Немає особливої потреби представляти поета з села Довге на Іршавщині Василя Кузана. Він відомий далеко за межами рідного Закарпаття. Я перечитала майже всі доступні його поезії і не знайшла там і тіні ненависті. Звідки у нього стільки любові до жінок, до світу, до життя, до всього живого і насущного на Землі? А він відкриває таємницю: "Я просто не уявляю життя без цього всепоглинаючого почуття. Народжені в любові діти – щасливі діти. Створене з любов'ю приносить щастя. Моя любов живиться менталітетом нації, знанням історії, бажанням бути самим собою. Моя любов іде від рідної землі і від небажання бути рабом. Моя любов надихає мене на творчість".
Пане Василю, є унікальні письменники, в тому плані, що пишуть неперевершені твори, але після знайомства і спілкування з ними відразу приходить розчарування. Як на мене, ви не належите до тих, хто розчаровує. Чи все ж таки є на світі ті, кого ви розчарували саме як людина, а не поет? І чи відомо вам, хто це?
– Розчарувати людину дуже просто. Розчарувати – це не виправдати чиїсь очікування. Чим більше ти відомий, тим вище піднімаєшся на щаблі суспільної значимості – тим більше людей розчаровує. Маленька дитина розчаровує тільки своїх батьків, велика дитина – батьків, братів-сестер і вчителів, дорослий чоловік – ще і дружину, наречену чи просто знайому дівчину. Керівник частенько розчаровує своїх підлеглих, депутат – своїх виборців. Я — начальник відділу райдержадміністрації. Певно, розчаровую інколи своїх співробітників, коли приймаю не такі рішення, яких вони від мене очікують. Розчаровую, напевно, і дружину... Вона більше дбає про сім'ю, про дім, про родинне вогнище.
В одному з ваших віршів прочитала, що вам, поету, нині доводиться ремонтувати замки на дверях. Ви — про те, що і вас загризає побут?
– Як дуже влучно сказав один відомий поет: "Човен кохання розбився об побут". Побут загризає всіх творчих людей. Намагаюся опиратися, але є такі речі, які я зобов'язаний робити як чоловік.
Цікаво, а який Василь Кузан у побуті?
– У побуті я звичайний чоловік. Вмію робити практично все, бо виріс у селі й батьки не тільки привчили мене до роботи, але і навчили багатьом практичним речам. Інша справа – я не встигаю. Мені катастрофічно не вистачає часу. Може, я і хотів би допомогти дружині зробити якусь домашню роботу, але коли? Кожну вільну хвилину я витрачаю на поезію, на літературу, на творчість. А треба думати і про поламані замки, і про ворота, і про сад-город...
Пане Василю, ваша інтимна лірика не залишає байдужою жодну жінку! Я перечиталася вас! І враження такі, як після густої, солодкої, облагороженої трохи ваніллю, а трохи чорним перцем кави! І не просто з маленької біленької чашечки, а неодмінно з порцелянової вишуканої філіжаночки, та в маленькій кімнатці, бо твори ваші — камерні, та з фіраночками на вікнах. Що ви мені на це скажете?
– Колись я теж так думав. Про камерність своєї поезії. А після кількох творчих вечорів у переповнених залах на 500—600 чоловік говорити про камерність якось незручно. Я не такий уже і камерний, як мені самому того хотілося б. На моєму останньому творчому вечорі 17 жовтня мою поезію слухали в переповненому дискотечному залі "Аркада". Слово доходить до серця читача (слухача) так чи інакше, в інтимній обстановці чи в публічному місці –не в цьому річ. Річ у тому, чи доходить це слово взагалі? Чи готовий читач сприйняти це слово? І наскільки щирим воно є? Бо всілякого словоблудства ми наслухалися вдосталь, а от справжнього, щирого, глибокого тексту для читання і думання – обмаль. А про філіжанку – це ви дуже гарно сказали. Мені особисто це слово теж дуже подобається. І подобається атмосфера, яку ви описали. Це ідеально – читати поезію під ніжну музику в маленькій кімнатці чарівній дівчині! Це — мрія!
Знаю, що ви єдиний закарпатський поет, котрий потрапив зі своїми віршами свого часу в еротичний журнал "Лель". Як вам це вдалося?
– Дуже просто. Відправив кілька творів у редакцію (звичайним листом – електронної пошти ще не було), а вони взяли і надрукували. Я не знав ні головного редактора, ні працівників редакції — нікого! Я і тепер з гордістю про це інколи кажу, що мої тексти виявилися настільки еротичними і настільки якісними (часопис не допускає на свої сторінки низькопробного матеріалу), що їх просто опублікували. Ще й гонорар заплатили. Мушу лише зізнатися, що тоді я дуже переживав і боявся, чи сприймуть у селі те, що вчитель дозволяє собі не те щоб писати про таке, а ще й публікуватися в такому журналі. Нічого. Пережив. І ще – на написання таких текстів я надихнув й інших поетів Закарпаття. Інколи вони в цьому зізнаються, інколи пальму першості намагаються присвоїти собі чи своїм друзям. Але всі ми в цьому далеко не перші.
У вас є дуже гарні рядки: "...Ти шукаєш тих стосунків, що вростають у майбутнє. Я з майбутнього вернувся, щоб тебе зустріти нині...". В принципі, жінка мріє про такого чоловіка, про справжні багатообіцяючі взаємини з ним. Але такі чоловіки – рідкість у наш час!
– А чому рідкість? Я ж є! (сміється) І Мирослав Дочинець є, і Михайло Рошко, і Дмитро Кешеля, і Петро Мідянка... Лише серед письменників їх скільки! А серед нормальних людей? Треба тільки шукати і дуже уважно роздивлятися.
Тепер стало чомусь модним прикидатися кимось, приховувати свою сутність. Ви подивіться, хто тільки не співає на українській естраді! Прикро, що ЗМІ ніби спеціально культивують збочення. Я намагаюся показати, що чоловік – це лицар! Але бути лицарем дуже важко. Потрібно постійно докладати зусиль, вдосконалюватися. Але по своїй природі чоловіки — вітрогони. Жінка – земля, чоловік – небо. Бути в небі і не випробувати силу своїх крил – це надто важке випробування для чоловіка. Так само випробуванням для жінки є існування в небі. Не відчуваючи під ногами твердого ґрунту, жінка почувається невпевнено. Їй важко жити в "хаті з лободи". Вона хоче впевненості у всьому. І навіть у довготривалості стосунків з чоловіком, і в завтрашньому дні у всіх його аспектах.
Й аж раптом — поезія "Подарунок"! В ній йдеться про молитви жінки до Бога, "аби той дав їй чоловіка назавжди й аби той чоловік подер самотність жінки, мов сорочку. І нехай він буде небагатим, старим, гулящим, останнім алкоголіком, хай б'є її за нізащо, тільки щоб умів кохати, тільки щоб носив штани". Це – страшно, вам так не здається?
– Це справді страшно! Але подивіться на наших жінок по селах. Вони такі терплячі, часто не мають власної гідності, готові відмовитися від власного "я" заради видимості благополуччя. Вже тільки за це ще при житті їх можна відправляти в рай. Останнім часом величезну "виховну роботу" в цьому напрямку провів закордон. Жінка, українська жінка стає самодостатньою особистістю і перестає залежати від чоловіка. Як наслідок – кількість розлучень доходить до 50 і більше відсотків. Це теж страшно. Але це все мало б стати стимулом для чоловіків пізнавати жінку і визнавати її право на самостійний вибір, на власну думку... Та це вже питання теорії демократичного суспільства, а ми розмірковуємо з вами зовсім на інші теми.
Франкові тричі являлася любов. А вам скільки разів?
– Життя без любові – не життя. Стан закоханості мене не покидає. Мені постійно являється любов. Але не так, як Франкові. У Франка це почуття було глибоким, ґрунтовним, всепоглинаючим. Я ж частенько закохувався, та це у мене було платонічним і короткотривалим душевним станом, стимулом і поштовхом для натхнення, надихнення, як каже Михайло Рошко. "Але про це не знаєш навіть ти" — написав я у одному із своїх віршів. І це правда. Уявні, віртуальні стосунки більш чисті. Очікування любові інколи сильніше за саму любов.
А ви розчаровувалися в жінках?
– Ніколи, бо жінки – це богині. А богині не можуть розчаровувати!
Мені часто вірші сняться вночі. А як вони пишуться вам?
— Ніколи не сняться. І взагалі, я бачу сни дуже рідко – раз на кілька років. Тому і пам'ятаю їх майже всі. А вірші приходять тоді, коли маю душевну потребу висловитися, коли не можу не писати.
Пане Василю, як ви ставитеся до поетичної творчості вашого сина?
– Син пише мало. Він надто вимогливий до себе. І зовсім не схожий на мене. Інколи я думаю, що він пише мало саме тому, щоб не бути схожим на батька. Хоча... Він уже пройшов стадію формування себе як письменника. Думаю, у нього є майбутнє саме в літературі.
Між іншим, вам дуже пасують ваші вуса. Думаю, що голлівудський кіноактор Ричард Гір (на якого, мені здається, ви дуже схожі) позаздрив би їм. Це ваша така візитівка?
– З Ричардом Гіром мене вже порівнювали неодноразово. Певно, справді якась зовнішня подібність у нас є. Цікаво було б з ним познайомитися і поспілкуватися в реальності. А про вуса... Я ніколи не думав, що вони можуть стати візитівкою. Хоча... Якщо у справжнього художника повинна бути борода, то чому у поета не мали б бути вуса?! Жінкам це подобається. А дівчата шаленіють від такої візитівки (сміється!).
Моє тринадцяте запитання до вас із циклу "еротично-політичне". Кажуть, що справжній чоловік той, котрий і хоче, і може! А що хоче, і що може зробити Василь Кузан гарного і корисного для людей?
– Тринадцять – моє улюблене число. Воно приносить мені успіх і щастя. Нагородження переможців міжнародного конкурсу "Гранослов" у 1993 році, одним з яких був і я, відбувалося 13 грудня о 13-й годині. До речі, тоді до Києва я їхав у 13-му вагоні. А щодо вашого запитання? Цікаво, а що б я такого зробив справді? Певно, доклав би якомога більше зусиль, щоб зробити владу більш еротичною. Бо еротика – це почуття. А її діяльність часто базується на сухих розрахунках. На жаль, не завжди чесних і щирих.
Я зауважила у вас ще одну таку гарну рису характеру: ви вмієте пробачати людям. Це у вас з народження? Чи це набуте, життя навчило цієї мудрості?
– Пробачаю, на жаль, майже все і майже всім. Інколи потрібно б не пробачити, бо дехто починає потім користуватися твоєю добротою. Дехто взагалі доброту вважає слабкістю. Але він глибоко помиляється. Бо народити добро може тільки добро. Пробачати – це не дуже хороша риса. А ще я ніколи нікого не засуджую. Це я взяв з Біблії. Мудрості вчуся завжди. А ще багато чого навчив мене батько. Він дуже мало говорить, ніколи не повчає, але власним прикладом показує. У нього немає ворогів. У мене також. Хоча заздрісники, певно, є.
Ви зі своєю дружиною народилися в один день одного року, а мені от цікаво: чи справді у ваших характерах є багато спільного, чи однакові смаки та вподобання?
– Так. Ми народилися в один день. Але я на годину старший (сміється) Чоловік завжди хоче здаватися старшим за жінку, бо старший, у чоловічому розумінні, означає мудріший. Хоча справді мудрі чоловіки відчувають чи усвідомлюють, що насправді мудрішою є жінка. Але для чоловічого самоствердження, для підняття авторитету у власних очах нам необхідно думати, що мудрішими є ми. А справді мудрі жінки підтримують власних чоловіків і ще більше утверджують їх у їх хибному, але усвідомленому переконанні, яке можна назвати самообманом.
А чи багато спільного у нас із дружиною? За гороскопом ми — Риби, а знак Риб – це дві рибки, які пливуть у різні боки. Одна з них обов'язково проти течії. У нашому випадку проти течії пливу я. Постійно намагаюся щось довести, насамперед самому собі. І це відбувається у царині творчості. Дружина більше дбає про наш добробут, про родину, про побутові речі. За це я їй безмежно вдячний. Але все одно я хочу здаватися старшим. Крім того, приємно усвідомлювати, що у тебе молода дружина.
Ви не шкодуєте, що живете в глибинці?
– Я живу в рідному селі Довге, за 22 км від Іршави. Через дорогу – Боржава, за кількасот метрів – гори! Діти виховуються в екологічно і духовно чистій атмосфері і їдять продукти без ГМО... Та ви маєте рацію. Справді, раніше мені здавалося, що живучи в Києві я міг би досягти набагато більшого. Мав би можливість спілкуватися з відомими композиторами, співаками. Мої пісні виконували б знані й впізнавані артисти... Я фігурував би на центральних телеканалах, заробляв би більше грошей. Але нині, завдяки сучасним технологіям і можливостям електронних комунікацій, можна бути у центрі подій, фізично перебуваючи навіть на іншому кінці планети. Я, наприклад, знаю майже про всі виставки і презентації, що відбуваються в Ужгороді, частенько їх відвідую, навіть частіше, ніж мої колеги, які живуть в обласному центрі. Їжджу до Києва на фестивалі, по всій Україні маю виступи і творчі вечори. Днями повернувся із Пряшева, де разом із Мар'яною Нейметі та Тетяною Ліхтей виступав перед університетською молоддю та нашою діаспорою. Тепер ми всі живемо в глобальному світі, тож шкодувати про те, що ти мешкаєш не там, де хотів би, принаймні нерозумно. Можна переїхати будь-куди. Правда, для цього ще потрібні гроші, місце проживання і місце роботи. Але це вже тема іншої розмови.
Маріанна Шутко
Оля 2010-11-09 / 22:09:00
Кузан ти супер! Я за тебе голосувала і знаю мій голос не пропав! Я отримала задоволення!