Торік через «неофіційні» інтерв’ю ми знайомили читачів із представниками різних фракцій Закарпатської облради. Нині розкажемо про депутата від ЄЦ Василя Лазоришинця, але в зовсім іншому форматі. Чому? Бо, по-перше, він зараз у Києві очолює Інститут Амосова й неймовірно зайнятий, а по-друге – відзначив 60-ліття, що дає привід до ліричнішого підходу. Тим більше, що про ювіляра вийшла книжка, автор якої Андрій Дурунда й розповість вам про нашого знаменитого краянина. До речі, буквально цього вівторка Президент України нагородив В. Лазоришинця орденом Ярослава Мудрого IV ступеня.
…Сталося це рівно п’ять років тому. Мені раптом зателефонував Михайло Рябець – мій земляк-верховинець, екс-голова Центральної виборчої комісії. «Знаю про твій творчий проект «Роде наш красний», в якому пишеш про кращих живих закарпатців, – почав без усяких вступів. – Можу підказати одну гідну кандидатуру: учень всесвітньо відомого академіка Миколи Амосова Василь Лазоришинець. Чув про такого?» «Як не знати про таку особистість? – відповідаю. – Читав про нього в пресі. Уродженець хустського села Сокирниця. Навіть по телевізору кілька разів бачив його». «А тепер матимеш змогу познайомитися особисто. Людина порядна і скромна. Василь Васильович скоро буде в батьків у рідному селі, то й стрінетеся на Закарпатті», – каже М. Рябець.
Так появилася моя художньо-документальна повість «Відкрите серце» про Василя Лазоришинця – члена-кореспондента Національної академії медичних наук України, кардіохірурга, професора, заслуженого лікаря України, лауреата Державної премії України в галузі науки й техніки, кавалера кількох орденів та власника інших численних титулів.
Як і було домовлено, ми стрілися з Василем Васильовичем у місті над Ужем. Відтак подався я в Сокирницю, до його батьків Юлії Михайлівни та Василя Васильовича Лазоришинців, які, Богу дякувати, у парі живуть уже понад шістдесят (!) літ. Виростили трьох дітей, із яких двоє пішли в медицину… Я бачився з Василевими друзями, однокласниками, односельцями, родичами, а також колишніми пацієнтами, яким поміг. Його появи не тільки в рідному селі, а й у довколишніх, та навіть у цілому краї завжди чекають із нетерпінням. Особливо ті, кому конче потрібна саме Лазоришинцева поміч.
Кілька незабутніх днів провів я з Василем Васильовичем у столиці. Ночували в його оселі під Києвом. Вставали о п’ятій тридцять, бо через годину його вже чекали в операційній. Лягали близько півночі. «Аби добре оперувати – потрібні не тільки вправність рук, здібності й досвід. Потрібно багато оперувати», – казав Амосов.
Лазоришинець дотримується цього золотого правила, які б посади не займав: заступник директора інституту, заступник чи навіть виконуючий обов’язки міністра охорони здоров’я України, а нині – директор Національного інституту серцево-судинної хірургії…
«Варто нагадати, що Микола Амосов першим не лише в Україні, а в усьому Радянському Союзі виконав протезування мітральних клапанів, а в 1965-му вперше у світі (!) створив і впровадив у практику антитромботичні протези серцевих клапанів, – каже Василь Лазоришинець. – Бути учнем такої людини – велика честь, відповідальність і щастя». Пам’ять про видатного вченого-новатора М. Амосова живе в Національному інституті серцево-судинної хірургії, який носить його ім’я, і сьогодні. До слова, знаменитий академік був присутній на захисті кандидатської і докторської дисертацій Лазоришинця.
Василь Васильович зізнається, що до медицини його підштовхнув випадок. Коли закінчив дев’ятий клас, 12-річний молодший брат із огорожі упав на дерев’яний кілок, що стирчав із землі. Вдома нікого з дорослих не було, тож узяв малого на велосипед, довіз до головної дороги, а звідти автобусом доправив у Хустську райлікарню. І поки хірург півтори години робив термінову операцію, хлопець із дерева під стіною крізь вікно спостерігав за процесом. Чоловік у білому халаті здавався йому чарівником, напівбогом. І тоді твердо вирішив, що стане лікарем.
Після закінчення Київського медичного інституту імені Богомольця Василь потрапив у Чернігівську обласну лікарню патологоанатомом. Потім – судинний, серцево-судинний хірург. У 1987-му вступив у клінічну ординатуру в інститут, який тоді ще очолював Микола Амосов. Молодий інтерн мав можливість щоранку стрічатися з живою медичною легендою на п’ятихвилинках. Одного дня так сталося, що під час обходу треба було зробити складну маніпуляцію в реанімаційному відділенні.
Завідуючий запропонував академіку Амосову, щоб її провів досвідчений хірург Василь Васильович. «А хто це такий?» – поцікавився Микола Миколайович, оглядаючи свиту. «Клінічний ординатор другого року навчання», – сказали йому. «А ти такі маніпуляції робив?» – спитав уже самого Василя. «Понад двісті разів», – відповів закарпатець.
Приємно здивований керівник інституту дав добро. Звідки було йому знати, що цей молодий скромний чоловік стане не просто провідним дитячим кардіологом України, а через двадцять із гаком літ замінить його на керівному посту. І станеться це 19 січня 2016 року.
…А в 1993-му тодішній директор інституту академік Геннадій Книшов викликав Василя Лазоришинця до себе й запропонував посаду завідувача відділу хірургії вроджених вад серця дітей молодшого віку. «Я ж зовсім недавно працюю в інституті. Чи потягну…», – засумнівався. «Обговоренню не підлягає. А працюватимеш погано – взагалі звільнимо», – обірвав його керівник. Він добре знав, що робив. Бо за ці чотири інститутські роки Лазоришинець показав, на що здатний.
І 36-річний Василь Васильович стає завідувачем відділу. Це – наймолодший і найперспективніший підрозділ цього прославленого медичного закладу. Нині тут трудиться 12 лікарів, які, як і він сам, пройшли навчання у кращих європейських школах кардіохірургії. Серед рятівників дитячих сердець уже немало й учнів Лазоришинця. Адже він – автор 380 наукових праць, 10 монографій, 31 авторського свідоцтва, 4 методичних рекомендацій. Під його науковим керівництвом підготовлено 7 кандидатів медичних наук. У очолюваному Лазоришинцем відділенні накопичили чи не найбільший досвід у світі (!) з діагностики та хірургічного лікування однієї з найскладніших вроджених вад серця – аномалії Ебштейна…
…Ми – в стінах інституту. Операційна на другому поверсі. В ній оперував сам Амосов. Пацієнт-крихітка – на операційному столі. Грудна порожнина вже відкрита. Апарати штучного кровообігу й дихання підключені. Маленьке завмерле в надії сердечко величиною з грецький горіх чекає на порятунок. Найскладніший і найвідповідальніший етап хірургічного втручання – за ним, Лазоришинцем.
Щороку він виконує понад 250 складних і філігранно тонких операцій. Траплялося, що за день робив навіть по три! А за всі роки трудової кар’єри ця цифра становить близько 7 тисяч! І це незважаючи на часті закордонні відрядження. «Я виконав приблизно 5, 5 тисячі операцій тільки на відкритому серці, – зізнається Василь Лазоришинець. – Південно-африканський хірург Крістіан Бернард, який уперше у світі провів трансплантацію серця в 1967-му, за все життя зробив тисячу операцій, і дуже цим пишався. Сам він, до речі, помер від… серцевого нападу».
Щороку в Україні з’являється на світ близько 5 тисяч дітей із вродженими вадами серця. Якщо їх не оперувати на першому році життя, то від 40% до 70% помирає.
«Хірург – це диригент у команді, – каже Лазоришинець. – У кожній операції в нас бере участь 9 осіб: асистенти, операційна сестра, анестезіолог, перфузіоністи.
Хірург повинен бачити й устигати все. І завжди усвідомлювати, що на кону – людське життя. Тож напруженість завжди велика. Відповідальність – неймовірна. А все це – нерви. На заході мій колега отримує 1 мільйон 300 тисяч доларів на рік. Із них половина йде на податки, 30 процентів – на страховку від лікарської помилки. В нас такого ще нема, на жаль…»
Його запрошують у найпрестижніші клініки зарубіжжя – вже не як учня, а як наставника. Уродженці Срібної Землі, які мешкають у столиці України, кілька років тому обрали його президентом товариства «Закарпатці в Києві», що красномовно свідчить про великий авторитет Лазоришинця. А кілька років тому його навіть висунули кандидатом у народні депутати України… Хоча багато друзів та колег казали: «Навіщо тобі ті депутатські лаври? Чи не краще зі скальпелем у руках рятувати дитячі життя?» «Оперувати я не перестану ні за яких обставин, – відповідав на те резонно Василь Васильович. – Але в ранзі депутата зміг би ще більше зробити як для земляків, так і для інституту, медицини взагалі».
…Поза роботою в Лазоришинця є надійний сімейний тил. Разом із дружиною Тетяною виховали двох дочок – Лесю та Катерину. Вони не пішли в медицину, а знайшли себе в інших корисних справах. Тішать батьківські серця внучки Анна та Марійка…
Кожна людина для чогось приходить у цей світ. Василю Васильовичу випала воістину богоугодна місія: стати зцілителем дитячих янгольських сердець. Вищої місії на Землі просто нема...
25 травня рідня, друзі й колеги вітали Василя Лазоришинця з 60-річним ювілеєм, щедро віншуючи щастя-здоров’я на многая і благая літ. Але чи не найщиріше бажають йому всього найкращого вдячні пацієнти, яких він урятував від смерті…
Андрій Дурунда, письменник
Київ – Ужгород