Історія закарпатського емігранта, що віднайшов спокій лише у рідному краї

Пошуки батька

Народився Йосип Тулик у селі Росішка, що на Рахівщині. Є нащадком українського політичного діяча, посла Сойму Карпатської України Михайла Тулика.

«Мого батька ознаменували як наймолодшого посла. Окрім того, у 1937 році він та письменниця Ірина Невицька створили Українську селянсько-робітничу партію. Батько також став редактором її офіційного видання «Нова сила». Він був людиною, котра сама себе створила, — каже пан Йосип. – Зазнавши політичних переслідувань, мусив переховуватися від угорської влади. Покинув родину та виїхав у Словаччину, коли мені було лише три роки. Двох старших дітей забрав із собою, а інші троє  залишилися на плечах у матері».

Роки юності Йосип Тулик згадує досить болісно, адже увесь час йому доводилося важко працювати. Із ранньої весни до пізньої осені виїжджав на сезонні роботи в Угорщину. Там, за його словами, до закарпатських робітників ставилися абияк, годували обіцянками і не виплатили жодної копійки.

Коли  виповнилося 18, Йосип, попри вмовляння матері не полишати її, вирішив податися на пошуки рідного батька. Були чутки, що той переховувався десь у Центральній Словаччині.
«Добиратися у сусідню країну мені довелося два тижні. Частину шляху долав пішки, іншу – їхав волами та на даху вагона поїзда. Дорогою бачив всяке: люди підривалися на мінах, із землі стирчали ноги мертвих коней. Словом, картина не для слабкодухих, — розповідає пан Йосип. – Я дізнався, що тато проживає у Банській Бистриці, куди і поїхав. Він радо мене прийняв, хоча на той час уже мав іншу сім’ю».

♦ З дружиною Анною.

Невдовзі Йосип почав ходити до словацької гімназії. Проте навчання давалося дуже важко, особливо мови. Не склавши іспит, боячись батькового гніву, наш земляк вирішив тікати до Австрії, дійшов аж до Відня. Пригадує, аби не померти, збирав на полях залишки минулорічного врожаю. А ще через юнацьку незрілість із ним трапилося багато різних пригод. Так, одного разу, щоб не загубити на розмір більші черевики, додумався напхати у них… скляної вати. Пошкоджені стопи ще довго нагадували  про це. Врешті-решт  авантюра скінчилася тим, що повернувся у Банську Бистрицю, де батько шукав сина повсюди, навіть у жандармерію звернувся. Через цю витівку хлопець отримав від тата доброго прочухана, але згодом їхні відносини налагодилися.

Зате блукання світом усе ж далося взнаки, Йосип занедужав на туберкульоз і поїхав на лікування у гірський санаторій Словаччини. Нині згадує, що там щодня хтось віддавав Богу душу. Він також чекав своєї черги, проте після 4-річної боротьби з недугою йому все ж вдалося одужати.

Але  попереду чекали вже нові випробування, пов’язані з тим, що батька заарештували і відправили у Воркуту. Його арешт Йосип Тулик пам’ятає смутно. Лише пригадує, що серед ночі чужі люди увірвалися в їхній дім, конфіскували цінні речі та забрали годувальника. Його також хотіли ув’язнити, але через туберкульозний напад не стали цього робити. Обійшлося лише кількома образливими фразами, мовляв, такий-сякий бандерівець.

Мистецькі пошуки закарпатського словака

«Залишатися під опікою у батькової дружини я не схотів, — каже мій співрозмовник. — Невдовзі одружився з жінкою, котра сама мені це запропонувала. На мої плечі звалилися сімейні обов’язки тоді, коли у мене були зовсім інші мрії. Місцевий священик, побачивши, що я добре малюю, допоміг знайти роботу. Так я почав працювати на підприємстві, де мусив відображати на полотні портрети вождів Радянського Союзу. Я йшов за течією життя, без мудрості та жодних вимог до себе. Проте ця робота мене пригнічувала, не хотів звеличувати ані Леніна, ані Сталіна, тому намалював картину московського повстання 1905 року. Після цього мене відправили на навчання у художню академію. До того часу я не мав навіть закінченої середньої освіти. Проте такий стимул змусив закінчити школу екстерном. Відбір в академію був жорстким, із 216 абітурієнтів вступили лише 18. Пригадую, моє ім’я назвали останнім. Професор зауважив, що хоча я і не проходжу за віком (мені було 27), проте зарахований до числа вступників. Відтак мистецтву вчився 7 років, мені подобалася студентська атмосфера. Іноді дивуюся: як я, хлопчина із маленького села, замучений голодом та хворобами, здобув фах академічного художника, який і донині для мене є найбажанішим та найбільшим досягненням!».

Робота художника, однак, не приносила Йосипу Тулику значних прибутків. Проте він увесь час проводив у майстерні. Каже, що хто хоч раз «засмакує» мистецтво, тому властиве безмежне натхнення. Через це, зізнається, і не був справним сім’янином.

♦ Портрет Михайла ТУЛИКА

«Із першою дружиною я розлучився через її зраду. Друга народила мені двох синів, аби забезпечити сім’ю, почав працювати скульптором, — згадує Йосип Михайлович. – Невдовзі познайомився із директором музею української культури, що у Свиднику. Той зацікавив мене викладацькою роботою. Так я почав вчити дітей графіці, малярству, фотографуванню та ліпці з глини. Цим займався кілька років, а потім мене запросили на педагогічний факультет університету Шафарика у Пряшеві. Для мене це був цікавий досвід, проте у колективі було чимало заздрощів. Я ілюстрував плакати, афіші, книги. Іноді мені за це платили, а часом – ні. Проте це для мене було неважливо, бо робота приносила задоволення. Натомість численні замовлення на виготовлення вітражів приносили значні прибутки, — продовжує пан Йосип. – Часто на сторінках журналів та газет друкував також  сатиричні роботи проти радянської влади. Разом зі своїми однодумцями відзначали Шевченкові дні. З цього приводу я виступав із циклом доповідей під назвою «Живі слова». Але потім прийшов 1969 рік, коли СРСР ввів свої війська у Чехословаччину, як нині на схід України. Зі студентами ми влаштовували протести, зривали плакати з російською пропагандою. А згодом я помітив, що за мною стежать. Зрозумів, що у Пряшеві більше не матиму спокою».

Якраз тоді старша сестра, котру свого часу разом із братом забрав із собою батько Йосипа Тулика, написала йому листа, що тяжко занедужала, тому просила приїхати до неї у США, де вона вже давно жила. На той час він був уже матеріально забезпечений, мав хорошу репутацію серед мистецької еліти Словаччини. Проте через розлучення із другою дружиною та переслідування російських шпигунів виходу не було — подався у Штати.

Американська мрія

«Дозвіл на виїзд у США дістав легко, оскільки мав лист-запрошення. Америка була для мене культурним шоком, — зізнається Йосип Тулик. – Приїхав, на годиннику 20:00, а день продовжується. Там величезний трафік людей. Тому в одному з аеропортів Нью-Йорка мене зустрічали дівчата у запасках та вишиваних сорочках. Такий перформанс, зрозуміло, організувала сестра».

Звикнути до життя у мегаполісі важко. Чоловік розповідає, що там свої закони, йому доводилося починати все спочатку. Він досить добре володів німецькою та французькою, ці мови вивчав у академії, а от англійської зовсім не розумів. Проте віднайшов українське товариство, об’єднане нашими традиціями та релігійними святами. Тут одразу дали зрозуміти, що його титули та дипломи у Нью-Йорку не знадобляться. Порадили влаштуватися на роботу прибиральником, де й освоїть курс англійської мови. Так пан Йосип почав працювати у корпорації «Кодак». Спочатку там його називали московським шпигуном через те, що весь час ходив із навушниками. А він у такий спосіб вивчав мову. Були й такі, хто, сміючись у вічі, закидав: «Це той професор, котрий підмітає на 9 поверсі».

«Зарплати прибиральника на прожиття мені вистачало. Проте я завжди мріяв малювати, саме у це хотів вкладати всі свої сили. Та, як виявилося, мої знання у США і справді були нікому не потрібні, — каже Й.Тулик. – Американці вважають, що кожен повинен мати дві книжки: банківську й телефонну, а все решта – нічого не варте. Якщо цього одразу не збагнути, то можна перетворитися на людину, котра тиняється вулицями й харчується із смітників. Часом так жили українські лікарі, адвокати, інженери, котрі, через брак коштів, не змогли зробити нострифікацію своїх дипломів, — продовжує пан Йосип. – У компанії «Кодак» я пропрацював півтора року, а потім звільнився. Знайшов іншу роботу — після курсу навчання почав збирати ксероксні машини. Там за 8 годин я складав удвічі більше техніки, ніж всі інші робітники. Самостійно навчився грати на… пилі. Це було легко, адже там лише дві октави. Музика сподобалася шефу, тому мене стали запрошувати виступати з цим специфічним інструментом у різних товариствах. Окрім того, добре грав у шахи. Колись у Словаччині виборов четверте місце у цьому виді спорту».

Згодом Йосип Михайлович покинув і цю роботу. Каже, що Нью-Йорк – пекло і рай водночас. Там, якщо знати як, кожен може заробити колосальні гроші. І йдеться, між іншим, про чесний спосіб заробітку. Так він став менеджером із продажу нерухомості. Довелося, згадує, вертітися, як білці у колесі, адже в Америці багато охочих на цьому заробити. Проте така робота, за словами Йосипа Тулика, дозволяє матеріально збагатитися.

Але життя у Нью-Йорку емігранту не було до душі, тому вирішив переїхати у Техас. Там він придбав у кредит будинок, кімнати в якому здавав у оренду.

Зазвичай нашому землякові  зустрічалися  добрі люди, проте траплялося різне. Пригадує, як одного разу в Х’юстоні йому підсунули авто без гальм. Щоправда, коштувало воно дешевше за велосипед. Він, нічого не підозрюючи, виїхав на дорогу, де одразу зіштовхнувся з іншою автівкою. Просив водія, щоб той не викликав дорожню поліцію. А той, з’ясувалося, сам був патрульним. Він, не повірите, просто порадив забрати авто з дороги і більше ніколи на ньому не виїжджати.

У США Йосип Тулик прожив 34 роки. Кілька разів повертався в Україну. До речі, його батько, Михайло Тулик, також приїздив провідати сина. Посол Карпатської України, перебуваючи у концтаборі Воркути, кілька років працював там на шахті. А після звільнення повернувся у Словаччину, де займався будівельними роботами. Помер на 89-му році життя.

Коли Йосипу Тулику виповнилося 75, то продав усе майно і переїхав до Словаччини. Каже, що таке рішення прийняв через кохання до українки, котрій не давали дозвіл на виїзд у Штати.

«У Словаччині купив будинок, де 10 років прожив із дружиною Анною, котра родом із Рахівщини. Проте душевного спокою все ж не знайшов, тому ми із жінкою вирішили повернутися на Батьківщину, — пояснює пан Йосип. – Люблю і Америку, і Словаччину, та, перебуваючи довгі роки далеко від Батьківщини, мав відчуття, що загубив сам себе».

Зараз український емігрант віднайшов свій притулок у селищі Великий Бичків. Почав реалізовувати на полотні всі свої нездійснені задуми. Бо каже, що за час, прожитий у США, йому не вдалося намалювати жодного великого твору. Там, за словами чоловіка, основне мистецтво – реклама, оскільки воно приносить прибуток. Він же звик до класичних художніх стилів. Крім того, кілька років тому на волонтерських засадах організував художній гурток при школі-інтернаті. Проте, скаржиться, не міг роздобути кошти навіть на фарби та пензлі. Тому носив на уроки власний інвентар, бо хотів передати комусь свої знання. Також чоловік дивується закарпатській консервативності. Каже, що навіть зміна розташування парт у класах, яку він запропонував у школі, — велика реформа.
«Люди часом мені закидають, мовляв, так є в Америці, а у нас інакше, — каже Йосип Тулик. – Чомусь вважають США шахрайською країною, проте це далеко не так. Маємо зважати на кращий досвід розвинених держав і переймати його. Американці вміють ретельно виконувати свою роботу, а не абияк та, що важливо, завершувати її. Цього часто не вистачає нам, українцям. Також мене дивує те, що наші люди не вміють себе берегти, відпочивати».

На моє запитання, у чому ж секрет життєвого успіху, закарпатський емігрант відповів: «Щодня відкривати для себе щось нове, пізнавати глибоку суть людського існування. Розвивати творчі здібності та пам’ятати, що завжди, навіть із найскрутнішої ситуації, можна знайти вихід».

Яна Мийсарош