"Жандарми зв'язували мені руки-ноги і, повісивши вниз головою, били кийками по підошвах..."

Пані Маргарето, розкажіть, у яких умовах проходило ваше дитинство.

– Мої батьки були хліборобами. В сім’ї народилося п’ятеро дітей, крім мене – четверо хлопців. Щоб не ділити господарство, батьки віддали чотирьох «у науку», а брата Михайла залишили на хазяйстві. Згодом двоє з нас опинилися за кордоном. Брат Вікентій Шандор (у 1938 – 1939 – повноважний представник уряду Карпатської України в Празі, у 1940 – 1990-ті – один із провідників української діаспори. – Авт.) – у США, а я в Словаччині…

В часи мого дитинства с. Ба­ранинці біля Ужгорода, де мешкала наша родина, вважалося одним із найбільш свідомих у всій околиці. Ми мали «просвітянську» читальню й футбольний клуб. У селі кілька разів виступав український театр із Ужгорода, після чого молодь сама ставила театральні вистави.

Ви спілкувалися з багатьма пись­­менниками й політичними діячами того часу...

– Знайомство з поетом Зореславом відбулося ще під час мого навчання в ужгородській горожанській школі та вчительській семінарії. Коли він ішов подвір’ям, учениці бігли за ним, намагаючись заговорити. Я листувалася із Зореславом довгі роки, навіть у часи його важкої хвороби. Щоправда, в нашому спілкуванні була довголітня перерва. Наприкінці 1940-х він, рятуючись від політичних переслідувань, мусив терміново покинути Чехословаччину й через Австрію та Італію добиратися в США. На батьківщині його заочно засудили до ув’язнення.

З Василем Ґренджею-Донським ми познайомилися в «Просвіті» – директор семінарії доручив мені піти з якоюсь справою до нього додому. Знала я і доньку письменника Алісу, котра нині мешкає в США. Після окупації Закарпаття Угорщиною Аліса з мамою (першою дружиною письменника) жила в Будапешті, тоді як Ґренджа-Донський переїхав у Братиславу. Батько дуже хотів, щоб донька перейшла до нього.

А з двома племінницями Августина Волошина, майбутнього президента Карпатської України, ми вчилися в школі й іноді разом відвідували їхнього вуйка, котрий працював тоді директором чоловічої учительської семінарії.

Серед ваших учителів теж було чимало відомих особистостей.

– Так, українську мову в дівочій семінарії мене вчив відомий літературознавець Ярослав Неврлий. Атмосфера тоді була дуже демократичною, студентки будь-коли могли прийти додому до вчителя для консультацій. Як нащадок чеських переселенців, Я. Неврлий повернувся в Чехословаччину в 1933-му з Радянської України й деякий час жив в Ужгороді. Квартира його сім’ї була обставлена дуже скромно, і принагідно я сказала про це своєму майбутньому чоловікові, котрий працював у Підкарпатському банку. Завдяки його клопотанням Я. Неврлий одержав позику в п’ять тисяч крон, що дуже стало йому в нагоді, адже він якраз видавав «Граматику української мови». Після загарбання Закарпаття угорськими військами Неврлий переїхав у Словаччину. Ми листувалися аж до його смерті.      

А ось із Іваном Ольбрахтом ми познайомилися, коли я вчи­телювала в Міжгір’ї: знайомий, котрий товаришував із письменником, запропонував йому мене як кандидатку для виконання головної ролі у фільмі «Марійка невірниця».

Вам разом із Юлієм Бращайком, міністром фінансів в уряді Карпатської України, довелося посидіти й у в’язниці…

– За угорської окупації в 1942-му ми сиділи в мукачівському Ковнері (в’язниця для політично неблагонадійних. – Авт.) та в Ужгороді – в будинку колишньої торговельної школи. Нас дуже погано годували – вранці давали чорну каву, а на обід і вечерю – юшку з квасолі чи капусти. Моя мама добре володіла угорською й виклопотала дозвіл щодня посилати у в’язницю харчі. Я сиділа біля Ю. Бращайка і, побачивши, що він ніякої їжі не отримує, по-можливості крадькома клала біля нього голубці чи іншу страву. Після звільнення я якось зустріла в Ужгороді дружину Михайла Бращайка, старшого брата Юлія. Жінка зізналася: «Швагро розказував, що якби не ви, то він би домашніх харчів у в’язниці взагалі не скуштував». Ще розповідала, що за два дні до мого звільнення Ю.Бра­щайка катували через мене. Переконували, ніби я на нього доносила, але він не повірив. Зрозумів, що то неправда, якщо ділилася з ним їжею.

Як у Баранинцях сприйняли звістку про Карпатську Україну?

– Після Віденського арбітражу в 1938-му Баранинці потрапили до складу Угорщини. Руську школу в селі одразу змінили на угорську, через що деякі батьки стали посилати дітей у сусідні Дравці, де ще викладали по-руськи. Брата Михайла угорці заарештували (його звільнили аж у січні 1939-го, за день до смерті батька). А я ще з трьома братами опинилася в Чехословаччині.  

Коли в березні 1939-го в Хусті проголосили Карпатську Україну, радість серед селян була великою, однак короткочасною. Одразу почалися політичні переслідування, арешти, навіть розстріли…

А як позначилася окупація на вашій долі?

– За Карпатської України я працювала у відділі протоколу Міністерства шкільництва. Спочатку була урядовцем, згодом стала завідуючою протоколу. Після угорської окупації мене перевели вчителем у школу, яку відкрили в Хусті в будинку колишньої Карпатської Січі. На стінах і сходах ще можна було побачити сліди від куль та засохлу кров поранених січовиків. Восени 1939-го я стала вчителювати в одному з присілків с. Боронява. Дорога на роботу полем і луками тривала годину, а зимою навіть довше. Вчила вісім класів, у яких було 76 учнів, а паралельно давала уроки ще в трьох школах сусідніх сіл. У 1942 році для підвищення кваліфікації я потрапила в м. Кечкемейт. Тут мене й заарештував майор ужгородського розвідницького відділення Ґалборі. Він сказав, що має доставити мене в Мукачево в наручниках, однак якщо сама заплачу за дорогу й поводитимуся спокійно, то можна обійтися без цього. Я прийняла пропозицію. Був воєнний час, поїзди майже не їздили, тому нам довелося пробути на вокзалі довгенько. Я вирішила якось дати знати рідним про арешт і відпросилася в туалет. А оскільки завжди носила в сумочці ручку й листівку, написала у двозначній формі брату мого чоловіка, котрий жив у Будапешті, що трапилося, й попросила про все повідомити його. Жінці, яка працювала в туалеті, сказала, ніби подорожую з ревнивим чоловіком, і попросила кинути листівку у поштову скриньку. Вона так і зробила. З Ґалборі ми приїхали до Мукачева, проте доправити нас у Ковнер візник відмовився, сказавши, що не повезе жінку на скотобійню. Зробив це лише тоді, коли майор показав свій значок. Пізно ввечері мене завели у велику камеру, де на підлозі лежали чоловіки. Де в одного була голова, в другого лежали ноги... Мені теж наказали лягти на підлогу. Вільне місце було біля доктора Миколи Бандусяка (Політичний діяч періоду Карпатської України – Авт.). Він ніби спросоння вимовив: «Два віднесла, два принесла», давши зрозуміти, що жандарми знають про листи, які М. Бандусяк передав через мене для Ю. Ревая. Між заарештованими були Юрій Бращайко, Федір Ревай, Василь Свереняк, Євген Шерегій, Андрій Ворон. Жінок, крім мене, не було взагалі. Вдень ми сиділи мовчки на підлозі (і нас несамовито жерли клопи), обличчям до стіни, ноги під собою, руки на спині. І все це під постійним наглядом жандармів.

♦ Донька Люба, Зореслав і Маргарета БАБОТА

У Ковнері зі мною не гралися. Катували. Спочатку били по долонях і підошвах, далі витягали на дошці й продовжували бити по підошвах. Найбільші, можна сказати, пекельні муки я зазнала, коли зв’язували руки й ноги і, повісивши вниз головою, знову били по підошвах... Побої тривали годинами, доки організм не переставав реагувати на них. Ніхто не казав про причину арешту, мене тільки били й били, мовляв, сама знаю, за що. Згодом я довідалася: мене звинуватили у створенні антиугорської жіночої організації…

Пам’ятаю, одного вечора, десь за тиждень до звільнення, мене відвели в кімнату, де було близько п’ятнадцяти чоловік. На столі стояла пляшка горілки й сигарети. Жандарми сказали, що хочуть попрощатися, оскільки мене звільняють. Я, зрозуміло, не повірила, але вирішила, що краще пити й палити, ніж знову зазнати побоїв. Коли чоловікам здалося, що я вже досить випила, почався допит. Усвідомлюючи, що п’яна жінка себе не дуже контролює, я замість відповідей почала співати. А незабаром внаслідок дії алкоголю вміст мого шлунка опинився назовні…

Звільнили мене завдяки листівці, відправленій із вокзалу в день арешту. Андрій Бабота переправив листа братові Миколі в словацьке м. П’єштяни. У той час на цьому курорті лікувався відомий хорватський політик маршал Кватерник. Саме його й попросили про допомогу. Він разом із начальником угорського генштабу Сомбатгелі учився в австро-угорській військовій академії й пообіцяв допомогти. Якраз перед тим Кватерник звільнив у Хорватії двох угорських шпигунів, тому Сомбатгелі мав піти йому на поступки. Так воно й сталося. Пізніше, при зустрічі з маршалом, я подякувала йому за все, що зробив для ув’язнених.

Як ви познайомилися зі своїм чоловіком Миколою Баботою?

– Я знала його ще з часів навчання в учительській семінарії, однак тоді ми навіть не припускали, що колись одружимося. Микола час від часу заходив до моїх братів. А обряд нашого вінчання проводив Зореслав – у римо-католицькій капличці в П’єштянах. До речі, свідком був Ю. Ревай (Прем’єр-міністр та міністр закордонних справ в уряді Карпатської України. – Авт.), участь у ньому взяв і маршал Кватерник.  

І як склалося ваше подальше життя?

– Через рік після шлюбу в нас народилася донька Люба, а протягом наступних трьох років – ще четверо хлопчиків, котрі померли. Коли Любі було три місяці, чоловіка забрало гестапо. Звільнити його допоміг наш знайомий лікар, українець Андрій Шавала. Після війни, влітку 1949-го, Миколу за український буржуазний націоналізм заарештувала словацька держбезпека, але й тоді вдалося звільнити його з в’язниці.

На початку 1951-го ми переїхали в Братиславу, а в жовтні наступного року органи держбезпеки переселили нас на південно-словацький кордон, по сусідству з Угорщиною. Микола працював на машинно-тракторній станції, я там же влаштувалася бухгалтером. Тільки в 1960-му мені знову дозволили працювати вчителем. У 1980-му ми переселилися до Пряшева, де я два роки працювала в українській початковій школі, а потім заступала відсутніх працівників у Науково-дослідному кабінеті при кафедрі української мови й літератури філософського факультету Пряшівського університету.

Ваша донька – науковець-карпатист. Як «неблагонадійна» сім’я змогла дати їй освіту?

– Донька завжди відвідувала школу там, де ми жили, однак після закінчення восьмого класу її не захотіли прийняти в середню школу. На секретаріаті місцевої компартії (в середню школу приймали тільки з дозволу парторганів) нам сказали, що Люба не може продовжити навчання, проте причину так і не назвали. Я звернулася до директора Пряшівської української одинадцятирічної школи й розповіла про наші поневіряння. Він узяв Любу на навчання, а потім навіть рекомендував до вступу на медфак університету. Іспити донька склала успішно, проте її прізвище внести в список студентів відмовилися. Тоді чоловік звернувся до секретаря педагогічного факультету Пряшівського університету, котрий на свій страх і ризик прийняв Любу на факультет біології й хімії. Після його закінчення донька вступила на філософський факультет (уже відчувалася певна політична відлига). Певний час працювала в українській гімназії, відтак – на кафедрі україністики філософського факультету Пряшівського університету.

Ярослав Галас