Ігор Русанов: "Зараз серед молоді багато охочих займатися хокеєм, потрібні умови"

— Усі види спорту розглядаю з позиції фізкультури: для оздоровлення нації. Хокей підходить для цього якнайкраще, до того ж виховує справжніх чоловіків, патріотів держави.

Коли працював на Донеччині, звідки я родом, мав на меті створити команду майстрів спорту з хокею. В Ужгороді переслідував іншу мету – хотів, аби хокей став масовим видом спорту. Нині молодь у цьому також зацікавлена, та й ветерани не стоятимуть осторонь. До того ж є ті, хто не дозволить знову занапастити «гру в шайбу». Маю на увазі Федерацію хокею Закарпаття та команду «IceLand». Це молоді, енергійні люди, котрі дбають про якісну реалізацію своїх проектів і готові відстоювати їх до кінця. А це якраз і вселяє надію у те, що хокей розвиватиметься з новою потужністю.

Думаєте, Закарпаття спроможне виховати, якщо навіть не команду, то хоча б окремих осіб, котрі змогли б представляти цей вид спорту в вищій лізі?

— Такі прецеденти в нас уже були. Закарпатці Лацко та Іванчо здобули значні успіхи у хокеї. Зокрема, харківська команда, у якій грав Іван Іванчо, стала чемпіоном на одному з міжнародних турнірів у Канаді. Безсумнівно, якщо в нас буде інтенсивно розвиватися хокей, то такі таланти виявляться й серед нинішньої молоді. Їх побачать і знайдуть.

Нині чемпіонат України з хокею досить слабенький, одна з найсильніших команд «Донбас» ледь не розпалася. Тому хокей потрібно терміново реанімувати, Закарпаття має на це всі шанси. Можливо, якраз в Ужгороді вдасться відновити масові хокейні змагання, як-от «Золота шайба». Тому всіляко варто підтримувати ті спроби в розбудові хокею, які роблять наші місцеві ентузіасти. Багатьох із них я пам’ятаю ще малими хлопчаками. А тепер вже їхні діти виходять на лід, і це круто! Відверто скажу: пишаюся тим, що мої вихованці зберегли любов до хокею, і через стільки років знову відродили цей вид спорту на Закарпатті.

♦ Перший чемпіонат міста Ужгорода на призи «Золотої шайби».
Зима 1976—1977 роки, стадіон «Спартак».

Чи важко було організувати на Закарпатті хокейний рух ще тоді, у 70-х роках? До речі, на той час ви уже мали якийсь досвід у цій справі?

— У Донецьку я 16 років пропрацював на шахті. Коли в тому ж місті закінчив технікум фізичної культури і спорту, постало питання, через здоров’я дружини, про переїзд в Ужгород. Вона, до речі, корінна закарпатка. На Донеччині займався хокеєм на громадських засадах. Коли у мене народилася двійня (син і донька), одразу задумався, як би зміцнити їхнє здоров’я. Тому щойно вони трохи підросли, поставив їх на ковзани. Так і почав тренувати дитячу команду. Навіть дочка грала у хокей. Я великий фанат зимових видів спорту. Мені подарували ковзани у шестирічному віці, відтоді і катаюся: уже 70 років.

Насправді в часи Радянського Союзу хокей був дуже популярним. Однак ідея проведення таких турнірів як «Золота шайба» належить швейцарцям. Її у 1964 році запозичив та впровадив у СРСР знаменитий тренер Анатолій Тарасов. У той час маса людей, як колишні спортсмени, так і просто любителі, взялися за тренування команд. Нас тоді у Союзі називали чудаками.

Переїхавши в Ужгород, у 1974 році, одразу взявся за хокей. Попередньо цікавився, чи має цей вид спорту якусь історію на Закарпатті. Так натрапив на книгу хокеїста Всеволода Боброва «Лицарі спорту», де згадується про ужгородську команду «Спартак», яка у 1946 році брала участь у першому чемпіонаті Союзу з хокею.

Зрозумів, що «гра в шайбу» добре знайома й ужгородцям. Зорганізувати дітей до гри у хокей було зовсім не складно. Тим паче, що необхідний інвентар ми закуповували за кошти ЖЕКів.

На Закарпатті я якийсь час працював на Ужгородському механічному заводі, а вже у 1977 році став директором стадіону «Авангард». Там розвивалися різні види спорту: від легкої атлетики до стрільби з лука. Туди і залучив до роботи всіх хокеїстів: ми заливали і поля, і бігові доріжки для масового катання. На «Авангарді» збиралася величезна кількість молоді: до тисячі осіб. Так, власне, і відродився у місті хокейний рух.

В Ужгороді проходили змагання обласного рівня, приїздили команди з Мукачева та Сваляви. Переможці ж відправлялися на чемпіонат України з «Золотої шайби», який традиційно щороку проходив під час березневих канікул. Там майже кожне місто обласного значення представляло свою команду.

У нас були створені команди за трьома віковими групами. Коли я не мав часу, більш дорослі хлопці тренували молодших. Робота була добре налагоджена і хокей розвивався швидкими темпами. У 1986 році штучну ковзанку відкрили навіть у приміщенні «ПАДІЮНу». Окремі команди були створені й у селах Ужгородського району. Все це сприяло конкуренції між хокеїстами. Адже змагання – це повітря спорту, без них не буде жодного прогресу. Саме тому і створювали якомога більше різних турнірів.

Однак уже в 1994 році так склалося, що займатися з дітьми було нікому, а тримати лід стало дуже дорого. Відтак хокей припинив своє існування. Зараз насправді серед молоді також багато охочих займатися хокеєм. Залишилося тільки створити для цього належні умови. Пригадую, минулої зими у Дравцях (мікрорайон Ужгорода) особисто спостерігав як діти грали у хокей зі звичайними дерев’яними палицями. А їхнім майданчиком слугувало закрижаніле озеро.

Раніше розвиток спорту підтримувався на державному рівні?

— Порівнювати «тоді» і «зараз» – неможливо, та й не варто. Сьогодні просто потрібно пристосовуватися до тих умов, які маємо. Я прочитав багато літератури про розвиток спорту. Веду до того, що всі палаци спорту працюють тільки на дотаціях, бо в ідеалі кожна держава має бути зацікавлена у збереженні здоров’я нації.

Нині ж, якщо хочеш грати у хокей, то навіть форму треба купувати за власні кошти. До речі, раніше вона відрізнялася від теперішньої. Ми взагалі тривалий час грали без повного обмундирування. А дещо навіть самі винаходили. Наприклад, щитки на ноги, наголінники робили з підручних матеріалів.

Із хокейною ключкою також є окрема історія. Спочатку вона була пряма: крюк і палка, до того ж виготовлена з деревини. Так-от, ми пішли на чергові міжобласні змагання як зазвичай зі своєю екіпіровкою. А наші суперники вже мали удосконалені: зігнуті ключки. Це значно впливало на техніку удару. Ми на таке не очікували.

Після цього взялися за модернізацію і своїх. Ошпарювали їх окропом, згинали і прив’язували до чавунних батарей. Після висихання дерев’яний матеріал добре тримав свою нову форму. Крім того, ключку обмотували скловолокном, шліфували та фарбували.

Хіба після 1993 року більше не було жодної спроби відновити хокей на Закарпатті?

— Однозначно були. На державному рівні ще у 1994 році обговорювали ідею спорудження льодового катка на 4-му футбольному полі «Авангарду». Проектна організація «ІзоЛьда» розробила план будівництва, у мене й досі зберігається ця документація. Йшлося навіть про проведення зимових Олімпійських ігор у Карпатах. Однак після перебудови справа «заглохла». А я пішов працювати начальником обласного центру «Інваспорту».

Ви тривалий час були керівником «Авангарду». На вашу думку, чи доцільно зараз, вже, зрозуміло, за новим проектом, будувати на території того ж 4-го поля льодову арену?

— Не дозволити будувати льодовий палац – безглуздо. Тай й будь-які дискусії з цього приводу просто недоцільні. Зараз всі питання комунального майна проходять по незрозумілих для мене схемах. На частині території спортивного комплексу нині взагалі побудовані житлові будинки…

Третє футбольне поле, те, що за центральною трибуною, – у хорошому стані. А от четверте уже давно закинуте, там роками нічого не відбувається. Зрозуміло, його важко утримувати, тому будівництво льодової арени там якраз найбільш доцільне. Тим паче, що спортивний комплекс на цій території розташований ще з 50-х років.

Думаю, варто цінувати зусилля тих, хто готовий щось робити для розвитку спорту, а не вставляти їм палиці у колеса…

Коли кілька років тому, після 20-річної перерви, в Ужгороді відбувся міжнародний турнір із хокею «Кубок Закарпаття», саме ви вкинули символічну першу шайбу в гру…

— Якраз цією шайбою грали під час першого чемпіонату міста з хокею у 1976 році. Я беріг її довгі роки, а зараз разом з дерев’яним кубком передав у надійні руки – команді «IceLand».

Чи мали закарпатці особливі хокейні традиції та що вважаєте головним у тренуванні дітей?

— Перед кожними виїзними змаганнями ми збиралися на колективні перегляди документальних фільмів про хокей. У такий спосіб налаштовувалися на гру. Це і було нашою традицією.

Дітей потрібно залучати до спорту в ранньому віці та тренувати грою. Окрім того, в такій роботі дуже важлива імпровізація. У кожного тренера, зрозуміло, свій підхід. Робота ж оцінюється за результатами. Однак я завжди казав своїм учням: спершу навчіться відмінно кататися на ковзанах, бо це дуже важливо у хокеї. Тому всі вони завжди виходили на масові катання, а там до всього ще й заводилися цікаві знайомства.

Пане Ігоре, в розмові ви згадували, що родом із Донецька. Нинішні події на сході країни – ваша особиста трагедія?

— Я народився в Іловайську. Після закінчення школи переїхав у Донецьк. Нині там знищили все, що тільки було можливо. Три роки тому, незадовго до цих кривавих подій, я забрав звідти на Закарпаття свою 84-річну сестру. Не хотів, щоб зоставалася там сама, ніби відчував трагічну долю того краю. Зараз її подруги, педагоги, розповідають, що навіть не знають, за якими підручниками навчати дітей. Там тримають людей у страху. До того ж вони вірять у те, що Закарпаття хоче від’єднатися від України і стати частиною Угорщини. На сході навмисне продовжують розпалювати ворожнечу між людьми. Нещодавно знайомі розповідали, що всіх гірників змушують працювати у шахтах, а вугілля тим часом відправляють у Росію.

Яна Заморока