29 червня 1945 року було підписано договір між СРСР і Чехословаччиною про Закарпатську Україну

Цей потяг закарпатців до єднання з Україною набрав своєї сили, коли український народ заявив про свою незалежність від Росії, утворивши у 1918 році Українську Народну Республіку (УНР). Він знайшов своє втілення у факті існування Гуцульської Республіки (листопад 1918—червень 1919 рр.), відповідних постановах окремих місцевих рад Підкарпатської Русі — Ясінянської (листопад 1918 р.), Любовлянської (листопад 1918 р.), Мараморош-Сігетської (грудень 1918 р.), резолюціях Всенародних зборів русинів-українців у Хусті (січень 1919 р.). Далі — у багатолюдних маніфестаціях закарпатців при проведенні в Ужгороді Всепросвітянського з’їзду в жовтні 1937 р. та Великих демонстративних зборів у жовтні 1938 р. Логічним завершенням цих змагань став конституційний закон, прийнятий на засіданні сойму (парламенту) Карпатської України 15 березня 1939 р., який проголосив її самостійну державність, визначивши стратегічний напрям до возз’єднання з Україною. Характерним проявом цього руху було також затвердження соймом Карпатської України свого герба у вигляді тризуба, синьо-жовтого прапора і гімну «Ще не вмерла України…».

Під час визволення Закарпаття від нацистських окупантів рух за возз’єднання відновився. Делікатність цього питання полягала в тому, що воно торкалося держави — активного члена антигітлерівської коаліції — Чехословаччини. Угодою, укладеною 8 травня 1944 р. у Лондоні, визначалися відносини між радянським головнокомандувачем і чехословацькою адміністрацією після вступу радянських військ на територію Чехословаччини. Її підписали посол СРСР у Лондоні В.Лебедєв та в.о. міністра закордонних справ, державний міністр Чехословаччини Н.Ріпка. Угодою передбачалося покладання верховної влади щодо ведення війни на радянського (союзного) головнокомандувача. На визволеній території мав призначатися чехословацький урядовий уповноважений, який після завершення воєнних операцій діставав право повністю взяти у свої руки управління громадськими справами й надавати всебічну допомогу радянському головнокомандувачу. В липні 1944 р. уряд Чехословаччини призначив своїм уповноваженим на визволеній території Підкарпатської Русі міністра економічної реконструкції чеха Ф.Нємеца, його заступником — члена державної ради словака генерала Р.Вієсту, а політичним радником — закарпатця І.Туряницю, добре відомого своєю довголітньою співпрацею з комуністичним інтернаціоналом та зв’язками з окремими державними установами СРСР.

♦ Президія мітингу в Ужгороді з нагоди возз’єднання Закарпатської України з УРСР (другий зліва — І.ТУРЯНИЦЯ). Липень 1945 р.

Втім перебування І.Туряниці у складі чехословацького представництва на Закарпатті заради відновлення статусу краю у межах довоєнної Чехословаччини не відповідало заздалегідь відпрацьованій йому в СРСР ролі. Нею для І.Туряниці передбачалися категорично протилежні завдання. Насамперед, вимагалося створити на території Закарпаття перехідну автономно-державну структуру — Закарпатську Україну, яка б заявила про свою політичну незалежність від Чехословаччини та поставила і реалізувала на основі народного плебісциту питання про возз’єднання краю з Радянською Україною, що в умовах присутності радянських військ і їх «визвольної місії» не складало якихось труднощів. Особливо, якщо пригадати попередньо проведену роботу партизанських загонів та груп, яких лише влітку та в перші півтори місяці 1944 р. десантувалося більше двадцяти. І більшість з них — зі «спеціальними завданнями», які стосувалися масового залучення місцевого населення та формування безпосередньо у селах численних прихильників майбутньої розбудови Закарпаття у складі радянської держави.

Одразу після визволення Закарпаття командири Червоної армії та представники Політ­управління 4-го Українського фронту допомагали формувати перші тимчасові народні комітети, членів яких обирали, або ж призначали, враховуючи «думку народу». Рух на возз’єднання був справді масовим і набув всенародного характеру. На зборах і мітингах схвалювалися постанови, звернення, прохання прийняти Закарпатську Україну «в лоно матері-вітчизни».

26 листопада 1944 р. з’їзд Народних Комітетів у Мукачеві схвалив Маніфест про возз’єднання Закарпатської України з УРСР і вихід зі складу Чехословаччини, обрав Народну Раду з 17 осіб. Головою став комуніст І.Туряниця, першим заступником — П.Сова, другим — П.Лінтур. Події розвивалися стрімко. Вже 5 грудня Народна Рада схвалила декрет про припинення зв’язків Народних Комітетів Закарпатської України з уповноваженим уряду Чехословаччини й висунула вимогу, щоб він залишив межі краю. Ф. Нємец у телеграмі президенту Чехословаччини Е.Бенешу 29 грудня 1944 р. змушений був визнати, що рух за вихід Закарпатської України зі складу Чехословаччини «треба вважати народним і стихійним». На його думку, було недоцільно діяти «проти волі місцевого населення». 1 лютого 1945 р. Ф.Нємец залишив межі Закарпаття.

Вже у процесі возз’єднання чехословацькі органи та радянська репресивна машина застосували звичні для тоталітарної системи заходи проти «неблагонадійних». Піддавались арештам учасники Карпатської України 1939 р. (в травні 1945 р. у Празі був заарештований її президент А. Волошин), українські інтелігенти, чиновники угорського окупаційного режиму, зазнали репресій навіть 25 делегатів першого з’їзду Народних Комітетів Закарпатської України «за антирадянську і антиколгоспну агітацію».

Питання про Закарпаття врегульовувалося шляхом листування між Й.Сталіном і Е.Бенешом. 23 січня 1945 р. Й.Сталін писав Е.Бенешу: «Радянський уряд не забороняв і не міг заборонити населенню Закарпатської України висловити свою національну волю… Ви самі мені в Москві говорили про вашу готовність передати Закарпатську Україну Радянському Союзові». Бенеш погоджувався на двосторонній договір як форму врегулювання, але тільки після війни при відновленні домюнхенських кордонів Чехословаччини з Німеччиною і Польщею.

Після переговорів у Москві 29 червня 1945 р. було укладено договір між СРСР та Чехословаччиною про включення Закарпатської України до складу УРСР. Від СРСР його підписав В. Молотов, від Чехословацької Республіки — Зд. Фірлінгер і В. Клементіс. 

Тим часом групи етнічних українців, які мешкали в окремих районах на території сусідніх держав (Мараморош у Румунії, Пряшівщина у Словаччині), також порушували питання про возз’єднання своїх територій з Радянською Україною. Проте Москва поставилася негативно до цих клопотань, як політично недоцільних. Петиції й маніфести цього населення просто «здали в архів».

З цього приводу історик-дослідник повоєнного періоду Закарпаття Олексій Корсун, зокрема, відмічав, що «першочерговим завданням радянських вождів, окрім розширення меж своєї держави, було подальше формування «нової історичної спільності людей — радянського народу» з однією «загальнозрозумілою мовою» — російською, а не відродження цілісності будь-якого окремого народу, особливо українського, з яким єдналася його родова національна закарпатська гілка. Говорити ж про возз’єднання, або цілісність того чи іншого народу, могло б означати не що інше, як спробу чимось виокремити такий народ з радянського конгломерату, з того величезного людського котла, де якраз штучно варилася ця «нова історична спільність». Дати йому змогу не загубитись у цій «спільності», національно відродитись, що взагалі не було притаманним радянській тоталітарній системі. Цілком можливо, що саме з цих міркувань, навіть нехтуючи додатковими територіальними надбаннями, радянській владі вигідно було розірвати вікову етнічну єдність народу, що споконвічно проживав на Закарпатті, Пряшівщині та Мараморощині, розпорошити цей народ серед титульних націй сусідніх держав, асимілювати і назавжди позбутися клопоту щодо його національної самобутності».

Інколи спостерігалося підігрівання ситуації й на місцевому рівні. М.Хрущов у своїх мемуарах згадував телефонну розмову з Й.Сталіном, який порадив передати І.Туряниці, щоб той відкликав «свої збройні загони з території Румунського королівства та з території, що відійде до Угорщини». Так створювалася проблема, якщо в ній виникала потреба, і так само швидко вона знімалася після зміни інтересів.

Завершення процесу возз’єд­нання всіх українських земель у єдиній державі знаменувало закінчення цілої епохи боротьби за єдність українського народу, стало доленосним актом надзвичайної ваги в історії України.

Незважаючи на те, що возз’єднання Закарпатської України з Радянською Україною відбулось у специфічних умовах Другої світової війни і пануючого становища Радянського Союзу при вступі його військ на територію Східної Європи і поєднувалося з розгнузданою радянською пропагандою та переслідуванням провідників Карпатської України, які заклали підвалини цього єднання, мусимо вкотре визнати, що наші попередники вдало використали історичний момент. Недарма наш співвітчизник Михайло Мондич відносно возз’єднання Закарпаття з Радянською Україною наголошував, що у разі упущення у 1944–1945 рр. наданої історією можливості, таке возз’єднання могло відбутись хіба що через тисячу років. 

Теги: Закарпатська Україна, Підкарпатська Русь

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати