Воїни добра. Про тих, хто в тилу кує нашу перемогу

Ольга: — Відповідь проста: приєдналася до волонтерського руху, бо в Україні війна. А коли знаю, що потрібна моя допомога, мушу встигати всюди: і за шестирічними трійнятами доглянути, і старшу дочку в школу відвести, і на волонтерство викроїти час. Нині, оглядаючись назад, розумію, що не пропустила майже жодної акції. Хоча і не прагнула, просто хотіла допомагати, приносити користь. Здається, мій материнський інстинкт розповсюджується на всіх. А хлопцям, котрі відправляються у зону АТО, дуже хочеться сказати: «Повертайтеся живими і якнайскоріше». 

Мені, треба згадати, надзвичайно пощастило з батьками. Вони радо погоджуються залишатися з дітьми у той час, коли я займаюся доброчинністю. Якщо ж тато чи мама також зай­няті, то на 2—3 години можу залишити трійнят вдома самих, контролюючи процес у телефонному режимі. 

Моя восьмирічна донька Вікторія також бере участь у волонтерській роботі. Перша акція, до якої я її залучила – книжковий ярмарок. Дівчинка розуміє, які процеси відбуваються у країні, каже, що на вій­ні дуже багато смутку. А коли ми йдемо волонтерити, хутко одягається і кричить: «Ура!». Дітей важко відгородити від суспільних подій, тому краще їм усе пояснити і спрямувати у правильному напрямку. Меншенькі малюють, у такий спосіб підтримуючи наших солдат. Вони також знають, що в Україні йде війна, але як вона виглядає, сподіваюся, не бачитимуть ніколи.

Наталія: — Потреби армії величезні, а держава наразі, на жаль, не в змозі їх покрити. Тому із кінця літа я приєдналася до руху підтримки закарпатських військових. Хоча раніше волонтерством ніколи не займалася. Моїй молодшій дитині 3 роки, а інші троє – шкільного віку, проте якось знаходжу час для добрих справ, бо відчуваю, що це насамперед потрібно мені. Діти розуміють, що зараз я потрібна не тільки їм. Тому без зайвих запитань залишаються вдома зі своїм батьком. Він, до речі, у всьому мене підтримує.

♦ Ольга ТОМАШЕВСЬКА

Зараз важко сказати, скільки часу віддала волонтерству, але щоразу, як тільки з’являється вільна хвилинка, прагну використати її для добрих вчинків. Інколи відчуваю, що роблю недостатньо, аби вплинути на ситуацію – це найважче. Одна із частин моєї волонтерської роботи – консультація військових, адже я за професією психолог. Із колегами їздимо у військовий госпіталь, що у Мукачеві, надаємо психологічну підтримку тим, хто повернувся зі сходу.

— Друзі чи знайомі не намагалися вас відговорити від такої «безкорисливої» роботи, мовляв, навіщо вам це потрібно?

Ольга: — Для мене головне, що батьки до цього ставляться із розумінням, вони чим можуть, тим допомагають. Більшість знайомих сприймають також позитивно, але не вникають і не долучаються до цього руху. Та є і ті, хто думає, що волонтери мають зі своєї роботи певний зиск.

Пригадую, як мені закидали, буцімто все, що роблять волонтери, – дурниця. А те, що вони надсилають у АТО, до вояків не доїжджає. І це говорив сусід, котрий знає мене із самого дитинства. Було прикро, зізнаюсь, це чути.

Наталія: — Усе це дрібниці, які навіть не варті уваги. Бувало, нам казали, що, збираючи гроші для армії, підтримуємо війну. А хто її підтримує? Повірте, наше найбільше бажання, щоб вона якнайшвидше закінчилася. 

Проте тішить, що більшість людей мислять більш тверезо, нас підтримують і надихають. Це зігріває, дає віру в краще.

— Можете згадати найприємніший випадок із вашого волонтерства?

Ольга: — Пригадую «найт-райд», там було багато позитивних емоцій, відчувалася згуртованість ужгородців. «Фото патріота» також завжди проходить успішно. Запам’яталася акція й на «Божоле». Тоді нам потрібні були гроші на тепловізор і за два дні назбирали 24 тисячі гривень. Ми не просто ходимо і клянчимо кошти у закарпатців, а продаємо речі, солодощі та чай власного виробництва. Така робота окриляє.

Наталія: — Найбільше дивує, що так багато людей готові допомагати іншим. Дотепер це було не настільки помітно, але події у нашій країні активізували населення. Мене це щиро радує.

— Який досвід вам дала така робота та чи рекомендували б нею зай­нятися й іншим?

Ольга: — Рекомендувати не можу, адже людина сама має відчути у цьому потребу. Хтось доростає до цього, а хтось – ні. Не всі у суспільстві налаштовані допомогти ближньому, і це природно. 

Сама ж отримую від такої діяльності багато позитиву, частково і від того, що знаходжуся у компанії однодумців. Не скажу, що всі у нашому русі – це «мої люди», адже ми різні. Але така кількість чоловіків і жінок, котрі хочуть допомогти змінити щось у цій країні, приносить внутрішню рівновагу і розуміння того, що врешті-решт усе буде добре. А ще навчилася бути терплячою, стала більш толерантною.

Наталія: — Волонтерство дає мені відчуття належності до процесу, віру в те, що можу хоч мінімально на щось впливати. Тому порадила б й іншим шукати можливість віддавати часточку себе для добрих справ. Проте, думаю, що не кожен може стати волонтером. Є ряд правил волонтерства, які не слід порушувати. Наприклад, людина має бути матеріально забезпечена, виконувати свою волонтерську роботу якісно, а не абияк через те, що робить це задарма. Стати волонтером можна лише добровільно, а не з примусу. Чесно кажучи, люди, котрі не здатні до цього, надовго не затримуються у  таких організаціях. Вони зникають ще до того, як встигають чогось натворити. 

Аби займатися волонтерством, треба мати й надлишок внутрішньої енергії. Варто завжди пам’ятати, якщо ми вичерпаємося самі, то не матимемо чого віддавати іншим. Є таке поняття як «вигорання». Якщо ви відчуваєте, що починаєте сприймати людей, котрим допомагаєте, як абстрактні об’єкти, то це ознака того, що на цьому етапі варто зупинитися, аби емоційно відновити свої сили. 

— Сподіваюся, що найближчим часом війна скінчиться… Чи продовжуватимете тоді займатися волонтерством у якомусь іншому напрямку?

Ольга: — Однозначно, що допомагатиму дітям, адже це наше майбутнє. На жаль, часом ми не можемо самостійно впоратися із життєвими труднощами. Про це знаю не із чуток. Колись моя донечка дуже хвора, лікарі спершу не давали нам жодної надії. Тому нині добре розумію батьків, дитина котрих нездужає, а вони не мають засобів, аби їй допомогти. 

Наталія: — Більш ніж упевнена, що буду займатися волонтерством і надалі. Основна моя діяльність – консультування сімей із дітьми і, думаю, у цьому напрямку буду працювати, допомагаючи тим, хто цього потребує. Власне, вже частково приділяю увагу такій роботі, співпрацюю із громадською організацією «Щасливі діти». До прикладу, нещодавно ми проводили зустріч для жінок, де обговорювали тему раку грудей. Я доповідала про психосоматичні причини виникнення цього захворювання. Проводила  безкоштовні консультації, які може відвідати кожен.

— Наостанок, як відзначили свій перший День волонтера, чи став він для вас святом?

Ольга: — Цей день був дуже насиченим на різні події. Але святкувати ще зарано. Для мене головне, аби у країні настав мир.

Наталія: — Завжди приємно чути будь-які теплі слова. А це маленьке свято подарувало особисто мені дуже багато усмішок.

Яна Мийсарош