Шевченко – “відьмак”, а Ліна Костенко – “ракова пухлина”…

В Ужгороді відбулося відразу кілька культурницьких акцій, учасниками яких були науковці з галицького міста Дрогобича: професор Петро Іванишин, завідувач кафедри теорії та історії Дрогобицького педуніверситету ім.І.Франка і керівник науково-ідеологічного центру імені Д. Донцова Олег Баган. Було про що поговорити з ними і нашому кореспонденту.

ПОСТМОДЕРНІЗМ – ЦЕ... СОЦРЕАЛІЗМ?

Пане Петре, на зустрічах з інтелігенцією йшлося про сучасний український літературний процес та критику. Чому, на вашу думку, вони інколи виглядають кволо, вульгарно, нецікаво?

— Причин багато, і вони різноаспектні. Однак ми говорили про одну з найосновніших в культурологічному плані. Йдеться про утвердження в українській постімперській науці та мистецтві (не без впливу фінансованих Заходом інтелектуальних середовищ та ЗМІ) постмодернізму. Таке утвердження не було б чимось небезпечним, якби постмодернізм був суто культурним феноменом. Однак у випадку із ним ми маємо явище типологічно близьке до незабутнього радянського соцреалізму. Тільки якщо соцреалізм спонукав письменників та вчених до фальшування дійсності в інтересах комуністичної ідеології, то постмодерн змушує своїх адептів фальшувати дійсність в інтересах іншої політичної доктрини – ідеології ліберальної демократії. Але результати використання їхніх нігілістичних ідей в якості наукових чи творчих методів дуже подібні – денаціоналізація ("традицій підрізація" (П.Тичина)), обездуховлення, примітивізація мислення, антинаціональна політична тенденційність, висміювання і знищення різних національних цінностей, розмивання критеріїв художності (звідси процвітання в постмодерному "письмі" відвертої графоманії, вульгарщини, цинізму, пропагування насильства, збочень, деструкції)...
Чого варті лише фальшування досвіду українських класиків: Шевченко, виявляється, "шаман-міфотворець" і "відьмак", Франко – психічно хворий "масон", Леся Українка – збочена "лесбійка", Ліна Костенко – "ракова пухлина" нашої літератури, і взагалі українське письменство, як цікаво висловилася в своїй останній книжці Тамара Гундрова, – це переважно "кітч". Шкода, що талановиті люди чомусь стають на шлях війни з власною культурою, стають заручниками культурного імперіалізму.

А яка тоді літературна опозиція?

— На щастя, і в сучасній українській науці, і в літературі існують цілком інші течії, які успішно виражають і українську "наукову іскру" (Л. Білецький), і українське художнє мислення. Детальніше про це можна прочитати у працях моїх колег (В. Дончика, Т. Салиги, Г. Клочека, О. Багана, Д. Дроздовського та ін.) та власних роботах: "Вульгарний "неоміфологізм": від інтерпретації до фальсифікації Т. Шевченка", "Національно-екзистенціальна інтерпретація (основні теоретичні та прагматичні аспекти)", "Печать духу: національно-екзистенціальна Франкіана"...

ПІД ЗІРКОЮ ПЕТРА СКУНЦЯ

Пане Петре, чи вдалося поглибити наукову співпрацю між вашим університетом та ужгородськими вченими?

— Звичайно. Як завідувач кафедри, не можу не бути зацікавленим у налагодженні творчих стосунків з іншими вченими та науковими осередками. В Ужгороді мені справді цікаво співпрацювати з Іваном та Наталею Ребриками із видавництва "Ґражда", яке, зокрема, започаткувало унікальний, всеукраїнського значення десятитомник творів Петра Скунця. Його творчістю був страшенно захоплений мій батько, доцент Дрогобицького педуніверситету Василь Іванишин. Саме він прищепив мені любов до поезії цього автора і ще в студентські роки скерував на її інтерпретацію.
Вже під час навчання в університеті була написана і в 1999 році опублікована моя перша монографія цього шістдесятника "Петро Скунць. Силует митця на тлі епохи". У 2000-му я захистив кандидатську дисертацію на тему його поезії. Мені приємно, що, враховуючи ґрунтовні останні монографічні роботи Т.Салиги та О.Ігнатович, а також статті різних авторів, сучасне скунцезнавство активно розвивається.

В чому феномен Петра Скунця?

— Йдеться про унікального поета-шістдесятника, який дуже швидко пройшов світоглядну еволюцію від радянської імперської свідомості, через націонал-комуністичне та, частково, демоліберальне світорозуміння, до цілком скристалізованого націоцентричного світогляду шевченківського зразка, свідченням чого стала блискуча поема 1968 року "На границі епох". Тобто Скунць в ідейно-естетичному плані виражав національно-екзистенціальну, націоналістичну традицію художнього мислення та естетики, творчо розвиваючи спадщину Кобзаря, І.Франка, Лесі Українки, Є.Маланюка та ін. Ідеться про художню творчість, котра стоїть на засадах захисту, розвитку та утвердження рідної нації. Так, П. Скунць органічно вписався у ту групу шістдесятників, яких доречно окреслювати як неофіційних нонконформістів (ідейно близьких до офіційних – дисидентів, емігрантів та в'язнів): Л. Костенко, В. Симоненка, Вал. Шевчука, М. Вінграновського...

Тож філософсько-естетичне доростання до національної ідеї, осмислення з україноцентричних позицій національного буття дозволило в останній період життя Скунцеві виявити найосновнішу політичну проблему пострадянської України – отієї "держави іржавої", "країни-холуїни", "каганату", де правлять "гендлярі", хохли, "патріоти-іскаріоти", бандити. Йдеться про брак національної державності, про безправ'я українського народу на своїй власній землі, про розбудову в Україні неоколонії. Погодьтеся, на жаль, не так багато політиків, політологів та публіцистів сучасної України здатні мислити на такому об'єктивному рівні. Напевно, наше життя відчутно змінилося б у кращий бік, якби культурно-політичне мислення сучасного покоління проходило під зіркою національної ідеї, а значить – під зіркою Петра Скунця.

ЗАКАРПАТСЬКА ПРЕСА, ЯК І ГАЛИЦЬКА, ЗАМКНУТА САМА В СОБІ

Ви говорили про вплив Д. Донцова на культуру Закарпаття в міжвоєнну добу. Як вам бачиться взаємодія між Галичиною і Закарпаттям колись і тепер?

—Хоча Д. Донцов мало бував на Закарпатті, але цей український регіон постійно був у сфері його посиленої уваги: сам кілька разів писав про суспільно-політичну ситуацію на Закарпатті, друкував і підтримував закарпатських авторів на сторінках своїх журналів, регулярно подавав рецензії на різні закарпатські видання, і головне, саме Д.Донцов сформував і визначив стратегію діяльності й творчості для цілої генерації авторів, які працювали на Закарпатті, писали про Закарпаття, творили його культуру. Тут назву імена Леоніда Мосендза, Уласа Самчука, Олега Ольжича, а також власне закарпатських авторів – Степана Росоху, Івана Ірлявського, Миколу Лелекача, Івана Рогача, Юлія Боршоша-Кум'ятського, Василя Ґренджі-Донського, Зореслава, Івана Колоса (Кошана) та ін. Найкращий тодішній закарпатський літературно-суспільний журнал "Пробоєм" (1933 – 1943), як довели науковці, Василь Ґабор зокрема, був прямим ідейно-естетичним продовженням журналів Д.Донцова "Літературно-науковий вісник" і "Вісник". Гадаю, без ідей Д. Донцова не зміг би з'явитися з-під пера Уласа Самчука такий прекрасний волюнтаристський роман про Закарпаття, як "Гори говорять". Ну, а роль націоналістів-оунівців у подіях Карпатської України 1938 – 1939 років загальновідома, а все це були переважно ідейні вихованці Д.Донцова.

Але сьогодні культурні взаємозв'язки між Галичиною і Закарпаттям є не настільки інтенсивними.

—Так, нам бракує спільних наукових проектів між університетами, книжкових взаємопотоків, спільних культурних акцій; немає жодної важливої газети чи журналу, які б з однаковою інтенсивністю читали в усій Західній Україні, тобто ще й на Волині і Буковині; закарпатська преса, як і галицька, замкнута сама в собі, в своїх дрібніших проблемах, натомість їм потрібно виходити на ширші обрії культурологічної і суспільно-політичної проблематики.

Західна Україна має особливу цивілізаційну вагу для цілої нашої держави: це специфічна традиціоналістська ментальність мешканців наших регіонів, вищий рівень національної свідомості і прив'язаності до духовних джерел культури, винятково значуща культурно-конфесійна роль Унійної Церкви, символами якої є два великі Андрії – Бачинський і Шептицький, переплетеність культури і ментальності Західної України із історичною долею й цивілізаційними особливостями Середньої Європи, здатність наших регіонів позитивно взаємодіяти із цим простором і через це стимулююче впливати на всю Україну. Тож можна побажати, щоб насамперед інтелігенція Закарпаття і Галичини, її творчі верстви активніше долучалися до вироблення спільної стратегії розвитку цілого Карпатського макрорегіону, до посилення його звучання в українській культурі і політиці.

Мар'яна Нейметі 

Теги: культура, талант, постмодернізм, література, Скунць

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати