Микола Пунейко: Закарпатським містам потрібні дизайнери, але їх чомусь намагаються не помічати

Ця відлученість від щоденної активної діяльності, від роботи на громаду трохи пригнічує дизайнерів, напевно?

— І не трохи, а дуже сильно. Бо ж нові роботи по благоустрою, пофарбовані фасади виглядають недосконало й непривабливо. Але ж ми в центрі Європи.

Хотілося б не пасти задніх. Подорожуючи Західною Європою, ловиш себе на думці, що стан дизайну в Ужгороді просто жахливий. Ми відстаємо на десять років від наших західних сусідів не лише через брак коштів, але й через рівень культури наших бізнесменів, спонсорів і чиновників. Крім того, активна «засвітка» в громадському житті сприяє своєрідній рекламі творчої постаті. Додається до всього матеріальний сенс твоєї діяльності. Зростає через публічність своєрідна реклама нашого фаху для підростаючого покоління. Кожен тепер хоче мати від своєї причетності до неї певний зиск. Хоча би, скажімо, показати свої твори широкому загалу в засобах масової інформації. Бо ж через відсутність коштів у бюджеті, на жаль, доводиться шукати замовлення в основному поза публічним міським сере­довищем, серед багатих індивідуалів. А в останньому випадку не покажеш іншим результатів своєї роботи в офіційних масових джерелах, бо заможні бояться реклами, адресності.

Для Миколи Пунейка студія малювання в Самборі трансформувалася у вступ до Ужгородського училища прикладного мистецтва імені Адальберта Ерделі. Тут спеціальністю стала художня кераміка, а підсумком — червоний диплом по всіх студіях. Відтак він у 2001 році після Львівській академії мистецтв і став фаховим художником-дизайнером. Духовні й практичні шляхи привели його в Ужгород, де дизайнерський почерк Пунейка можна розгледіти в барі «Бокс-клуб» по Капушанській, ресторані-піцерії «Цезар» на Мукачівській, кав’ярні «Світ кави і чаю» на Корзо, у ресторані «Афаліна» на Грушевського, ресторані готелю «Ужгород» на площі Богдана Хмельницького. А більш сучасними його творчими досягненнями є гостинний двір «Чарда» в Сторожниці, ресторан «Наталі» в Минаї чи «Дует-плюс» на Капушанській.

На що рівняєте крок у своїй діяльності, пане Миколо?

— Взагалі-то на Європу, творчість сучасних дизайнерів. Раніше в оформленні панував не стиль, а театр. А на європейських теренах ми побачили, що існують легка класика або ж сучасний модерн.

Чи можна щось взяти до уваги з радянської доби?

— Хороше не можна відкидати, щоб із водою не виплеснути немовля. Варто хоча б подивитися на народний театр, оформлений Іштваном Гомокі, його ж ресторан «Скала» в обласному центрі, їдальню в селі Іванівка Берегівського району, ресторан «Білий камінь» у Берегові. Серед грандів соціалістичного реалізму і дизайну можемо похвалитися земляками, котрі, попри провінційність, посіли достойне місце в професійному дизайнерському оформленні.

Віддаленість від великих центрів не зменшує ролі того ж Гомокі. Його роботи увічнені в книзі «Інтер’єри громадських споруд України». Найактивніше творив він у 1969—1975 роках. Правда, масштаби Закарпаття були для нього завузькі. Тому, напевно, помандрував розвивати інтер’єри в сусідній Угорщині.

Ви з художниками в чомусь продовжили подібний спалах творчої активності, як і архітектори, котрі працювали в Закарпатському відділенні Художнього фонду України, втілюючи свої творчі здобутки в готелях «Інтурист Закарпаття», Будинку професійних спілок, санаторних закладах та інших громадських спорудах. Прізвищ з цими об’єктами пов’язано багато, але точкою відліку все ж лишається Гомокі.

Можете зробити певні паралелі між Ужгородом та Львовом, аби продемонструвати, як там і тут ставляться до збереження національних матеріально-культурних надбань?

— Історично сформовані центри Ужгорода, Мукачева, Берегова слугували прекрасним антуражем для постійного знімання художніх фільмів. Пам’ятки архітектури відзначаються ж не тільки екстер’єрами, але й інтер’єрами. Бо, до прикладу, ужгородську «Корону» повністю розгромили як Іловайськ чи Дебальцеве. Зникли інтер’єри, де колись знімали кінострічки. Так само в центрі старого Ужгорода, на так званому хресті, де тепер ресторан «Фанфан», знищено чудові розписи. Це ж стосується в Мукачеві церкви Успенія Божої Матері. Її розписали на початку ХХ століття відомі сакральні угорські іконописці. Храм навіть включили у каталог кращих церков Угорщини. Але вже  в наш час священик дав вказівку бригаді оздоблювачів все старе змити і переробити інтер’єр на сучасний лад. Ще один приклад. У 2003 році в селі Розтока Міжгірського району серед білого дня розібрали цінний іконостас і перевезли в якусь польську зону масового відпочинку. А громада по бартеру отримала кошти на КамАЗ цегли для спорудження нової церкви. Хоча, треба сказати, маємо і позитивні приклади збереження матеріально-культурного середовища в селі Колочава Міжгірського району, завдяки старанням і доцільному фінансуванню нашого земляка Станіслава Аржевітіна там створений скансен і відкрито більше десяти музеїв. 

Як вважаєте, в сучасних умовах, коли Закарпаття бореться за туристичну привабливість і потоки туристів, сучасні дизайнерські твори можуть заповнити нішу, яка виникла через брак коштів і бездіяльність чиновників?

—Закарпаття вже давно є туристичним краєм на карті України. Тож і туристи мають асоціації щодо нашої області на одному рівні з Швейцарією, Альпами чи Татрами, де туристичний і лікувально-відпочинковий бізнес поставлений на широку ногу, є постійні соціальні замовлення на твори дизайну. Але є речі, якими можемо похвалитися й ми. Бо чи не найкращим дизайнерським втіленням санаторного комплексу в Україні є, на моє переконання, «Деренівська купіль» в селі Нижнє Солотвино Ужгородського району, а ініціатором цього є відомий бізнесмен Мирослав Балдіс. Крім закарпатських дизайнерів там плідно попрацювали львівські й київські фахівці. Тож такий досвід варто перенести і на інші об’єкти

Чи відзначаються у нас найкращі досягнення в галузі дизайну?

— В одному з номерів «Новин Закарпаття» наприкінці минулого року зустрічалося повідомлення «Названо лауреатів обласних премій за 2014 рік». Там ішлося про номінації в галузі культури, літератури, мистецтва, але лише не про твори в галузі дизайну. Експертна комісія вважає, що недоцільно розширювати номінації через відсутність коштів у бюджеті. Тоді  чому б нам не заснувати безоплатні номінації, бодай для пропаганди творчості? Ця відстороненість від щоденної активної діяльності, роботи на громаду трохи пригнічує дизайнерів. Крім замовлень в царині сакрального мистецтва за рахунок коштів церковних громад, у них майже нема бюджетних замовлень по благоустрою міста і пофарбуванню фасадів пам’яток архітектури. А без цього творчі люди не можуть реалізувати свої творчі ідеї і продемонструвати, на що здатні.

Василь Зубач