"Наша театрознавча мізерія..."

Пане Василю, якось так виходить, що про теат­рознавство на Закарпатті згадують рідко. Чи може я помиляюся?

— Для нашої області це молода наука. А скоріше така, якою рідко хто цікавиться... 

Отже, ми не маємо потреби у цих дослідженнях?

— Потреба є, бо, маючи чотири обласні професійні театри, ми сьогодні, на жаль, на сторінках часописів рідко зустрічаємо фахове рецензування прем’єр, аналіз репертуару, кваліфіковану оцінку творчих здобутків чи невдач режисерських концепцій та стилістики вистав, аналіз акторських робіт, художнього та музичного оформлення продукованого театрами матеріалу.

У чому причина?

— Скоріше за все — відсутність кваліфікованих рецензентів. Дещо кращі справи, коли йдеться про історію театрів Закарпаття. Бо на театральних полицях маємо повноцінні монографії: «Нарис з історії українських театрів Закарпатської України до 1945р.» Юрія-Августина Шерегія, «Від гасниці до рампи» — Гната Ігнатовича, «Театр Срібної Землі» — Василя Руснака, книги й статті Йосипа Баглая.

Своєрідним досягненням я б назвав також і театральну педагогіку. Останнім часом в області при школах мистецтв було відкрито театральні відділи, де читається такий предмет як історія театру. Це важливо, бо перші кроки у світ театру починаються саме у спеціалізованих дитячих школах.

Ви теж проходили такий шлях?

— Починав я зі шкільного драматичного гуртка. Потім було навчання в Хустському культурно-освітньому училищі, співпраця з Хустським народним театром більше 50 років, де спілкувався з такими відомими людьми, як Ольга Морозова — концертмейстер Миколи Садовського, Марія Петрашко —  акторка театру Карпатської України «Нова сцена», художником Юрієм Герцом, письменником Олександром Сливкою, режисером Всеволодом Майданним. Про це свого часу я написав у нарисах про Хустський народний театр «Доля світла, тополина...» та «Августин Волошин і український театр на Закарпатті». Для Хустського театру я, до речі, написав ще й п’єсу «Карпатський чардаш», яку зіграли в селах і містах області понад 60 разів. Було ще навчання в Київському театральному інституті, а після закінчення — в аспірантурі...

Ви пам’ятаєте свою першу театральну рецензію?

— Це була рецензія на виставу театру ім. О.Грибоєдова із Тбілісі «Потрібен брехун», коли проходив строкову військову службу. А вже потім — на виставу Закарпатського облмуздрамтеатру «Жменяки» за інсценізацією роману М.Томчанія у постановці О.Гриба.

А скільки всього було рецензій?

— Ще не рахував. Залишаю це на потім.

Чи вважаєте ви себе театральним критиком?

— Я би так не сказав. Скоріше — театральним істориком, педагогом. Історію театру я викладав більше п’ятнадцяти років у культурно-освітньому училищі, коли воно базувалося в Хусті. Потім, коли став директором Хустської школи мистецтв, ми першими в області відкрили театральний відділ. А, вийшовши на пенсію, в університеті «Україна» читаю студентам лекції з культурології, етики-естетики, української драми, наповнюючи їх цікавими театральними історіями.

З нашої розмови видно, що ви займаєтеся науковою діяльністю…

— Ви правильно підмітили. На пропозицію кафедри театрознавства Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім.Карпенка-Карого та Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М.Рильського НАН України досліджую історію та проблеми розвитку українського театру на Закарпатті. А це — можливість спілкуватися з провідними фахівцями України з питань мистецтвознавства. 

Цікаво, з чого починається театрознавство Закарпаття?

— З рецензії Михайла Лихварчика (Лаборського) на постановку драми О.Духновича «Добродетель превышает богатство», що відбулася 15 червня 1851 року за участю школярів сіл Стройняни та Тополяни, які навчалися в Ужгородській гімназії, на народному святі «Маялес» (зустріч весни). Рецензія ця була надрукована у віденській газеті «Вісник русинів Австрійської держави», що, на думку професора Ростислава Пилипчука, і є першим скромним театрально-естетичним документом на Закарпатті ХІХ ст. 

Якщо говорити про сучасний стан театральної критики, то як її пожвавити? Хто має бути ініціатором у тандемі «театр—преса»?

— Думаю, що театр. За досвідом ходити далеко не треба. Можна послатися на спогади Миколи Садовського «Підкарпатщина», коли він стояв біля керма Руського театру в Ужгороді. Так от, почесні місця на прем’єрах відводилися запрошеним журналістам. Тому на кожну виставу оперативно реагувало декілька видань і вже наступного дня публікувалися відгуки. (До речі, видатний режисер щодня спілкувався з студентською та учнівською молоддю. Саме ця молодь заснувала  легендарний театр «Нова сцена»). 

У часописі «Русин», який редагував Василь Гренджа-Донський, за ініціативи Миколи Садовського було відкрито рубрику «Театр і іскуство», де рецензувалися прем’єри та публікувалися дискусії з питань акторського мистецтва. Про театр писали В.Безушко, Е.Гаваші, А.Крушельницький, Ю.Сірий (Гіщенко), С.Черкасенко, чеські журналісти А.Гартл, В.Водак, К.Енгельміллер та інші. Але найбільшу театрознавчу спадщину цього часу залишив для нас Василь Гренджа-Донський, який, на мою думку, і є основоположником театральної критики на Закарпатті. У видавництві «Карпати» про це і виходить моя нова книжка «Український театр на Закарпатті у творчій спадщині Василя Гренджі-Донського».

Як розвивалось театрознавство у радянські часи?

— На перших порах досить активно. До цієї справи залучалися письменники, журналісти, науковці. Серед них — М.Тевельев, І.Чендей, М.Рішко, В.Хоменко, В.Поліщук, Л.Аус­лендер, В.Микитась, Ю.Шкробинець, П.Часто та інші. Але на початку 80-х років процес переслідує застій. Цей вакуум намагався заповнити науковець Йосип Баглай — як рецензіями, так й іншими матеріалами публіцистичного театрознавчого характеру.

В часи ж незалежності рецензування вистав стає рідкісним. Це зауважили не тільки любителі театру, але й чиновники обласного рангу.

І що було зроблено?

— Було засновано обласну премію імені братів Євгена та Юрія-Августина Шерегіїв, у тому числі і за театрознавчі праці. Проте навіть після цього якихось особливих зрушень у нашому театрознавстві не відбулося. Хіба що заслуговує на увагу книга «Любов глядача — найвище визнання» за упорядкуванням Василя Кобаля, що увібрала в себе історію і сьогодення обл­муздрамтеатру, а також за матеріалами інших авторів, що принесли упоряднику звання лауреата цієї премії.