Трагедія червенівських січовиків

Члени команди були різними за віком (наймолодшому 18, а найстаршому 37 років), за віровизнанням, за політичними поглядами, за родом занять. Так, Андрій Курта (псевдо Довгош) мав двох дітей. Був власником невеликої крамниці та корчми. Ілько Курта (псевдо Кліщюн) — селянин із середніми статками. Андрій Сідун (псевдо Лабак) походив із багатодітної родини, Юрій Сідун (Бінькес) — із сім’ї з середніми статками, Юрій Курта (Польовий) — студент Мукачівської торговельної академії, Іван Микита (Кльоцик) був одружений, мав двох дітей.

До групи входили також Менахим Швімер, із сім’ї заможних крамарів, Штефан Юричко (Кіленц) — з бідної сім’ї, сирота, Василь Жбура — студент Мукачівської торговельної академії та Михайло Курта, батько трьох дітей (сім’я із середнім достатком).

Командир січовиків, судячи з усього, мав добрі організаторські здібності та вміння переконувати, оскільки під одним прапором зібрав людей різних політичних уподобань. У цій команді були українські націоналісти — Юрій Сідун, Василь Жбура, Іван Микита, члени Аграрної партії (до речі, найбільші противники націоналістів) — Штефан Юричко (голова місцевого осередку), Андрій Сідун, члени Комуністичної партії Чехословаччини Михайло Курта, комсомолець Юрій Курта, соціал-демократи — Андрій Курта та Ілько Курта, безпартійний Менахим Швімер.

За національними ознаками дехто вважав себе українцями, хтось русинами, а Швімер був євреєм. За віросповіданням більшість була православними, греко-католиком був Юрко Курта, а Швімер — юдей.

Команда не мала зброї, не було й уніформи, крім кашкетів, які їм пошив із гарної англійської матерії Василь Курта. Команда двічі на тиждень збиралася в хаті-читальні місцевого осередку «Просвіти». Один день займалися військовою підготовкою, інший — був присвячений політпросвіті (заняття проводив завідуючий хатою-читальнею Дмитро Юричко (Пацкан). Про діяльність цієї команди я не знайшов жодних документів (протоколів, списків, анкет). Можливо, їх знищили самі січовики під час окупації, а можливо — мадярська або радянська влада.

Головною метою команди на той час було виховати справжніх патріотів Карпатської України, вела вона також пропагандистсько-агітаційну роботу. Через якийсь час трьох наймолодших січових стрільців Івана Микиту, Юрка Курту та Василя Жбуру було відряджено на службу в головну команду до Хуста. Там їм видали форму січових стрільців. Як згадували очевидці, одного разу хлопців відпустили у короткострокову відпустку. Коли вони прийшли на танці у формі січових стрільців, то подивитися на них зійшлося все село. Всі дійшли висновку, що кращої військової уніформи у світі немає. Недарма ж її згодом запозичила Українська повстанська армія.

Проте доля червенівських січовиків склалася трагічно. Із десятьох тільки троє пережили ті події і померли своєю смертю — Андрій Сідун, Менахим Швімер і, як не дивно, учасник боїв на Красному полі Іван Микита. Як відомо, 15 березня 1939 року Угорщина віроломно напала на щойно проголошену Карпатську Україну. Січові стрільці вступили в бій з угорцями на Красному полі біля Хуста. Український письменник, він же прес-секретар уряду Волошина Василь Ґренджа-Донський у своїх спогадах писав, як пораненого юнака з Червеньова 19-річного Юрка Курту наздогнали угорські солдати, повалили на землю, відрізали вуха, видовбали багнетом очі, відрізали носа і язика, а на грудях помираючих вирізали тризуб. Поранений Василь Журба добіг до Тиси, щоб перепливти на інший берег, але потонув у крижаній воді. Івана Микиту врятувало те, що сотник відправив його до Хуста з донесенням.

Після того, як окупаційна влада Угорщини міцно закріпилася на Закарпатті, вона взялася і за інших січовиків. Першим заарештували командира Андрія Курту. Його вивезли в невідомому напрямку, більше ніхто про нього не чув. Удома залишилася дружина Поланя з 3-річним Іванком та 6-річною Марійкою. Згодом заарештували й інших. Родичам сказали, що їх відправляють на примусові роботи (на будівництво «лінії Арпада»). Та ані на будівництві, ані десь інде їх ніхто не бачив і по сьогодні. Двоє, правда, врятувалися втечею до Радянського Союзу — Менахим Швімер і Михайло Курта. Після війни Михайла Курту заарештували радянські органи і за зв’язки з бандерівцями вбили у Львові.

Після встановлення радянської влади на Закарпатті ніхто з родичів тих січовиків, що пропали безвісти, не намагався з’ясувати їхню подальшу долю. А все тому, щоб не накликати біду на інших членів сім’ї. Нині вже у цих героїв не залишилося ні рідних, ні близьких…

Омелян Курта