А де ви познайомилися зі своєю половинкою?
– Це було в далекому 1970 році на танцях у філармонії. Побачив там гарну дівчину, яка мені дуже сподобалася. Я ж був тоді ніякий, худий, рудий. Але з мого боку це було кохання з першого погляду. Я навіть вгадав її ім'я і скільки їй років. Мені дуже сподобалося її ім'я Габріелла. А затим – взяв і поцілував. А вона вигукнула: "Боже, який нахаба!"
У роки вашої молодості які танці були в моді?
– Тоді кожен чоловік мав знати танцювати вальс. На жаль, тепер цього нема.
А на дискотеку як ви одягалися?
– А дуже модньо! Костюмчик – був головний і незмінний атрибут. Штани кльош й обов'язково шкарпетки червоного або бордового кольору. Тоді чоловіки були дуже вишукані й галантні...
А що, крім малювання, вміє робити Петро Шолтес?
– Я пити вмію! Звісно, жартую!
Ну, а хоча б каву готувати?
– Так, каву вмію готувати. І качку вмію спекти зі спеціями.
Про вас багато написано різного. Хто вам із журналістів найбільше запам'ятався?
– Дуже вразив мене Сергій Федака. Чим? А тим, що після однієї з моїх виставок він підійшов до мене і каже, що має намір зробити зі мною інтерв'ю. Я дав йому адресу. Мушу відзначити, що пан Федака дуже пунктуальний – прийшов точно у зазначений час. Увімкнув диктофон. Поставив кілька запитань і якось так раптово натискає на кнопку "стоп", дякує і каже, що через три дні принесе мені на вичитку те, що напише. Я був цим дуже приголомшений!
Зауважила у вас багато портретів. А кого найбільше любите малювати — чоловіків чи жінок?
– Насправді обожнюю малювати старих дідів. У їхніх обличчях є якась божа мудрість, тягар життя, якийсь такий невловимий сум в очах, можливо, за молодістю. Чоловіки – це життя. Часто дуже важке життя. На портреті, якщо ви помітили, можна навіть по очах та зморшках прочитати, як їм жилося та живеться.
Часто художників Господь обдаровує ще й іншими талантами. Чи є в пана Шолтеса ще якийсь дар, окрім малювання?
– Був період у моєму житті, коли почав писати вірші. Але до написання поезії мене спонукала дуже велика втрата – смерть моєї мамки. Вона померла напередодні світлого і чистого Великоднього свята. Я дуже важко переживав її смерть. І в той період присвятив їй багато віршів.
Ви можете про себе сказати, що у вас сім п'ятниць на тиждень, як це буває у художників?
– Я люблю хаос! Вранці, буває, встану і думаю собі: "Чи йти малювати, чи йти пити?" (сміється). Бо ніяк не можу визначитися, а відтак і мучуся, з чого розпочати свій день. Але моя дружина зайде до мене в кімнату і таким генеральським голосом "наріже" мені купу завдань. Мовляв, ти, Петю, сьогодні маєш зробити те і те. Я відповідаю їй: "Зрозумів, Габріеллочко!". Часто ловлю себе на думці: "Як добре, що в мене є така дружина, яка про мене піклується і любить!".
Я розумію, що ваша дружина ще й муза всього вашого життя!
– Вона в мене просто красуня. Це жінка-вогонь. Має сильний характер і разом з тим напрочуд ніжна і гарна господиня. Натомість я – добра, щедра душа. Люблю дарувати свої твори друзям. Але якби не вона, у мене не було б такої великої колекції моїх полотен. Дружина дбає про мої картини. Опікується ними і мною теж. Я дуже сильно люблю і поважаю її за це. Вона всюди зі мною їздить. І навіть сама вже малює. Певне, я в цьому винен – надихаю її теж творити.
А як ви дякуєте пані Габріеллі за її любов і турботу про вас?
– Я багато малюю її портретів. Вона в молодості знаєте якою вродливою була?! З роками її краса нікуди не зникла. Це просто щастя мати біля себе стільки років таку молоду дружину.
У вас є син. Він перейняв від батька талант художника?
– Син Андрій — взагалі художня натура. У дитинстві він дуже добре малював. Я не можу собі пробачити те, що не віддав його вчитися на художника. Але він дуже любив літературу і багато писав віршів та прозу. Свого часу Петро Скунць і Павло Чучка-молодший хотіли його підтримати на літературній стежці. До речі, моя невістка Андріяна – професійна художниця. Вона із відзнакою закінчила коледж мистецтв.
Маєте внуків?
– Вже навіть двох. Старшому Мартину — десять років. Оскару – 2 роки. Мартин, бачу, теж обдарований. Має гарний поставлений голос і дикцію. Одного разу він вів упродовж року на місцевому радіо дитячу програму.
А як би ви намалювали кохання?
– Намалював би чоловіка й жінку в обіймах, які дивляться відверто один одному в очі. Бо в коханні не треба словами зізнаватися. Любов треба доводити вчинками. Але любов без еротики не може бути. Ця картина має бути в сонячних та пурпурових тонах.
Чи присутня еротика на ваших полотнах?
– Художник повинен експериментувати в різних стилях. Звісно, я маю роботи, написані в стилі "ню". І навіть є неодноразовим учасником еротичних виставок, які зазвичай відбуваються до Дня закоханих. Бо я думаю, що жіноча краса, жіноче тіло – це найбільша краса у нашому житті. І відтак вважаю, що цю тему гріх обходити.
Яке запитання вас найбільше дратує від журналістів?
– Коли мене питають, як я став художником. Бо художниками не стають, ними народжуються. Цьому мистецтву навчитися не можна. Треба відчувати колір, треба мати фантазію. А якщо людина не має чуття і любові до природи, до людей, тоді вона ніколи не стане професійним художником.
Ви підраховували, скільки вже маєте картин?
– Ніколи в житті цим не переймався. Бо є ще дуже багато нереалізованих творчих задумів.
65 років для художника – це багато чи мало?
– Мало! Як би це банально не звучало, але в мистецтві немає кордонів і межі. Художник не виходить на пенсію. Він малює до тих пір, поки живе. І все своє життя він шукає нові теми, удосконалює свою техніку. Якщо Бог дасть мені здоров'я, то я намалюю ще багато дивовижних картин.
А чому художники примружують очі?
– Вони шукають у природі композицію і колір. І думають: що я хочу намалювати? Бо якщо просто так передати на полотні те, що бачиш – нецікава вийде робота. Треба малювати так, щоб картина була не тільки гарною, але й доброю. Малювання – це свята справа. А ви знаєте, що художник Йосип Бокшай, коли брався за пензлі, на картині зверху малював хрестик. Таким чином просив Божого благословення.
А чи маєте ви якісь секрети?
– Звісно, що є! Бо в кожного митця має бути свій секрет. Але якщо я розкажу, то це вже не буде секрет! (сміється). До речі, я малюю до повного видихнення, до останньої "крапки". Я не люблю відкладати на завтра.
Що спонукало вас намалювати "Одинокий стілець"?
– У житті є як гарні сонячні дні, так і похмурі, є сонце і місяць, ніч і день. Є сміх і є плач в житті кожної людини. Є радість і сум. Я часто намагаюся у своїх роботах це передати. Картина "Одинокий стілець" присвячена моєму тестю. Це був його стільчик. І коли Андрій Андрійович помер, то на цьому світі залишилася ця своєрідна згадка про нього...
Маріанна Шутко
Маріанна Шутко 2010-11-16 / 11:16:00
Спасибі!)
Василь 2010-11-16 / 09:10:00
Добрі у тебе матеріали виходять останнім часом, Маріанночко. Щирі і сонячні, як роботи Петра Шолтеса. Удачі тобі і нових звершень!