Альфа і омега Августина Волошина

До гімназії вступив не відразу – «завалив» угорську

Августин народився 17 березня 1874-го в селі Келечин, яке належало до Марамороського комітату Австро-Угорської імперії (нині – Міжгірський район Закарпаття). Його дід походив від так званих лібертинів, тобто вільних селян, які не виконували панщини, й був греко-католицьким священиком у Великих Лучках на Мукачівщині. Батько пішов по його стопах і, одружившись, отримав призначення в с. Келечин. Тут у подружжя й народилися син та три доньки. В родині всі розмовляли руською мовою, хоча на той час у краї активно поширювалася мадяризація. Початкову освіту А. Волошин здобув у місцевій народній школі, відтак у 1882-му вступав до Ужгородської гімназії, однак через слабке знання угорської не склав іспиту. Хлопця записали до 4 класу звичайної школи в Ужгороді, він протягом року підучив мову й таки потрапив до гімназії. А закінчивши її, поїхав учитися на теологічний факультет Будапештського університету. Однак через рік у зв’язку з хворобою А. Волошин мусив повернутися до Ужгорода, де продовжив студії в богословській семінарії. По їх завершенні одружився з Іриною Петрик, донькою професора Ужгородської гімназії. В 1897-му єпископ Юлій Фірцак висвятив Волошина в священицький сан і призначив капеланом у церкву на Цегольні в Ужгороді. Того ж року він здобув диплом учителя народних шкіл і розпочав педагогічну кар’єру. Зокрема в Ужгородській учительській семінарії пропрацював майже 40 літ, із 1917 до 1938-го був її директором, крім того, працював і в Ужгородській греко-католицькій духовній семінарії. Викладав фізику, математику, граматику, стилістику, педагогіку, дидактику, логіку, психологію, методику, педагогічну психологію тощо. Майже з усіх цих предметів підготував підручники й посібники (десятки книжок педагогічного спрямування), виховав справжню плеяду вчителів-народовців.

До речі, ще в 1902-му Августин Волошин став одним із засновників книжкового і видавничого акційного товариства «Уніо» в Ужгороді, видавав газету «Наука». На початку ХХ ст. він двічі побував у Галичині, зокрема й у Львові, придивлявся там до українського життя. Звідти привіз багато книжок, виписав низку газет – як народницьких (українських), так і русофільських.

♦ Освячення прапора Карпатської України.
Августин Волошин – у центрі з молитовником

Боротьба за автономію в межах Угорщини

…Осінь 1918-го видалася для Закарпаття надзвичайно бурхливою: розпалася Австро-Угорська монархія, в Угорщині відбулася буржуазно-демократична революція. Відтак постало питання про статус південно-карпатських русинів, які на той час залишалися в складі Угорщини. На території від Попраду до Ясіня йшов процес формування народних рад. Із них найбільш східні, Мараморош-Сигетська і Хустська, у своїх програмних документах засвідчили про намір возз’єднатися з Україною. В Ужгороді ж 1 листопада 1918-го було створено Національну Раду на чолі з прихильником монархії старостою Іштваном Берзевіці. Однак русини не мали свого представництва в ній, тому вже 9 листопада в місті сформувалася також Народна рада русинів Угорщини, яку очолив канонік Симеон Сабов, а її секретарем обрали Августина Волошина. Ця Ужгородська Рада ухвалила резолюції, які вимагали автономії краю у складі Угорщини. Уряд визнав таке право русинів. Це було закріплено в законі від 21 грудня 1918 року, який передбачав створення автономної «Руської Крайни» зі столицею в Мукачеві, міністром якої призначили д-ра Ореста Сабова. Її територія мала охоплювати лише 4 комітати – Унг, Берег, Угоча і Мараморош. Натомість питання про державну приналежність руських територій Земплинського, Шариського Абауй-Торнянського та Списького комітатів (жуп) виносилося на розгляд мирної конференції, яка проходила в Парижі.

Попри те, що автономія Руської Крайни обмежувалася мовними, шкільними та церковними справами, уряд не поспішав втілювати її в життя. Наприкінці листопада-1918 рада союзників у Парижі дозволила чехо­словацькому війську зайняти словацькі території аж до річки Уж, досить швидко воно наблизилося до  комітату Унг. Оволодіння цим регіоном, зокрема  Ужгородом, адмі­ніст­рація ново­створеної (28  жовт­ня 1918 р.) Чехословацької Республіки розглядала як початок активної пропаганди за приєднання краю до ЧСР. У цій справі президент Т. Масарик прагнув заручитися підтримкою впливових місцевих діячів, тож 18 грудня посол ЧСР в Угорщині Мілан Годжа зустрівся в Будапешті з 22 представниками русько-українських народних  рад, а затим у звіті повідомляв, що вони «…рішуче виступали за відокремлення від Угорської держави і приєднання радше до України, а якщо б це було неможливо, то до Чехословацької держави».

Однак трагічні події в Наддніпрянській Україні й Галичині та різноманітні перепони на міжнародній арені не сприяли тому, щоб наш край об’єднався з рештою українських земель. Тож 12 січня 1919-го, не зустрівши жодного опору, до Ужгорода вступив 31-й полк чехословацьких легіонерів. А наприкінці квітня – на початку травня вони зайняли Мукачево, Сваляву, Чоп. Натомість Берегово й уся східна частина краю опинилися під контролем румунських військ. Тож 8 травня відбулося спільне засідання делегатів Пряшівської, Ужгородської та Хустської народних рад, на якому створили Центральну Руську Народну Раду, котру очолив д-р А. Бескид, а його заступниками обрали Августина Волошина (він мав вести всі поточні справи), д-ра Михайла  Бращайка й Мирона Стрипського.

Період Підкарпатської Русі – розквіт діяльності А.Волошина

На основі договору, укладеного 10 вересня 1919 р. в передмісті Парижа – Сен-Жермен ан Ле, Закарпаття увійшло до складу Чехословаччини й мало отримати автономію. Саме на міжвоєнне двадцятиліття припадає розквіт діяльності А. Волошина як політичного й культурно-освітнього діяча. Першим його доленосним рішенням стало остаточне усвідомлення себе народовцем (українцем). Це проявилося 8 жовтня 1919-го, коли він із однодумцями покинув засідання ЦРНР, де всім стали заправляти москвофіли під проводом Бескида. Прихильники ж народовського напряму стали називати свій представницький орган Першою Центральною Руською Народною Радою. Її очільником обрали А. Волошина.  

Опинившись у новій державі, край отримав офіційну назву Підкарпатська Русь. Чехословацький уряд призначив «русинську автономну директорію» – дорадчий орган, до складу якого увійшло 5 осіб, зокрема й Августин Волошин. Однак директорія проіснувала недовго й у лютому 1920 р. заявила про свій розпуск.  
Значну увагу Волошин приділяв культурному розвитку краю. Він був серед ініціаторів створення культурно-освітнього товариства «Просвіта», головою якого став Ю. Бращайко, натомість отця Августина обрали заступником. Він доклав чимало зусиль для видання 14 томів «Наукового збірника товариства «Просвіти», був головним редактором ілюстрованого журналу для школярів з природознавства «Пчолка», який видавало товариство.

Активно долучався Волошин і до економічного піднесення Підкарпатської Русі. Зокрема допомагав організовувати кооперативні й господарські спілки (загалом близько 70). У 1920-му він став одним із засновників акціонерного товариства «Підкарпатський банк» і навіть очолював його дирекцію. Крім того, був причетний до створення та управління фабрики дзвонів «Акорд», свічкової «Геліос», керамічної «Керамос», сірникової «Руські сірники», протипожежного страхового товариства «Бескид». Він також входив до складу комітету засновників товариства військових інвалідів, вдів і сиріт «Надія». З діяльністю А. Волошина тісно пов’язано створення в 1924-му Педагогічного товариства Підкарпатської Русі, головою якого його одноголосно обрали.

Після включення Закарпаття до складу Чехословаччини у краї завирувало політичне життя, до якого долучився й Августин Волошин. Він був одним із заступників голови Руської хліборобської (земледільської) партії, котра стояла на проукраїнських позиціях, однак під час парламентських виборів 1924-го не здобула жодного мандату і припинила існування. Її спадкоємицею стала очолена А. Волошиним Християнсько-народна партія Підкарпатської Русі. Друкованим органом ХНП стала газета «Свобода», яку редагував о. Августин. Видання виступало за автономні права русинів-українців, проти чехізації та москвофільства, висвітлювало питання літератури, культури та духовного розвитку краю.  В 1938-му газета перейменувалася в український незалежний щоденник «Нова Свобода» й виходила до березня-1939.

Від Християнсько-народної партії Волошин у 1925-му став послом Національних зборів (парламенту) Чехословацької республіки. Як депутат він активно боронив права Ужгорода й виступив проти перенесення столиці краю в Мукачево – в проекті нового адміністративного закону саме воно визначалося як головне. На думку місцевих патріотів, цього не можна було допустити, адже тоді Ужгород та околиці зазнали б значної словакізації. Столицю краю вдалося відстояти.

Активною була також допомога отця Августина сестрам Чину св. Василія Великого у справі ведення сиротинця. Крім грошової підтримки, він у 1933-му разом із дружиною віддав під нього свій будинок із каплицею (на нинішній вул. Волошина в обласному центрі) вартістю близько 300 тис. чеських крон.

Про незалежність Карпатської України Волошин оголосив по радіо

Наприкінці 1930-х у Європі запахло Другою світовою вій­ною, на Закарпатті посилилася боротьба за автономію, яку чехословацький уряд в силу об’єктивних і суб’єктивних причин на той час усе ще не надав. Восени 1938-го Чехословаччину охопила політична криза. Її кульмінацією стала Мюнхенська угода, за якою ЧСР мала передати Німеччині Судетську область, а також задовольнити необгрунтовані територіальні претензії Угорщини та Польщі. Втративши 20% площі країни, чехословацький уряд, аби запобігти можливим внутрішнім конфліктам, вирішив надати автономію Словаччині та Підкарпатській Русі. Відтак 11 жовтня було призначено перший автономний уряд краю, який очолив русофіл Андрій Броді. До його складу увійшло четверо русофілів та Юліан Ревай і Августин Волошин – проукраїнського спрямування. Однак цей уряд проіснував трохи більше двох тижнів: А. Броді став вести таємні перемовини з Будапештом щодо приєднання краю до Угорщини, тож чехословацька влада звинуватила його в державній зраді й кинула за грати.

Новим прем’єр-міністром того ж дня призначили А. Волошина, який телефоном з Ужгорода склав присягу на вірність Чехословацькій Республіці. Й відразу йому довелося збиратися до Відня. Там 2 листопада 1938-го за участю Німеччини й Італії відбувся перший Віденський арбітраж. Згідно з його рішеннями, Чехословаччина мусила передати Угорщині південні округи автономних Словаччини й Підкарпатської Русі, заселені переважно угорцями. Підкарпатська Русь втратила 12% території, на якій знаходилося 95 населених пунктів, у тому числі й Ужгород, Мукачево та Берегово. Слід відзначити, що о. Августин не брав участі в роботі арбітражної комісії, однак був змушений скоритися її рішенню.

Після цього уряд Волошина переїхав до Хуста, який став столицею автономного краю у складі федеративної Чехословацької республіки. Тут 9 листопада створили напіввійськову Організацію народної оборони «Карпатська Січ». А 25 листопада було видано розпорядження, згідно з яким на території краю запроваджувалася державна українська (малоруська) мова. Відтак 30 грудня офіційно дозволили вживати назву Карпатська Україна.

Крім обов’язків прем’єра уря­ду Карпатської України, А. Волошин в окремі періоди виконував також повинності міністра внутрішніх справ. Саме в такій подвійній ролі він підписав рішення щодо визначення дати виборів до Сойму Карпатської України, котрі мали відбутися 12 лютого 1939-го. 13 січня урядовим декретом створили політичну партію «Українське національне об’єднання», яка мала згуртувати український напрям. Саме УНО сформувало список кандидатів у посли (депутати) до Сойму, що складався з 32 осіб на чолі з Августином Волошиним. За УНО проголосувала більшість населення – 92,4%.  

Тим часом у краї наростав неспокій. До нагнітання певною мірою спричинилася й Прага, вдавшися до непопулярних рішень. Так, 16 січня президент Чехословацької Республіки Еміл Гаха призначив генерала Лева Прхалу міністром та членом уряду Карпатської України, що викликало масові акції протесту, особливо з боку «Карпатської Січі». Однак празький уряд під тиском німецьких дипломатів наполягав на призначенні Прхали, і 6 березня 1939-го уряд Карпатської України реорганізували. Прем’єром знову  призначили Волошина, а замість Ю. Ревая міністром промисловості, сільського господарства, громадських робіт та охорони здоров’я став Степан Клочурак. Л. Прхалі доручили міністерство внутрішніх справ, фінансів та транспорту.

Того ж дня Гітлер ухвалив рішення про остаточну ліквідацію Чехословаччини. Угорщина ж активно готувалася до захоплення Карпатської України й 12 березня отримала на це згоду Гітлера. Під тиском Німеччини через 2 дні Сойм у Братиславі проголосив незалежність Словаччини. Зваживши на непросту ситуацію, А. Волошин того ж таки 14 березня у виступі по радіо проголосив Карпатську Україну незалежною державою. Було сформовано новий уряд із прем’єр-міністром Августином Волошиним, котрий звернувся до Німеччини з проханням про захист нової держави.

Де похований о. Августин – досі не відомо

Тим часом окремі підрозділи угорських військ уже розпочали вторгнення на територію Карпатської України, а Німеччина порадила Волошину не чинити їм опір. У цій критичній ситуації 15 березня 1939-го після обіду в Хусті зібрався Сойм Карпатської України. Він провів шість засідань, на яких таємним голосуванням посли Сойму обрали А. Волошина президентом Карпатської України, а також ухвалили два конституційні закони. Перший підтверджував, що Карпатська Україна є незалежною державою – республікою; що її державною мовою є українська; державним прапором – національний синьо-жовтий прапор; державним гербом – поєднання крайового герба (ведмідь у лівому  червоному півполі й чотири сині та три жовті смуги у правому) і тризуба Володимира Великого з хрестом на середньому зубі; державним гімном – «Ще не вмерла Україна…». Другий закон тимчасово передавав президентові законодавчі повноваження Сойму.

Однак усі ці рішення так і не були втілені в життя, бо 15 березня угорські війська розпочали наступ на всій території Карпатської України. На світанку наступного дня А. Волошин покинув Хуст і прибув до Великого Бичкова. Звідси він зі своїми урядовцями через  Румунію дістався до Югославії й зупинився в Бєлграді, затим відбув до Загреба, Відня, а відтак – до Братислави. Зі столиці Словацької держави о. Августин поїхав до Берліна і в травні 1939-го прибув до окупованої Праги. До кінця війни Волошин працював тут професором педагогіки в Українському вільному університеті. У 1940 – 1941 навчальному році був продеканом філософського факультету, а в квітні 1945-го став ректором вишу.

Ще в квітні 1944-го близьке оточення переконувало його виїхати на Захід. Однак він залишився в Празі, куди радянські війська увійшли вночі 9 травня 1945-го. А вже 11-го до нього навідалися співробітники НКВС, які забрали ключі від ректорської канцелярії та архів. Відтак 15 травня Волошина з дому на авто чеської поліції доправили в слідчий відділ СМЕРШу. Його вивезли в московську тюрму Лефортово, а звідти – у Бутирську в’язницю. Там після численних допитів, фізичних тортур та принижень А. Волошин 19 липня 1945-го помер на 71-му році життя. Місце його поховання не встановлене й досі.

Але пам’ять про о. Августина жива. В Ужгороді на набережній Незалежності йому встановили пам’ятник. Вулиця, де розташовано будинок, у якому він жив, носить його ім’я, а на фасаді помешкання встановили пам’ятну дошку. В Закарпатському обласному краєзнавчому музеї ім. Т. Легоцького є меморіальний музей-кімната А. Волошина. До того ж він – перший діяч, удостоєний звання Героя України посмертно, і єдиний, хто отримав цю найвищу нагороду, не будучи громадянином України.

Ігор Ліхтей, зав. кафедрою УжНУ