Один із колядників – 50-річний Ярослав Савула з Тересви, на той час боєць 3-го батальйону 80-ї окремої десантно-штурмової бригади з позивним «Дєд». Через тиждень після того Різдва вежа ДАПу обвалилася, а 21 січня українські воїни покинули руїни летовища, що стало символом героїзму й стійкості наших захисників.
«Незадовго до того отримав контузію, мав проблеми з зором, – згадує Святвечір на вежі Ярослав. – Коли багато стріляєш, дрібні частки пороху потрапляють в очі». Ті дні оборони Донецького аеропорту були для нього найважчими за три роки війни. «Постійно в оточенні, під обстрілами, плюс сильні морози… Втратив там багато друзів», – каже він. На стіні ДАПу воїн залишив написи з назвами рідних місцин – «Тересва» і «Тячів». Їх фотознімки, а ще світлина «Дєда» і його бойових побратимів стали ілюстраціями до книги «АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви», в якій зібрано розповіді захисників ДАПу. Згодом, під час однієї з відпусток, «кіборг» подарував це видання рідній Тересвянській школі. У жовтні 2015-го в Закарпатській облдержадміністрації Ярослава Савулу з побратимами урочисто нагородили нагрудним знаком «За оборону Донецького аеропорту».
А почалася війна для нього в 2014-му, одразу після анексії Криму Росією. Тересвянець згадує, як прийшов до райвійськкомату з вимогою відправити його на передову добровольцем. Та все ж спочатку потрапив до батальйону тероборони. На полігоні в Оріховиці пройшов бойову підготовку, адже до цього з військового досвіду мав лише строкову службу в армії. Коли вишкіл закінчився, Ярослав із побратимами не захотіли повертатися додому, а вирушив захищати Україну на схід.
Про це спочатку не знали навіть його рідні. З «Михаличем» (Микола Миньо) і «Вінні-Пухом» (Роман Трубін) потрапили до 3-го батальйону 80-ї окремої десантно-штурмової бригади, з яким пройшли найгарячіші точки Донеччини – Піски, сумнозвісний аеропорт, околиці Горлівки… «А завершив я службу в новоствореній 81-й окремій аеромобільній бригаді, куди передали батальйон, – каже «кіборг». – Спочатку був командиром відділення, а згодом через дефіцит офіцерів, – командиром взводу, заступником комроти по техніці».
Рік тому за станом здоров’я Ярослава Савулу повернули з передової до місця постійної дислокації батальйону в Дружківку й призначили інспектором із безпеки руху – слідкувати за справністю транспорту в зоні АТО. До «Дєда» – найстаршого бійця в батальйоні – прислухалися молодші, часто зверталися за порадою.
А в листопаді 2017-го за віком «Дєд» звільнився з лав Збройних сил і повернувся до рідної Тересви. Зараз «кіборг» очолює закарпатський відокремлений підрозділ «Всеукраїнської спілки учасників бойових дій в АТО «Побратими України». «Добре, що армія за роки війни стала контрактною. Із забезпеченням проблем немає, хлопці одягнуті, ситі, ще й мирним мешканцям продуктами допомагаємо. Зарплати виплачують вчасно, навіть іноді раніше терміну. Єдиний мінус, що не змінився застарілий статут», – ділиться міркуваннями ветеран. А ще, на його думку, зараз треба більше уваги приділяти патріотичному вихованню молоді, тому строкова служба потрібна обов’язково.
Щодо ставлення мешканців Донецької й Луганської областей до України, то Ярослав Савула стверджує: «Є різні люди. Десь 30 відсотків – це противники України. Ще частина кажуть, мовляв, нам все одно, хто тут буде, тільки б не було війни. Є люди з проукраїнською позицією, які бояться висловлюватися вголос, але підходять і тихенько просять: «Хлопци, только нє уходітє нікуда». А є патріоти, які були такими і до війни».
«Чи довго ще триватиме війна, як думаєте?» – питаю у співрозмовника. «Сподіваюсь, скоро закінчиться, – відповідає. – Але все в руках Бога, ситуація залежить і від наших керівників, і від Путіна з його імперськими амбіціями. Головне, що ми показали Росії: Україна не продажна й не легкодоступна, як дехто думав, наш народ може об’єднатися проти зла та зупинити армію агресора».
P. S. 17 січня Президент своїм указом нагородив Я. Савулу орденом «За мужність» ІІІ ст.
Наталія МАДЖАРА
Фото С. ДЕНИСЕНКА